Справа про 19 роялів
Шрифт:
Тикач ходив по кабінету, як роздратований лев.
— Ви спізнилися на двадцять хвилин, — накинувся він на Трампуса. — Сподіваюсь, ви принаймні виспались.
— Що з Віртером? — запитав Трампус, усе ще напівсонний.
Тикач невесело засміявся.
— Уявіть собі, спить у нічній шапочці, на якій вишито: «Солодких снів». Хоча ні, сьогодні йому не до снів. Та ще отой сейф… Я накинувся на нього, поки він ще не зовсім прочумався. Навіть не пробував відмагатись. І знаєте чому? Бо знав, що я той сейф уже раз обшукав.
— Як це — знав?
— Бо він — хитрющий пройдисвіт, — сердито відповів Тикач. — Наліпив на краї волосину, а я не помітив і, відчиняючи, обірвав.
— Ішов спокійно?
— Зовсім спокійно, — загадково всміхнувся Тикач.
— Ви
— Ні-і,— Тикач трохи помовчав. — Допит я поки що відклав. Ми з ним лише трохи погомоніли.
— Це ви добре зробили, — з полегшенням мовив Трампус. — Я радив би з цим почекати, поки приїде Клубічко.
— Клубічко… — замислився Тикач. — Авжеж, Клубічко! Але хто його знає, коли він здумає до нас завітати.
— Телеграфував, що приїде сьогодні. Мабуть, буде тут уранці.
Тикач недовірливо зиркнув на Трампуса.
— Ви з ним розмовляли по телефону?
— Ні, він сам телеграфував.
Тикач глянув на нього понуро і так само понуро всміхнувся.
— Я відкрию вам таємницю, юначе. — Він з неприхованим задоволенням почав називати так Трампуса, хоча були вони одного віку. — Мені доводилося затримувати чимало людей, але ще ніхто так не радів з арешту, як Віртер.
— Радів? Що його заарештували?
— Власне, це не можна було назвати арештом. Просто я привів його сюди в трохи незвичний час для напівофіційної розмови.
— І, кажете, він з того зрадів?
— Так, юначе, ніби тільки того й чекав. Здається, в житті цього босяка я зіграв роль доброї феї. Допиту нібито дуже боявся. Я не запротоколював нашої розмови, але можу вам переказати досить точно… — Він пройшовся сюди й туди по кабінету. — Віртер почав сам: я знаю, мовляв, що ви полюєте на мене через ті роялі… Ця дивна розмова так і пішла далі — я вдавав, ніби намагаюся перед ним це приховати, а Віртер провокував мене. Нарешті я збагнув, що для нього було б краще, якби я його заарештував. Про це я, до речі, вже давно здогадувався. «Стривайте, пане Віртер, — сказав я йому, — я й справді, як ви кажете, полюю на вас через ті роялі і дуже охоче затримав би вас, та тут не можна поспішати. А що мені здається, ніби ви й самі цього хочете, я міг би стати вам у пригоді, певна річ, якби ви зізналися, що це ви вчинили той розбій у пані Ганусекової». — «Ні, це не я!» — відповів він так рішуче, що я не міг йому не повірити. «То, може, ви знаєте, хто це зробив?» — провадив я далі допит, який, власне, й не був допитом, бо я не викликав стенографістки. «Може, й знаю, але не можу вам цього сказати», — відповів він.
— Надзвичайно цікаво! — вигукнув Трампус.
— Я, звісно, нагадав йому, що коли хтось знає про злочин і не хоче сказати, то стає його співучасником. «Я знаю, — відповів він, — але нічого не можу вдіяти». Так ми розмовляли добрих десять хвилин, аж поки мені не урвався терпець. «Знаєте що, — сказав я йому, — ви можете досипати й удома, я відпущу вас, прийдете сюди завтра, скажімо, десь близько полудня, та й продовжимо нашу розмову».
— Він погодився?
— Уявіть собі — ні. Пояснив причину цього досить загадково. Переповім вам його слова, як запам'ятав: «Після того, як ви мене забрали, я вже не можу повернутись додому, не поставивши на карту свого життя». Отак він мені й відповів.
— Чи ти ба!
— Потім я зварив йому чорної кави, і він розповів, що в нього на серці: він справді дещо знає про роялі, але не сміє навіть писнути, щоб не накласти за це головою. Так, щоб не поплатитися за це життям. І що він мене просить, так, саме просить, лишити його за гратами, бо після того, що він тут розповів, це, власне, мій безпосередній обов'язок. Що, безперечно, настане ще така ситуація, коли він зможе розповісти про все, але зараз, мовляв, на це ще не пора. І при цьому вигляд у нього був такий переляканий, мовби його охопив невимовний жах. Я зрозумів, що не витягну з нього більше ні слова, й наказав одвести його в камеру, а тепер сушу собі голову: що, власне, за тим усім криється?
