Старі люди

Андрухович Софія

Публікою прокотилося вражене зітхання. Молода жіночка з футляром аж зойкнула:

— А як же Михайль Семенко? Як праця Вашого життя?

На це дідок лукаво повів бровою і тихо мовив:

— Людина в житті мусить всього спробувати.

Тихий панок з густими бровами і в завеликій чорній в білий пасок маринарці підніс догори руку і запитав:

— Пане академік, а де Ви знайшли сенсаційні матеріали про Кирила Трильовського?

Академік на мить знітився, але тут же крикнув, розмахнувшись обома руками, ніби збирався відштовхнутися від повітря, щоб здійснити чималий стрибок у довжину:

— Всі відомості, якими я оперую в

своїй праці — правдиві та достовірні, прошу не сумніватися в їхній істинності. Я отримав їх з надійного джерела. З певного листування. Особа, яка мені все це повідомила, бажає залишитися невідомою.

Приблизно в цей момент Лука міг почути позаду себе шелестіння поліетиленових пакунків. І, якби обернувся, побачив би жінку, яка виходила з книгарні, згинаючись під вагою великих червоних яблук.

Яблука спокусили б Луку, нагадали б йому про те, що він у пошуках. І Лука кинувся б слідом за жінкою, намагаючись її наздогнати.

Могло статися, що жіночка звернула в арку, Лука подався за нею, і раптом під ногами в нього зашелестів уривок ґазети. То було бульварне видання — з тих, які купуються на вокзалах, а читаються в автобусах, поїздах та електричках, у ній аж кишіло від статей про магію, окультизм, інопланетян, Атлантиду, неофашизм, кабалу, макабру, абракадабру тощо. На сторінці, що причепилася до правого черевика Луки, виднівся заголовок: «ПРИВИД ФРЕНСІСА ДРЕЙКА НА СЛУЖБІ МАТІНКИ-КОРОЛЕВИ». І тут Лука відчув міцний запах смаженої цибулі. Це було настільки несподівано, що врешті привело його до тями. Наче протверезілий, він ступив у маленький захаращений дворик і окинув поглядом похилені балкони та криві ґалереї, мокрі й обшарпані стіни будинків. Одне вікно було відчинене. Звідти, наспівуючи «Черемшину», визирала товстенна стара жінка. Запах цибулі, напевно, теж долинав з цього вікна.

— Де твій мотоцикл, байкере? — вишкірилася вона до Луки, перервавши пісню. — Заходь на копчене м’ясце. Ти ж любиш копчене м’ясце і свого гарлея?

Несподівано поверхом вище з грюкотом відчинилися двері, які виводили на галерею. Там з’явилося кілька невиразних жінок, вбраних у халати чи в сукенки, чи в пальта, чи в хутра, вони гучно вилаяли товстуху й заходилися витріпувати ліжники.

— Ходи-но сюди, малесенький! — навмисне дражнячи жінок, верещала стара. — Зараз мої сусіди дадуть нам свої ліжники і ми вдвох любесенько в них запорпаємося! Ти ж зголоднів, синку?

Нехлюйні жінки люто завищали, і на Луку полетіла сила-силенна речей, від яких йому довелося втікати.

— Забирайся звідси! — кричали вони. — Йди геть, якщо не хочеш, щоб тебе винесли звідсіля ногами вперед, такого побитого, що жодні пудри з помадами не врятують твоєї збитої на квасне яблуко пики.

Навколо Луки приземлялися поламані меблі. Пронизливий сміх товстуні («Не бійся їх, вони надто молоді, щоб бути добрими!»), здавалося, не лише заглушав, але й засліплював, але все ж Луці вдалося розгледіти, що шафки, столи, канапи і крісла якісь на диво маленькі, ніби зроблені для дітей. «Гулівер» — прочитав він на комоді.

Лука кинувся бігти. Це не було схоже ані на сон, ані на фільм Девіда Лінча, ні на книжку, ні на вигадку, ні на правду. Виринувши з темряви арки, Лука з розгону налетів на молоде подружжя з візочком. Візочок перекинувся і описав декілька кіл на льоду.

