Справа № 3-172 (г) відновлюється
Шрифт:
Повз скверик пройшли, про щось розмовляючи, два заводські хлопці і золотокоса худорлява дівчина, всі з червоними пов'язками на рукавах. Горін злісно глянув їм услід і з неприхованою ненавистю промовив:
– Розплодилося цієї гидоти. Так і шмигляють по місту…
– Видно, насолили вони тобі, старина, що так ніжно про них говориш.
– Я їм насолив, а не вони мені, – недбало закинув Горін ногу на ногу. – Минулого тижня в четвер причепився один, такий кругленький, рожевощокий. А липкий, як банний лист. Правда, сильний, гад. Довелося перо пускати в хід, щоб…
Павка не встиг закінчити фрази, упавши
Заюшений кров'ю, Горін тільки мимрив, мотаючи туди й сюди рудою головою.
Коли Дмитро кинув Павку на лавку, той, ледве ворушачи прикушеним язиком, прохрипів:
– За-а що-о? Дімко?..
– За Патефончика, – гнівно мовив Дмитро і кинув Павці в обличчя гроші. – Бери їх, падлюко! І не потрапляй мені більше на очі.
На тротуарі почав збиратися натовп.
Меткий сухорлявий дідок, мабуть, двірник, пронизливо засюрчав у свисток, кличучи чергового міліціонера. Треба було тікати…
Дмитро круто повернувся і шмигнув в рятівну темінь кущів. Його зовсім не втішала перспектива зустрічі з міліціонерами.
ХОРОШІ ЛЮДИ
До індустріального Харкова Чилікін доїхав без пригод, лежачи на вузькій полиці вагона. Весь час думав про ІІавку Горіна. Колись і рудий Павка, і Сенька Патефончик були однаково дорогі йому. Зараз Дмитро втратив обох.
Першого він викреслив з пам'яті назавжди, а про Патефончика збереже спогад на все життя.
Зайшовши у величезне приміщення харківського вокзалу, Чилікін з заздрістю дивився на пасажирів, які брали в касі квитки на Москву. В тому ж напрямку треба було їхати і йому. Та в кишені залишалося не більше двадцяти карбованців, так що навіть купити сидяче місце Дмитро не міг. Залишилось одне: їхати «зайцем».
Коли розпалений від швидкого бігу поїзд підкотив до перону низку суцільнометалевих вагонів, Чилікін вийшов до нього разом з натовпом зустрічаючих. Він пройшовся туди й сюди, придивляючись до провідників. Найприємнішим показався йому низенький товстун з розкішними білими вусами і в тісному кітелі. Саме до нього у вагон і вирішив забратись Чилікін. Вибравши зручну хвилину, Дмитро повагом, щоб не викликати підозри, увійшов до вагона і став біля відчиненого вікна напроти туалету. Випалюючи цигарку, простояв тут до відходу поїзда, а потім заліз на вільну горішню полицю.
Голодний і самотній, спостерігав він, як за широким вікном вперто випереджали поїзд телеграфні дроти, уздовж і впоперек перекреслюючи затягнуте сірими хмарами небо. Дмитро так і заснув, підклавши під голову кулак, заколисаний рівним похитуванням вагона і монотонним перестуком коліс.
Його зняли з полиці біля Курська і запропонували пройти в купе провідника. Тонкошиїй контролер з жовтим хворобливим обличчям, в поношеній залізничній формі вилаяв Чилікіна за проїзд без квитка і навіть погрожував оштрафувати. Та коли Дмитро розповів тут же придуману ним історію, що його, добровольця великого будівництва, обікрали в Харкові шахраї і що у нього чудом зосталася в кишені десятка, на яку йому треба прожити до самої Москви, контролер полагіднішав.
– Звичайно, ви потрапили у важке становище, – сказав він, повертаючи Чилікіну документи. – Але все-таки
Коли контролер пішов, товстун-провідник почастував Чилікіна смаженою курячою ніжкою та склянкою міцного ароматного чаю. Дмитро поїв з великим апетитом, бо вже дуже зголоднів.
– Нічого, хлопче, світ не без добрих людей. Виручать тебе, бідолаху, – ласкаво мовив провідник. – У мене онук теж доброволець, будує на Іртиші целюлозно-паперовий комбінат. Тайгу, значить, підкоряє. Коли зустрінеш, поклон від мене передавай. Він високий такий, білявий. Звати Дмитром, а прізвище Чилікін. Запам'ятаєш?
– Ще б пак! – посміхнувся Дмитро. – Адже я теж Дмитро, і теж Чилікін.
– От чудо-чудеса! – щиро здивувався провідник, торкнувшись долонею Дмитрового коліна. – То, може, ти й мені далекий родич? Ану, переказуй свою родословну. От чудо-чудеса!
Чилікін охоче розповів, звідки він родом, де жив, хто його мати, як звали батька, де і ким той працював до війни, на якому фронті загинув.
Провідник уважно вислухав усе, замислено смикаючи кінчик білосніжного вуса.
– Щось не пригадую в нашому роду Павла і його дружину Марію. Але все одно ти нашої династії, Чилікіних, і чим можу, мушу допомогти тобі. В Курську підемо до начальника вокзалу, ми з ним земляки, приятелі по вогняній молодості. Поміркуємо, що можна зробити. А поки що візьми четвертак на дрібні витрати. Шкода, що більше при собі не маю. Перед від'їздом дружині відріз на плаття купив. Була іменинниця.
Начальник Курського вокзалу привітно зустрів товстуна-провідника. Вислухавши його прохання допомогти Чилікіну, поворушив пшеничними бровами, щось міркуючи, і сказав:
– Зробимо. На завтра наш обком комсомолу два вагони до Куйбишева замовив. Молодь на будівництво ГЕС будуть відправляти по комсомольських путівках. Так що до Волги доїдете з ними… Я домовлюся з секретарем…
– От бачиш, – звернувся провідник до Чилікіна, – я ж казав, що виручить…
Дмитро вдячно глянув на начальника вокзалу:
– Велике спасибі…
– Тільки до поїзда не спізніться, – попередив той. – Відходить о тринадцятій двадцять дві.
– Не спізнюся, що ви, – радо відповів Чилікін. Він був дуже вдячний цим зовсім чужим людям за виявлену до нього чуйність.
– А переночуєш де? – запитав у нього провідник.
– В готель піду.
– На всякий випадок, у нас при вокзалі є кімната відпочинку, – сказав начальник. – Я дам розпорядження, щоб вас влаштували.
– Дякую за турботу.
Над пероном пролунав вимогливий гудок паровоза. Провідник поспішав до поїзда.
– Ну, Дмитре, трудись на благо народу. Твої молоді сили дуже потрібні нашій державі. Знаєш, яке життя нас чекає?
– Як у казці, – відповів Чилікін словами Сеньки Патефончика.
– Вірно, онуку! Ну, бувай здоров, – уже на ходу сів товстун-провідник у свій вагон. На східцях він трохи затримався, пославши Чилікіну прощальну посмішку і батьківський помах руки.
Заплативши молоденькій робітниці кімнати відпочинку за майбутню ночівлю, Дмитро вийшов на привокзальну площу.
Спати ще не хотілось, треба було якось повечеряти.