Сто років самотності (збірка)

Маркес Габриэль Гарсиа

А виглянь лишень у двері.

Хосе Аркадіо Буендіа потрібно було чимало часу, щоб отямитись від подиву після того, як він вийшов на вулицю й побачив там цілу юрму людей. То були не цигани, а такі, як і вони, чоловіки й жінки з прямим волоссям і смаглявою шкірою, вони розмовляли тією ж мовою і скаржилися на ті самі болячки. Поряд стояли мули, нав'ючені харчами, і запряжені волами вози з меблями та домашнім начинням — невинними й простими атрибутами земного існування, що їх безхитрісно виставляли на спродаж торговці від повсякденної дійсності.

Ці люди прийшли з другого кінця долини, лише два дні ходи від Макондо, одначе там були міста, де одержували пошту щомісяця й послуговувалися машинами. Урсула не наздогнала циган, але знайшла ту дорогу, якої не спромігся виявити її чоловік, марно ганяючись за великими відкриттями.

Сина Пілар Тернери принесли в оселю його діда й баби через два тижні по тому, як він народився. Урсула прийняла внука неохоче, але вона була ще раз переможена наполегливістю свого чоловіка, бо той не міг допустити навіть думки про те, щоб покинути паросток роду Буендіа напризволяще. Проте поставила умову, щоб хлопчик ніколи не дізнався правди, чий він. Дали йому ймення Хосе Аркадіо, але зрештою стали називати просто Аркадіо, щоб уникнути плутанини. Під ту пору в селі вирувало таке діяльне

життя, а в їхній господі була така метушня, що дітьми ніхто не клопотався. Опікуватись ними доручили Вісітасьйон, індіанці з племені ґуахіро, котра потрапила до Макондо разом із своїм братом, рятуючись від страшної пошесті — безсоння, яке вже кілька років мучило їхніх одноплемінників. Обоє були вельми послужливі й роботящі, і Урсула найняла їх собі помічниками в господарстві. Ось так воно й вийшло, що Аркадіо й Амаранта почали розмовляти мовою ґуахіро раніше, ніж іспанською, а також навчилися їсти юшку з ящіркою та павучі яєчка, чого Урсула навіть не помітила, бо саме захопилася виробництвом льодяникових звіряток, яке обіцяло бути дуже прибутковим. Макондо геть перемінилося. Люди, що їх привела Урсула, на весь світ розхвалили родючі землі довкола селища, а також його вигідне розташування в долині, і невдовзі доти скромне сільце перетворилося на пожвавлене містечко з крамницями, майстернями ремісників і постійним торговим шляхом, що ним прийшли перші араби в капцях, з сережками в вухах, і стали міняти разки скляного намиста на папуг. Хосе Аркадіо Буендіа не мав ані хвилини спочинку. Зачарований довколишнім реальним життям, яке здавалося йому фантастичнішим за безмежний світ його уяви, він утратив будь-який інтерес до алхімічної лабораторії, дав спокій речовині, виснаженій за довгі місяці всіляких дослідів, і знову зробився тим розсудливим, заповзятим чоловіком, котрий колись вирішував, де прокладати вулиці й як ставити нові будинки, щоб нікому не дістались якісь переваги над рештою односельців. Нові поселенці так само почували до нього глибоку повагу й, не порадившись із ним, не закладали жодного підмурка, не ставили жодної загорожі, ба навіть постановили довірити йому розмежування землі. Коли повернулися цигани-штукарі зі своїм пересувним ярмарком, нині перетвореним на велетенський заклад для азартних ігор, то їх вітали радісними вигуками, сподіваючись, що з ними прибув і Хосе Аркадіо. Та Хосе Аркадіо не повернувся, не привезли вони й людини-змії, яка, на думку Урсули, одна могла вказати, де шукати їхнього сина. Тим-то циганам не дозволили зупинитися в Макондо, попередивши, щоб надалі їхньої й ноги тут не було, бо тепер їх вважали втіленням жадібності й пороків. Проте Хосе Аркадіо Буендіа недвозначно заявив, що стародавнє плем'я Мелькіадеса, яке стільки додало до звеличення Макондо своєю тисячолітньою мудрістю й чудесними винаходами, завжди буде прийняте тут із розкритими обіймами. Але, як розповідали різні мандрівники і зайди, Мелькіадесове плем'я було стерте з лиця землі за те, що зважилося переступити межі дозволених людям знань.

