Сто років тому вперед
Шрифт:
— Відпустіть! — кричав Коля, гойдаючись у повітрі за два метри від бруківки. — Я поспішаю на автобус. Він же зараз піде!
Звісно, якби Коля мав час, він придумав би версію куди крашу. Та коли дуже спішиш, доводиться говорити правду.
— А він іще жартує! — сказав обурено чоловік із крилами.
Та все-таки переніс Колю в повітрі на підвищення біля автобусів і відпустив. Коля мало не впав, забився підошвами об землю.
— Я ж міг розбитися! — мовив він чоловікові, який висів у повітрі над ним, помахуючи крилами, як у бабки.
— Не думав, що на Землі такі ніжні діти, — відповів чоловік.
І аж тут Коля додивився, що чоловік одягнений у темно-синій щільний комбінезон,
Напевно, це майбутній міліціонер, злякався Коля. Зараз він спитає, де Коля живе…
Але чоловік виявився не міліціонером.
— Не сердьтеся, космонавте, — пролунав знайомий голос, і Коля побачив, що край бруківки стоїть, тримаючи одноколісний велосипед, Колин ровесник дідусь Павло. — Я знаю цього хлопчика. Він просто трохи неуважний, бо готується до маскараду.
— На нього не можна не сердитись, — сказав космонавт, — бо він біг, не думаючи про інших. А це вже найостанніше діло. Куди ти квапишся?
— На космодром, — відповів Коля. — Космічні подорожі — моя мрія.
— Таким легковажним у космосі не місце, — мовив космонавт.
— Я виправлюсь, — пообіцяв Коля. — Докладу всіх зусиль.
— Він виправиться, — підтримав Колю дідусь Павло.
— Тоді й зустрінемося, — сказав космонавт.
— Ні! — крикнув Коля. — Зачекайте хвилинку, не летіть! Дайте мені свій автограф.
Коля поліз у кишені, та вони були порожнісінькі. Тільки в одній — дві копійки, а в другій — гумка.
— Не шукай, — засміявся космонавт. — Тримай на пам’ять.
Він зняв із рукава золоту зірочку, кинув її Колі й злинув у повітря.
— Дякую! — крикнув Коля навздогін.
— Знаєш, — сказав дідусь Павло, — я тобі заздрю: сам капітан Далекого космосу, капітан “Пегаса” Полосков, подарував тобі зірку. А чи знаєш ти, що це за зірка?
— Ні, — відповів Коля.
— Кожна зірка означає зоряну експедицію. Коли я був хлопчиком, я про це і мріяти не міг.
— За наших часів теж були космонавти.
— Але не було зоряних експедицій.
— Ми за це діло візьмемося, — мовив Коля і прикріпив зірочку собі на рукав.
Дідусь Павло помахав Колі рукою, відштовхнувся ногою і закрутив педалі своєї нестійкої машини.
Коля думав, що автобус давно пішов, та, на щастя, він іще чекав його. Автобус був обтічний, блискотливий, але без вікон, і тому Коля зрозумів, що він дуже швидкісний.
Над входом був напис: “Проспект Миру”.
Коля вирішив: будь що буде — і зайшов усередину слідом за літньою, спортивного вигляду засмаглою жінкою в жовтому хітоні, як у грецьких богинь. Він надумав повторювати точнісінько її рухи, тоді не вскочиш у клопіт.
Усередині автобуса було ясно, але сісти нікуди. Всі йшли вперед. Коля прилаштувався за жінкою і ступав їй услід. Вони пройшли половину автобуса, і Коля побачив попереду занавіску. А над нею напис: “Вихід. Проспект Миру”. Жінка зайшла в занавіску і зникла. Коля зачекав секунду, зробив те саме й побачив, що жінка вже спускається в другі двері, що ведуть назовні.
Коля опинився на іншій площі, перед незнайомим садом. Жінка ступила на ескалатор, який вів униз. Із дверей автобуса виходили вже нові пасажири. Коля нічого не збагнув, тому підійшов до дівчини в білому комбінезоні з великою трояндою, вишитою на плечі, й запитав:
— Скажіть, будь ласка, це яка зупинка?
— Зупинка?
— Ну, як називається це місце?
— Проспект Миру. Хіба ти не бачиш?
— Дякую, — сказав Коля і все одно нічого не зрозумів.
