Сріблясте марево
Шрифт:
Доки я роздивлявся комірчину-майстерню, Юрко-ленінградець розпалив у сінях примус і нагрів паяльник. Присів біля радіостанції і наказав подати каганець. Я присвічував, а він швидко і вправно зняв задню стінку металевого ящика й занурив паяльник у хаотичне плетиво дротів. Відпаявши, вийняв із черева радіостанції близько півтора десятка різних деталей, серед яких мені були знайомі лише два опори та реостат, обережно розклав усе на столі. Витер піт з чола, сказав:
— А цей мотлох викинемо геть, — і недбало штовхнув ногою скалічену радіостанцію.
Я ні про що не розпитував. Ми знову поклали металевий ящик на брезент, спотикаючись у темряві, зійшли вниз
У траві цвіркотіли коники. Над степом висіло пекуче сонце, парило, як перед зливою. Дорога звивалася між Козацькими могилами, тяглася сірою стрічкою до далекого виднокраю. Юрко жував стеблину й задумливо дивився в небо. Перед моїм носом сновигали великі руді мурашки. Я спостерігав за їхньою метушнею. Біля нас стояла у траві дерев’яна скринька. Але то була вже не та, маленька, на ремінці, яку я бачив у руках Юрка-ленінградця в день нашого знайомства. Ця скидалася на велику поштову посилку, оббиту металевими пластинами. Зверху вид-нілося кілька перемикачів і блискучою мітелкою їжачилася антена, спаяна з безлічі тонких сталевих дротинок.
Ми прийшли до Козацьких могил ще вдосвіта. Скриньку Юрко ніс на плечах, у старому мішку. Я ніяк не міг зрозуміти, що він збирається робити тут, за селом, ради чого ми смажимося на сонці, яке нещадно припікає у липневому небі. І все ж я відчував, що між радіостанцією, кинутою в річку, Юрко-вою майстернею в хатині старого пасічника та нашим чеканням є якийсь зв’язок. Але який? Чим займався у тій комірчині Юрко-ленінградець? Чому він привів мене саме сюди, до второваного тракту, а не кудись в інше, затишніше місце?
Я лежав і думав. П’янкі пахощі трави й нагрітої землі заколисували, і, мабуть, я таки задрімав, бо, стрепенувшись раптом наче від поштовху, якусь мить не міг второпати, чому лежу тут, неподалік від дороги. Чувся недалекий шум. Він швидко наростав. Я звівся на лікті й поглянув на шлях. Довга колона вантажних автомашин, важких, тривісних, заповнених німцями, які рядками сиділи в кузовах, простоволосі, з розстебнутими комірами й засуканими рукавами мундирів, котилася трактом, виповзаючи з куряви, що здіймалася над могилами, над степом. Видовище було якесь фантастичне і вражало своєю неприродною, таємничою дивовижністю. Я весь зіщулився, боячись поворухнутися.
Машини зненацька зупинилися. Навіть не зупинилися — якось раптово зламався їхній стрій. Передня ще трохи котилася, а ті, що йшли за нею, врізалися одна одній радіаторами у кузови. Брязкіт металу чувся серед німотної тиші — мотори затихли, як по команді.
Я глянув на Юрка-ленінградця. Тримаючи руки на скриньці з щіткою-антеною, він напружено дивився на дорогу. Обличчя його зблідло, а сірі очі посміхалися зловтішно, з затаєною люттю. Шрам над бровою ще більше почервонів.
З машин стрибали солдати. Хряскаючи дверцятами кабін, на дорогу вискакували водії та офіцери. Біля автоколони зчинився лемент. Кілька німців підтюпцем побігли до переднього авто. Розмахуючи руками, вони щось кричали, вичитували водієві. Той стояв на дорозі, кулаком з затиснутою в ньому пілоткою показував на свою машину — мовляв, не з моєї вини це сталося. Та й справді, ця машина не заважала нікому, вона спинилася за добрих десять метрів від колони, завмерла пізніше, ніж інші…
Поступово німці вгамувалися. Солдати знову полізли у кузови, водії та офіцери зайняли місця в кабінах. Проте ненадовго. Жодна машина не зрушила з місця. Чути. було, як скрегочуть, завивають стартери. Машини ж стояли
Мені раптом пригадався той день, коли Юрко-ленінградець вийшов з очерету з дерев’яною скринькою на ремінці. Пригадалися три машини, що спинилися біля мосту, і Юрків погляд. Він дивився на них поверх моєї голови, не помічаючи гранати в моїй руці. На якусь мить мені стало трохи моторошно, по спині поповз холодок.
— Вони поїдуть? — запитав я пошепки. — Вони… поїдуть?
— Вони вже ніколи й нікуди не поїдуть з цими моторами, — відповів Юрко. Його рука, що лежала на перемикачах скриньки, злегка тремтіла. Він глянув мені у вічі, підморгнув, кивнув у бік села. Пригинаючись за кущами шипшини, ми побігли від дороги, від німців та від їхньої нерухомої автоколони.
За якийсь тиждень поблизу нашого села зібралася сила-силенна німецької техніки. На дорогах темніли важкі вантажні машини з причепами, чорними тінями застигло кілька танків, виднілися бронетранспортери та потужні артилерійські тягачі, рябіли камуфляжем всюдиходи й легкові автомобілі…
Першу автоколону, що захлинулася у сріблястому мареві, німці намагалися вивезти на буксирах. Вони підігнали трактори, причепили по три машини до кожного, але трактори, не здолавши й кілометра, раптом зачхали, огорнулися легкою, неначе з паморозі, хмариною, що іскрилася сріблястим сяйвом, і спинилися у вибалку. Довго бігали навколо них солдати у парусинових, забруднених мастилом мундирах, та як не силкувалися оживити, трактори, як і вантажні машини, вже не корилися їм.
Незрозумілі події, що відбувалися під нашим нічим не примітним селом, напевно, стривожили якесь високе німецьке начальство. Через село на двох легкових машинах, що виблискували нікелем, у супроводі мотоциклістів промчали офіцери, загортаючись від куряви у плащі з пелеринами. Але й цим офіцерам, і їхній охороні вже від містка довелося йти пішки — мерседеси так і зосталися збоку шосе, куди їх гуртом відкотили мотоциклісти. Останнім заглух поперек дороги приземкуватий бронетранспортер, що йшов слідом за мерседесами.
Усе, що рухалося за допомогою моторів, біля нашого села ніби наштовхувалося на невидиму стіну й не могло подолати її. Поміж людьми точилися різні балачки. Одні казали, що у німців не вистачає пального і вони змушені кидати свої машини де прийдеться, інші гомоніли, начебто фашистська техніка не витримує нашого клімату, треті натякали, що тут не обійшлося без радянських парашутистів-десантників, що висадилися у плавнях і якимось таємничим способом псують чужинцям-окупантам мотори…
А старий Данило Різниченко хмурився. Особливо спохмурнів пасічник після того, як за річкою упав і згорів літак. Ніколи не забуду тієї хвилини і того виразу обличчя Юрка-ленінградця. Ми з ним сиділи у розбитому вітряку, що стояв на пагорбі за колгоспним садом. Крізь дірку у покрівлі вид-нілися білі легкі хмари. “Рама” з’явилася о другій годині — вона прилітала вже кілька разів і щодня в один і той же час. Двохвостий літак майже застиг у небі, гув одноманітно й нудно. Юрко казав, що “рама” прилітає сюди не просто так, німці пробують розвідати небезпечний район з повітря і вивчають місцевість.