Визволившись бодай на якийсь час із болісних лабет своєї уяви, Хосе Аркадіо Буендіа невдовзі запровадив у містечку впорядковане трудове життя, від якого дозволив сам собі відступитися тільки раз, випустивши на волю птахів, котрі від заснування Макондо звеселяли час своїм мелодійним співом, а замість них поставив у кожному будинку годинника з музикою. То були гарні дорогі годинники з різьбленого дерева, виміняні на папуг у арабів, і Хосе Аркадіо Буендіа відрегулював їх так точно, що через кожні півгодини вони тішили містечко кількома наступними тактами того самого вальсу, а рівно опівдні грали весь вальс від початку до кінця. Тоді ж таки Хосе Аркадіо Буендіа загадав обсадити вулиці мигдалевими деревами замість акацій, він же винайшов спосіб, якого нікому так і не розкрив, як зробити ці дерева довговічними. Через багато років, коли Макондо забудувалося дерев'яними будинками з цинковими дахами, на його найстаріших вулицях іще росли мигдалеві дерева — трухляві, з обламаним гіллям, але ніхто вже не пам'ятав, хто їхнасадив.

Поки батько наводив лад у містечку, а мати зміцнювала добробут сім'ї виробництвом чудових льодяникових півників та рибок, що їх, настромлених на бальзові палички, двічі на день виносили з дому на спродаж, Ауреліано просиджував нескінченні години в занедбаній лабораторії, опановуючи, просто з цікавості, ювелірну справу. Він так витягся, що невдовзі одежа, яка зосталася після брата, зробилася для нього замала, й він став носити батькову, однак Вісітасьйон доводилось ушивати сорочки й звужувати штани, бо Ауреліано, на відміну від брата, не успадкував батькової огрядності.

З юними літами в нього змінився голос, він зробився мовчазний і остаточно замкнувся в своїй самотності, а в погляді знову з'явився той напружений вираз, що був у нього, коли він народився. Ауреліано так зосереджено займався своєю ювелірною справою, що виходив з лабораторії хіба лише попоїсти. Занепокоєний синовою відлюдькуватістю, Хосе Аркадіо Буендіа дав йому ключі від дому й дещицю грошей, гадаючи, що, може, хлопцеві бракує жінки. Та Ауреліано витратив гроші на соляну кислоту, виготовив царську водку й позолотив ключі. Але його химери годі було зрівняти з дивацтвом Аркадіо й Амаранти: у цих уже почали випадати молочні зуби, а вони й далі цілісінькі дні ходили за індіанцями, учепившись тим за поли, й уперто розмовляли тільки мовою ґуахіро, а не іспанською. «Тобі немає на кого нарікати, — сказала Урсула чоловікові. — На дітей переходить божевілля батьків». І вже почала була сама скаржитися на свою лиху долю, висловлюючи впевненість, що, мовляв, безглузді звички її нащадків такі ж жахливі, як і свинячий хвіст, аж враз Ауреліано втупився в неї поглядом, що неабияк збентежив її.

До нас хтось прийде, — мовив він.

Урсула спробувала збити його з пантелику своєю доморощеною і лише їй притаманною логікою, як ото робила щоразу, коли він щось передбачав. Мовляв, цілком звичайна річ, коли хтось і прийде. Десятки чужинців проходять щодня через Макондо, і ніхто цим не тривожиться ані потребує віщувань. Проте Ауреліано був певен за своє передчуття.

Не знаю, хто прийде, — наполягав хлопець, — але він уже в дорозі.