— Мої яйця! — скрикнула дружина, і розгублено підійшла до візка. Лука зробив те саме: на запорошеному снігом льоду замерзала сира яєшня.

— Скільки

я вам винен? — запитав Лука.

— Яйця ваші безплатно, — відповів чоловік.

— Безплатний тільки сир в мишоловці. Ви пацюк, — сказала жінка. — Я зроблю вашу ляльку і встромлятиму в неї голки.

— Не жартуйте з таким, — порадив Лука. — Я ненавмисне. Перепрошую.

Зовсім поряд задзеленчав трамвай. Вишкірений вусатий водій сластолюбно підморгнув жінці.

Звідкілясь залунала опера «Дон Жуан».

І раптом Лука побачив…

Все могло бути й інакше. Опинившись на незнайомій вузькій вуличці, Лука прочитав би на табличці: «вул. ак. Вуточки». Страшенно дивуючись він почимчикував би нею, дуже скоро надибавши пана в циліндрі та в пенсне, що купував яблука, сир і яйця. Лука міг би побачити мертву мишу, яку переїхав автомобіль (від цього йому зробилося б ще сумніше). Тоді вийшов би до невеликого ринку, в який впиралася вуличка.

Збоку рудобородий велет з близною на чолі смажив шашлики і продавав копчене м’ясо. Лука заглибився в ринок. На повну гучність лунала «Черемшина», вочевидь, з розмагніченої касети. Під ногами лежало лушпиння цибулі. Товста стара жінка продавала обладнання для байкерів і ліжники. Кульгавий дідок, що намагався ходінням зігрітися, намагався зацікавити людей парфумами і тінями для повік. Замотана в сіру хустку бабуся торгувала дитячими іграшками, шматяними ляльками і дерев’яними меблями для дітей. Попри Луку пройшов замислений дистрофічний чоловік, оточений зграйкою красунь, які несли в руках ковзани.

— Ходімо на трамвай! — почув Лука позаду до болю знайомий голос…

Чи так:

Лука зайшов кудись поїсти. Товста і стара барменка неоднозначно підморгувала йому, подаючи бараняче м’ясо, запечене з цибулькою, два варені натвердо і розрізані навпіл яйця під майонезом, голандський сир, посипаний прив’ялою петрушкою. По радіо передавали інтерв’ю з академіком Вуточкою, літературознавцем, дослідником творчості Михайля Семенка, Кирила Трильовського та Пауло Коельо. Вихиливши два по сто, Лука відчув себе доном Жуаном. Він вийшов надвір і, купивши пачку hubba bubba з яблучним смаком, роззирнувся навколо. Якраз підходив трамвай. Лука сів біля вікна, прохукав в замерзлих візерунках округлий отвір і почав дивитися крізь нього назовні. Побачив велику рекламу: майже гола дівчина на ліжку, ледь вкрита простирадлом. «Її б завинути в ліжник», — прошамкотів беззубий дідок з паличкою. Лука вийшов на наступній зупинці і хвилин за п’ять був біля озерця. Під «Черемшиною» на ковзанах каталися згадані худий чоловік та вродливі дівчата. Вони галасували і сміялися, аж розмальована, ніби мрець, бабка зупинилася і задивилася на них. В руках тримала шматяну ляльку. До бабки підбіг рум’янощокий хлопчик з дивним лицем і Лука раптом зрозумів, що то ніякий не хлопчик, а карлик.

Тук-тук-тук, почулося Луці. Щось ніби кроки. Або стукіт серця.

Лука озирнувся…

Зрештою, з ним могло трапитися будь-що. Я навіть уявити не можу, куди завели Луку всі розказані нею історії. Те, що скомбінувала з них я — жалюгідні комікси, в порівнянні з тим, що могло статися насправді. Адже мені відомі лише ті, які він переповідав мені в листах. А скільки всього вона розповідала поза тим!

Не знаю, що все-таки сталося з Лукою. Знаю лише, що коли вони зустрілися знову, вона ще мала трохи часу.