Справа № 3-172 (г) відновлюється

Крупенкін Віктор Іванович

– Я не тримаюсь, як ви говорите, за папірець, – стримано відповів він на репліку Чилікіна, і гіркі зморшки затьмарили його чоло. – У кожної людини є обов'язки, які вона не може порушити морально…

Чилікін, мабуть, збагнув, що вимагає від слідчого неможливого. Він глибоко затягнувся, потушив цигарку і байдуже махнув рукою.

– Ну що ж. не можете, то не рвіть, обійдеться. Але знайте, ви друга в моєму житті людина, перед якою я розкриваю всю свою душу. Навіть матері ніколи не розповідав я того, що ви зараз почуєте. Тільки одному дуже близькому

другові повідав я колись про себе. А він… потім мене провчив… Правда, дуже дорого поплатився. Але про це пізніше…

– Може, вам потрібно трохи відпочити, зібратися з думками? – запропонував Крилатий, бачачи, як нелегко було Чилікіну розпочати свою сповідь.

Але той, напевне, зумів взяти себе в руки.

– Дякую, краще вже зразу…

Крилатий і не здогадувався, що виявленням цієї елементарної людської чуйності він викликав у Чилікіна остаточну прихильність до себе. Обличчя його зразу наче проясніло, зміцнів голос. Він присунувся до столу, поклав на коліна сильні руки, руки робітника, який любить працю.

– Пишіть, – сказав Чилікін, задумливо дивлячись за вікно, де тривожно шуміла тайга.

З ЧОГО ВСЕ ПОЧАЛОСЯ

– Якби я не потрапив до технікуму фізкультури, – почав свою розповідь Чилікін, – вам не довелося б їхати на це побачення в Сибір, і взагалі життя моє склалося б зовсім інакше. Досі я, напевне, був би вже першим слюсарем. Навчався б в індустріальному технікумі, жив би разом з матір'ю, якій я так і не віддячив нічим хорошим за своє народження. Зустріч з Володимиром Вітковським і його товаришем по Керчі Іваном Ключиною, з яким я теж здружився, і визначила мій дальший життєвий шлях.

Крилатий слухав Чилікіна уважно і, здавалось, спокійно, не перебивав питаннями чи зауваженнями, тільки час від часу схилявся над протоколом, вписуючи в нього одну чи дві фрази.

Чилікін, видно, відчув, що молодий слідчий не байдужий до його долі, що він бажає йому тільки добра, і тому нічого не приховував у своїй розповіді, розуміючи, що це єдиний шлях до врятування.

Місто, куди потрапив Чилікін для проходження військової служби, сподобалось йому. Це гомінливе, зелене місто, з легким нальотом азіатської екзотики, трохи нагадувало собою Ашхабад, який Дмитро добре запам'ятав ще з дитячих років. У цьому розпеченому гарячим сонцем місті у нього був вірний дружок Павка Горін, який втік на фронт до батька. Там же у Дмитра трапилася неприємна подія з продовольчими картками, що могла закінчитися для-нього зовсім погано.

В перші дні своєї служби в полку Дмитро дуже нудьгував за Сімферополем, заводськими хлопцями, часто згадував матір, а також майстра Червонцева, який став для нього другим батьком. Та листів нікому не писав, як і раніше, коли доля закидала його далеко від дому.

Хоча в шостій стрілковій роті, куди зарахували Чилікіна, хлопці зібралися бойові, дружні, та й самі умови армійського життя згуртовували і зближували людей, все ж Дмитро

у близьких стосунках ні з ким із своїх однополчан не був. Тримався якось осторонь, що, звичайно, й обтяжувало його.

І він дуже зрадів, коли якось у неділю зовсім несподівано зустрів на полковому стадіоні свого старого знайомого, друга дитинства Вовку Вітковського, з яким колись тікав з євпаторійського спецбудинку. Вовка служив уже Другий рік, мав звання єфрейтора, серйозно захоплювався легкою атлетикою і навіть мав другий розряд, пробував свої сили в гімнастиці, яка дедалі більше подобалась йому. Про свою пристрасть до мандрів він згадував тепер з іронією, як про дитячі витівки, і говорив, що збирається в майбутньому стати викладачем фізкультури.

Вітковський там же на стадіоні познайомив Дмитра із своїм земляком з Керчі Іваном Ключиною, спортивною знаменитістю не лише полку, а й усієї дивізії. Іван був високим, сильним юнаком з чудово розвиненими м'язами рук і ніг. Коли він виходив на бігову доріжку позмагатися в майстерності і витривалості, Дмитро навіть заздрив атлетичному складові Ключини, хоча теж мав не менш сильні біцепси, широкі груди і міцну шию.

Першим оцінив Дмитрову фізичну силу Іван Ключина, коли Чилікін скинув гімнастьорку, щоб трохи загоріти.

– Тобі, Дімко, сам бог велів спортом займатися, – відзначив він.

– Я на заводі відвідував секцію легкої атлетики.

– Тоді приставай до нашого гурту, – подружньому поплескав Ключина по плечу свого нового друга. – Разом будемо спортивну честь полку підтримувати. Нехай всі знають, які в Криму хлопці.

А тут ще й Вітковський піддав жару:

– У газетах про тебе напишуть, як про Івана. Прочитають твої хлопці на заводі в Сімферополі, зрадіють. От, скажуть, молодець наш Чилікін, став великим спортсменом. Цілий взвод дівчат закохається в тебе зразу, листами засиплють.

Ці слова, сказані Вітковським в жарт, зачепили Дмитрове самолюбство. Йому здалося, що Вітковський і Ключина згорда дивляться на нього. І вирішив довести їм, на що здатний Дімка Чилікін, хоч вони обидва були старшими і досвідченішими на біговій доріжці.

Впертий і наполегливий, Чилікін почав регулярно тренуватися, вивчав методичні посібники з бігу, читав брошури і книги про кращих спринтерів та стайєрів країни. А через півроку його як одного з сильніших легкоатлетів в частині послали з Ключиною і Вітковським на дивізійні змагання захищати честь рідного полку.

На цих відповідальних змаганнях Дмитро перевершив себе. У напівфінальному забігові на тисячу п'ятсот метрів йому випало бігти разом з Ключиною і ще вісьмома легкоатлетами. Найсильнішим у цій десятці був Ключина. Він мав хорошу спортивну форму, як і завжди, жартував перед стартом. Іван по-дружньому заявив Дмитрові, що залишить його позаду на добру половину прямої. По сумі очок в попередніх видах змагань він ішов першим, і ніхто не мав сумніву, що йому знову, як і в минулому році, належатимуть лаври чемпіона з'єднання.