І справді, в неділю прийшла Ребека. їй було щонайбільше одинадцять років. Вона здійснила нелегку мандрівку від Манауре з торговцями шкірою, яким хтось доручив приставити дівчину разом із листом у дім Хосе

Аркадіо Буендіа; торговці так і не спромоглися пояснити до ладу, хто саме попросив їх зробити йому таку ласку. Все її майно складалося зі скриньки з одежею, дерев'яного кріселка-гойдалки, розмальованого яскравими квіточками, та парусинового мішка, звідки все чулося «квок, квок, квок»: там лежали кістки її батьків. Лист, адресований Хосе Аркадіо Буендіа, написав у дуже люб'язних

висловах хтось, хто, незважаючи на час та відстань, і досі палко любив його і почувався зобов'язаним в ім'я простої людяності здійснити цей вчинок милосердя, вирядивши до нього бідолашну, беззахисну сирітку, Урсулину двоюрідну сестру, а отже, родичку і Хосе Аркадіо Буендіа, щоправда, трохи дальшу, бо ж вона рідна донька його незабутнього друга Никанора Улоа і Ребеки Монтіель, достойної дружини останнього; обох їх Господь забрав у своє небесне царство, а їхні кістки прикладено до цього листа, аби їх могли поховати за християнським звичаєм. Обидва ймення та підпис під листом було написано цілком розбірливо, проте ні Хосе Аркадіо Буендіа, ані Урсула не могли пригадати собі таких родичів, як і знайомого, котрий би звався так, як автор листа, та ще й проживав у далекому селищі Манауре. Розпитати ж у дівчинки щось докладніше було неможливо. Щойно зайшовши до господи, вона відразу сіла в свою гойдалку й заходилася смоктати палець, озираючи присутніх переляканими очима й не подаючи жодної ознаки, що розуміє бодай слово із того, що її питали. На собі мала пофарбовану в чорне зношену саржеву сукенку та потріскані лаковані черевички. Волосся було зібране за вухами в два пасма й поперев'язувано чорними бантиками. На шиї висіла ладанка з образком, що розплився від поту, а на правому зап'ястку — ікло хижої звірини на мідному ланцюжку: амулет проти лихого ока. Зеленава шкіра й здутий, твердий, як бубон, живіт дівчинки свідчили про погане здоров'я та постійне недоїдання; однак, коли їй принесли попоїсти, вона й далі сиділа непорушно і навіть не доторкнулася до поставленої їй на коліна тарілки. Усі вже були подумали, що, може, вона глухоніма, аж доки індіанці спитали її своєю мовою, чи не хоче вона пити; дівчинка повела очима, ніби впізнавши їх, і ствердно кивнула головою.

