Століття Якова
Шрифт:
Вона вже була зовсім поруч. Дихала швидко-швидко і важко. Скинула рукавичку і оголену теплу-теплу руку йому на груди засунула. А друга… Друга її рука за пояс йому полізла. Далі й далі.
– Ясю, не відхиляйся, – зашептала вона. – Не відхиляйся, бо вб’ю. У мене й ніж на поясі приторочений. Од вовка брала, али можу й тибе дістати…
«Діставай, – подумав. – Діставай».
Може б, йому полегшало. Та – відчув – того не хотілося. Ни вмирати, а ни…
Ліс пронизав далекий, проте гострий звук. Тужливий, десь із самісінької лісової глибини вирослий.
Вовк?
– Не опирайся, Яську, – шепче далі вона. – Ти ж мій… Мій… Дай своє тіло…
Він тоді здався. Здався він, бо й сам прагнув цієї молоденької жінки, що вже штири місяці, як належала иншому. Бо його тоже таке молоде тіло тужило за неїним тілом. Бо…
Опирався, як міг, і вже кудись падав.
Світ поплив перед очима і під ногами. На сніг упав його старий засмальцьований кожух, а поверх нього – її новий, модний, певне ж, дорогущий і чоловіком справлений. Він, уже будучи на ній, роздягнений і розпашілий, відчув, як її живіт – горбочок добре помітний, чого не було раніше, – мовби кудись його підіймає.
– Помацай, якщо хочеш, – зашептала вона, якось геть по-дитячому. – Живота помацай, там твій син, баба Луциха каже, що синок буде… Я ж на п’ятому вже місяці, Я-а-а-ську…
Хоч ці слова болюче різонули, вже геть розпалений Яків не міг її кинути, перервати ці прокляті любощі, цю гріховну веремію. Та він не став панькатися, обережним бути, як вона просила, а брав по-справжньому, грубо й навіть брутально, як ніколи раніше. Син… Його син… А скільки з його сином в собі вона лягала під іншого? Мала сім’я иншого, що поганило його сина! Скільки разів чекав у тому гайку?! Чого ж він не убив її, тоді, коли стояв перед тим розпроклятим весіллям, з єдиним набоєм у тепер вже конфіскованій рушниці… Як спустошує його цей жар… І сніг, що падає з ялин, той жар не гасить.
А над лісом, над лісом, помічає він, крізь прогалинку в деревах, коли вже лежить поруч знеможений, кружляє птах. Шуліка.
Летить над лісом, потім завмирає. І наче дивиться вниз. Туди, де двоє лежать після шаленого сороміцького кохання. Ось-ось, здається, впаде униз.
– Бачиш?
Яків торкає Улянку за руку. Очі в неї все ще горять.
– Що?
– Шуліка.
– То й що? – Улянка дивиться пильно і насмішкувато. – Боїшся, що на нас кинеться?
І раптом вона відводить очі.
«Хай би кинувся», – думає Яків.
Птах угорі зновика завмирає. Мовби справді прицілюється, аби каменем шугнути вниз.
Туди, де лежать двоє.
19
– Ци ви-те здуріли, тату, ци Господь вам альбо дідько молоко п’яної кози подарував? – казала Олька, котра кілька хвилин тому влетіла до хати – стала-бо навідуватися, незважаючи на сварку і зарік, що ноги її тут не буде, відколи в нього Оленка поселилася.
– Ну? – Яків одірвався від шитва – камізельку чи як там по-теперішньому називається те, що під маринарку піддягають, латав.
– Та ж всеньке село язики гострить, що ваш
– Який ще онук? Що ти, Олько?
– Та ж Валік Тарасів.
– Валік? Он воно що…
Тут він згадав – Оленка пару днів, як кудись зникати стала вечорами. І Валік кілько разів то за точилом, то за ножівкою, то за решетом чогось старим прибігав.
Олька посабанила [5] , побушувала. Яків її осадив, сказав, щоб не чіпала ни Оленки, ни Валіка своїм довгим язичиськом, тим більше, що, виявляється, тильки й того, що бачила Валіка й Оленку сусідка Ольчина, Настя Троцьова.
5
Посварила (діал.).
– Йди, сороко, – сказав. – Або ж рота на замок. І ключика сховай.
Сказав, бо побачив, як до хати Оленка підходить. А ледь ступила й чемно до Ольки привіталася, та, не випустивши й пари з вуст, з підтиснутими губами, мов боялася з рота воду випустити, із хати випливла.
– Їсти будеш? – спитав Яків.
Оленка стала поруч і свою руку на його поклала.
– А ви будете сваритися? Чи як це… Лаяти, так, Якове Платоновичу?
Далі вона сказала, що правильно дід її сваритиме. Ду-у-же правильно.
– Оч-чень, дєда мой ненаглядний… Спасітель мой бесценний…
З тим і вийшла з хати. Вилетіла з хати. Вже кілько разів зауважував Яків – дівчисько бачить мовби наперед і розгадує те, що він мав би їй сказати.
Сидів ступнем, а коли взявся шити – вколов голкою палець.
Так і сидів, доки не наповз на хату вечір. Майнула думка, від якої пробіг дрижак його старечим тілом: Оленка його покинула, пішла, поїхала, не попрощавшись навіть.
Не міг після тої думки й ворухнутися. Тіло наче паралізувало.
Оленка вернулася пізнього вечора. Майже вночі, коли вже спати зібрався. Ступила до хати геть мокра, бо надворі аж хлющило, стала посеред кімнати.
– Господи, вся змокла… Де ти була?
Мокре дівча підійшло й притулилося. І ревно заплакало. Коли ж він хотів слово сказати, поклало на його вуста пальчика, теж мокрого.
– Мовчіть, Якове Платоновичу… Дідусю мій рідний, мовчіть…
Втікала вона, вернулася з півдороги? Яків про те не дізнався. Але до них перестав приходити Валік. Валентин, внук його двоюрідний.
У селі вже відчувався подих осені, й на її порозі Валік таки прийшов, з валізою в руках.
Попросив діда покликати Оленку. Яків покликав. Вона вийшла і наблизилася з опущеною головою.
Коли ж підвела очі… Очі ті чомусь сміялися…
– Я ж просила тебе не приходити…
І тут уже зовсім засміялася:
– Конспіратор мій хреновенький… Вибачте, діду Якове…
Валік стояв і мовчав. Яків не знав, що й думати. Невже вона його дурила? Али дурила в чому? Жодних же слів не було їй сказано…