Він повернувся до автобуса й прочитав напис над дверима: “Вхід. До Арбатської площі”.
Що ж виходить? Отже, автобус нікуди й не їздить? Ти заходиш на одній зупинці й виходиш
Тоді Коля підійшов до сусіднього автобуса. Над його задніми дверима був напис: “Вхід. До Новодівичого монастиря”. Ага, от тепер перевірити неважко. Новодівичий монастир Коля знає. Він уже спокійно зайшов до автобуса, пройшов через салон, крізь занавіску й вийшов. Він стояв на березі Москви-ріки, а зовсім поряд здіймалися рожеві стіни Новодівичого монастиря, із-за них виглядали бані собору й дзвіниця. Коля вернувся на проспект Миру. Що ж, зручний міський трансцррт. У якомусь фантастичному романі Коля читав про нуль-транспортування. Там космічний корабель стрибає через простір. Напевно, тут те саме. При нагоді треба буде уточнити.
Розділ VIII
ЧЕМПІОН ІЗ МОРОЗИВА
Тепер необхідно було фліпнути до космодрому. Так сказав археолог Рррр.
Коля ніколи сам не фліпав і не бачив, щоб фліпали інші. Отож він став збоку й вирішив спостерігати.
Дехто з людей ішов пішки, інші сідали в прозорі кулі, один чоловік підійшов до ряду стовпчиків і щось з одного із них узяв. Коля схотів поглянути на ці стовпчики. Завжди цікаво поглянути, що де дають.
Стовпчики були різних кольорів. На білому було написано “Морозиво”, на жовтому — “Лимонад”, на зеленому — “Яблука”, на синьому — “Бутерброди”, на коричневому — “Квас”. А всього стовпчиків було штук тридцять, і Коля не став досліджувати їх до кінця, аби не подумали, що він їх раніше не бачив. Мимо проходив чоловік, приклав палець до клавіші поверх стовпчика, і вискочила склянка з лимонадом. Чоловік випив лимонад, склянку поставив на місце, і вона провалилася всередину. “Все ясно”, — сказав подумки Коля й пішов до білого стовпчика. Морозиво виявилося шоколадне, не дуже солодке, але їсти можна. Потім Коля підійшов до жовтого стовпчика і запив морозиво лимонадом. Далі спробував бутерброд. Бутерброд був із сиром та маслом. Таке діло треба було запити. Запив Коля бутерброд квасом і тут побачив напис на оранжевому стовпчику: “Банани”. Нехай буде банан. Коля з’їв банан, а шкурку поклав на місце, і вона провалилась у стовпчик. Таке життя Колі подобалося, і тому він повернувся до морозива. Перший раз він натискав найлівішу клавішу, тепер натиснув наступну. Слушно. Морозиво було яблучне. Він їв його куди повільніше, ніж перше, і, щоб передихнути, підійшов до стоянки, де люди сідали в прозорі пузирі, поглянути, що вони там роблять.
Коли людина підходила до пузиря, відкривався круглий люк. Людина сідала в крісло, люк затягувався прозорою плівкою, і пасажир натискав на одну з кнопок. І відразу пузир ледь-ледь піднімався над землею й летів.
Дивне було й інше: варто було пузирю з пасажиром покинути стоянку, як на його місце підлітав порожній пузир І опускався на землю.
Коля підійшов до порожнього пузиря, але заходити не став, а заглянув усередину, чи не написано чого-небудь на кнопках. Перед кріслом була похила панель, утикана кількома рядами кнопок. Під кожною підпис — щоправда, дрібними літерами, зокола не розібрати.
Може, так тут і фліпають, вирішив Коля. Але, перед тим як вирушити в подорож, треба було дізнатися, яке морозиво дають, коли натиснути третю клавішу. Він вернувся до стовпчика й натиснув. Вийшло полуничне морозиво, дуже смачне; мабуть, смачніше за яблучне. Правда, їсти його було нелегко, і довелося запити його ще однією склянкою лимонаду. Колі захотілося присісти й трішки поспати — він раптом зрозумів, що втомився. Адже майже годину на будівництві попрацював, не рахуючи інших справ і ходіння. Коля поїхав би далі, але на стовпчику залишалася одна неспробувана клавіша. А раптом там якесь особливе морозиво, що його в наші дні ще не винайшли?