Її залишили в родині — іншої ради не було. Вирішили охрестити дівчинку Ребекою — так само, як звали, якщо вірити листу, і її матір, бо ж, коли Ауреліано, набравшися терпіння, прочитав перед нею всі святці, вона не відгукнулася на жодне ім'я. Оскільки ж тоді цвинтаря в Макондо не було, адже ніхто ще не встиг померти, то мішок із кістками заховали до того часу, коли з'явиться гідне місце для похорону, і ще довго він потрапляв під руку чи під ноги в найрізноманітніших місцях, там, де його найменше сподівалися знайти, і завжди озивався своїм «квок, квок, квок», подібним до голосу квочки, що сидить на яйцях. Минуло чимало часу, перше ніж Ребека прижилася в сім'ї. Спершу вона примощувалася на своїй гойдалці в найтихішому закутку будинку й смоктала палець. Ніщо не привертало її уваги, крім музики годинників: щопівгодини, коли вони починали грати, дівчинка злякано озиралася довкола, ніби сподівалася віднайти звуки десь близько в повітрі. Довгий час її не могли примусити їсти. Ніхто не розумів, як це вона не вмирає з голоду, аж доки індіанці, котрі знали геть усе, бо ходили безперестану нечутними кроками по всьому дому, зауважили, що Ребеці до смаку тільки сира земля в дворі та шматочки вапна, які вона відколупувала нігтями від стін. Очевидно, батьки або ж ті, в кого вона росла, карали дівчину за цю погану звичку, бо землю та вапно вона їла потайки, відчуваючи свою провину, до того ж намагалася відкладати й дещо про запас, щоб поласувати, коли ніхто її не бачитиме. Відтоді за Ребекою було встановлено пильний нагляд. Землю в дворі поливали коров'ячою жовчю, а стіни в будинку натирали пекучим індіанським перцем, гадаючи в такий спосіб вилікувати дівчинку від цієї згубної звички, та вона виявила такі хитрощі й винахідливість, роздобуваючи собі харч, що Урсула мусила вдатися до сильнішого засобу. Вона виставила на цілу ніч під холодну росу каструлю з помаранчевим соком і ревенем, а вранці перед сніданком дала Ребеці тієї мікстури. Хоч ніхто ніколи не радив Урсулі саме таких ліків проти порочного потягу до землі, вона зміркувала собі, що будь-яка гірка рідина, влившись у порожній шлунок, викличе кольки в печінці. Попри свій хирлявий вигляд, Ребека показала себе навдивовижу войовничою й дужою, отож, щоб примусити її проковтнути ліки, довелося підходити до неї, як до брикливої телиці, — вона тіпалася в корчах, дряпалася, кусалася, плювалася, вигукуючи при цьому всілякі незрозумілі слова, що, як запевняли обурені індіанці, були найбрутальнішою лайкою, яка тільки можлива в мові ґуахіро. Дізнавшися про це, Урсула доповнила лікування ударами ременя. Так ніколи й не встановили, що саме зрештою дало бажаний наслідок — ревінь, ремінь, а чи те й те вкупі, — відомо одне: за кілька тижнів Ребека почала виявляти перші ознаки одужання. Тепер вона гралася з Аркадіо й Амарантою, що сприйняли її як старшу сестру, й зі смаком їпа, вправно послуговуючись виделкою та ножем. А трохи згодом виявилося, що вона розмовляє по-іспанськи так само вільно, як і мовою ґуахіро, що вона має неабиякі здібності до рукоділля й співає годинниковий вальс на дуже гарні слова, які придумала сама. Невдовзі всі вважали її ніби новим членом сім'ї. З Урсулою вона була ласкавіша, ніж рідні діти. Амаранту величала сестричкою, Аркадіо — братиком, Ауреліано — дядечком, а Хосе Аркадіо Буендіа — дідусем. Отак Ребека не менше за інших заслужила право називатися йменням Буендіа — єдиним, яке мала і яке вона з гідністю носила аж до смерті.

Якось уночі, уже потому, як Ребека вилікувалася від порочної звички їсти землю і її було переселено до кімнати Амаранти й Аркадіо, індіанка, що спала разом з дітьми, прокинулася, зачувши дивний уривчастий звук, який долинав з кутка. Вона злякано підхопилася, подумавши, що, може, до будинку залізла якась тварина, і побачила, що Ребека сидить у гойдалці, тримає пальця в роті, а очі в неї світяться, як у кішки. Заклякнувши від жаху, приголомшена усвідомленням неминучої лихої долі, Вісітасьйон прочитала в цих очах ознаки тієї самої хвороби, загроза якої змусила її й брата навіки покинути стародавнє королівство, де вони були спадкоємцями престолу. У дім прийшло безсоння.

Індіанець Катауре покинув Макондо, не дожидаючи світанку. Його сестра залишилася: серце фаталістки підказувало їй, що смертельна хвороба однаково переслідуватиме її, хоч би в який далекий закуток землі вона втекла. Ніхто не зрозумів тривоги Вісітасьйон. «Не будемо спати?

Що ж, тим краще, — весело зауважив Хосе Аркадіо Буендіа. — Так ми більше візьмемо від життя». Але індіанка пояснила їм, що найстрашніше в хворобі не те, що неможливо заснути, — тіло від цього зовсім не стомлюється, — а те, що згодом поступово, але неминуче настає цілковита забутливість. Тобто коли хворий звикає до безсоння, з його пам'яті починають стиратися спершу спогади, потім — назви й призначення речей, далі він уже не впізнає людей, ба навіть перестає усвідомлювати власну особистість, і, врешті-решт, геть відірваний від минулого, переходить у стан, подібний до ідіотизму. Хосе Аркадіо Буендіа мало не вмер від сміху та дійшов висновку, що, певно, йдеться про одну з безлічі хвороб, вигаданих забобонними індіанцями. Проте обережна Урсула про всяк випадок відокремила Ребеку від інших дітей.