— У вас є якісь
— Так, є, але поки що це ще тільки неясний здогад, і я не хотів би перед вами осоромитись… — Він насупився. — Я ще матиму з цим усім багато клопоту. Шкода, що ви не бачили того його просто-таки тваринного жаху.
— Таке й справді не щодня буває, щоб людина просилася до тюрми, — сказав Трампус. Він уперше по-справжньому зацікавився справою про роялі.— За кілька годин приїде Клубічко. Ясна річ, він приїде сюди не для того, щоб дивитись, як я п'ю теплу воду. Він напевне щось знає про ті загадкові роялі.
— Я теж такої думки, — помовчавши, сказав Тикач з якоюсь полегкістю. — А тепер ідіть досипати.
7
О дев'ятій ранку, коли Трампус пробивався крізь натовп до джерела, хтось звернувся до нього:
— Чи не позичили б ви мені на хвилинку склянки? Не хочеться купувати тільки для того, щоб раз напитись…
Клубічко! Як завжди, в доброму гуморі.
— Ви приїхали пити воду?
— Ні, я приїхав на каву. Уже пив, і досить смачну — в «Елефанті». Потім пішов до твого пансіону, але мені сказали, що ти десь вештаєшся. Я подумав: знайду біля джерела. Але з досвіду знаю, що тут найкраще розмовляти на Замковій горі. Туди треба високо дертися, а панству це не до шмиги. Ходімо туди.
Клубічко привів його аж на майданчик перед музеєм. Навколо не було й душі. Клубічко кивнув головою на п'ятиповерховий будинок, що притулився до скелі.
— Ти вже там був?
Трампус, підвівши голову, глянув на будинок з написом: «Едінбург». З його вікон відкривався, певне, чудовий краєвид на порослий густим лісом високий протилежний схил, то був один із пагорбів, якими, немов гратами, було обнесене місто.
— Ні, а чому ви питаєте?
— Просто так… Там живе Тикач. Трампус мовчав.
— З ним часом буває важко, — зауважив Клубічко, — ти це вже теж, мабуть, відчув.
— Ви були в нього? — запитав Трампус після досить довгої промовистої паузи.
— На мій подив, він був дуже милий — це зовсім на нього не схоже. По-перше, він буркотун, а по-друге, не дуже мене любить. А проте показав мені навіть матеріали. Ти, мабуть, просто не хочеш признатися, що він зустрів тебе непривітно?
Трампус замість відповіді запитав:
— Ну як, знайшлася якась ниточка?
— Ниточка? Ціла линва! Ти знаєш Сокольську вулицю в Празі? Так от, того дня, як ти виїхав сюди, хтось вдерся до пані Скугрової на Сокольській вулиці, десять, на четвертому поверсі. У неї хворі ноги, вона не може ходити і живе з дочкою, яка до третьої години працює в банку. Невідомий мав відмичку, зайшов до першої кімнати и відкрив рояль марки «Орфей», не звертаючи уваги на крик безпорадної жінки. Я дізнався про це з післяобіднього рапорту. Він там щось шукав. Я поїхав туди увечері, але з'ясував лише те, що рояль п'ятнадцять років тому подарував цій жінці чоловік у день народження. Рояль виготовлено на фабриці Кодета в Карлових Варах. Продав його торговець роялями Риба. Тоді я подзвонив нашому приятелеві Тикачу, і той після деякого вагання розповів мені, що й вони мають клопіт з «Орфеєм». І хоча натякав, щоб я дав йому спокій, я все ж послав тобі телеграму. Річ у тім, що в Празі є ще один рояль марки «Орфей», на вулиці Сілезькій, чотири, в учительки музики Ліди Тейчової. До нього теж хтось добирався, а потім утік. Хто чинить цей вандалізм, ми не знаємо, але пані Скугровій здалося, що то був досить високий худорлявий юнак. Він навіть гримнув на неї по-німецьки, щоб заткнула пельку. Зваживши все, я дійшов висновку, що на Сокольській йому не пощастило і що й той, хто діє тут, так само не має успіху. Ясно й те, що з «Орфеями» пов'язана якась цікава таємниця. Отож я й приїхав, щоб оглянути тут поле бою. До речі, панна Тейчова теж придбала рояль у пана Риби. На мій запит Риба відповів, що той рояль та шість інших йому продав Кодет. От і все, що мені відомо про цю справу. Візьми свою склянку, з мене досить і того, що я раз напився.