Століття Якова
Шрифт:
Яків схопив її за руку. Худюща, схожа на синій патичок, рука ледь не тріснула. Дівчина рвонулася, али раптом почала осідати. Очі її закотилися. Вона забилася в конвульсіях. Мовби падуча…
– Дєд… ти сволоч… уміра… дєд…
Яків не знав, що робити. Спробував підвести, але не зміг. І таке трясця не міг подужати звести.
– Уході, дєд… Уході, забі… забірай свою… свой вонючий мак…
Вона хрипіла і билася об землю. А потім враз стихла. Яків не знав, що робити: кликати міліцію, бігти (де там бігти, дибати) по фершалку? Ци й дохтурку?
Тузик перестав гавкати, обнюхував тіло, на якому задерлося легке платтячко, оголюючи худі, землисто-жовті ноги. Яків глянув на обличчя, що мало теж нагадувало людське, прошептав: «Господи» – й відвернувся. Бридко було, нудота підкотила.
Він усе ж пішов до хліва, щоб узяти візка для гною. Невідомо, чого вирішив так. Здається, подумав, що поки когось покличе, то буде пізно. Бо поки дійде до фершалки… А сусіди, напевне, не побіжать тую наркоманку рятувати. Хоч до хати завезе… Ци на вулицю вивезе… А там хтось же її побачить…
Перед тим, як іти, торкнувся тіла. Дівчина-потороччя дихала. Ледь-ледь, али дихала. А тоді сапнула.
– Я зара, – пробурмотів Яків.
Він ішов до хліва довго, а вертався ще довше. Візок штовхав поперед себе і той візок чогось був особливо важким. Ніби віз на ньому двопудову гирю – таку колись легко підіймав.
Але дівчини на місці вже не було. Сиділа по другий бік рова, розривала маківки і розсипала мак довкола себе. А тоді заглядала всередину, наче шукала чогось. Коли побачила Якова, засміялася, хрипко, не по-міськи, а тоді поманила тонюсіньким пальчиком:
– Дєд… Ході, дєд, покайфуєм…
5
Плюнув та й пішов до хати. Шкода було маку – хтось таки напік би з нього пирогів, та й на кутю Ольці згодився б. Шкода було маку, а потороччє – нє.
А ввечері пес загавкав, хоч по-старечому й натужно, проте наполегливо. Вийшов зрештою у сіни і почув шкряботіння об двері. За дверима, на землі, щось ворушилося у темряві й сипіло. Мовби незнана твар.
– Дєд… Спасі меня, дєд…
Він і порятував. Якось з горем пополам затяг те дурне потороччє до хати, понатужився, зрештою змусив і її сяк-так на ноги звестися і, понатужившись, як коло доброї колоди, на ліжко втарагунив.
Дівчина вовтузилася, хрипіла, а потім наче ожила й заметалася по ліжкові.
– Дєд, черві лазят… Почему у тебя так много червєй? І таких больших… О, да твоя голова оторвалась… І моя тоже… Смотрі, как летают… Хватай, а то улетят… Дєд, хватай…
Чого вона тільки не верзла і в яких страшних муках не корчилася, цяя дівка. Кілько разів забивалася у судомах, з перекошеним лицем і піною в роті. Здавалося, от-от гигнеться.
Яків не знав, що роботи. Бігти по фершалку? Ще чого доброго, доки ходитиме, цяя заблуда рознесе геть усе в хаті ци й саму хату підпалить… Вигнати? Тоді геть пропаде…
Зрештою
– Дєд, сделай же что-то… Не уколєш – помру…
– А ти не… То я дохтурку покличу…
– Не бойся, ізбу не сожгу, – наче почула його думки.
Приведена ним того-таки вечора дохтурка Вікторія глянула на тільце, що здригалося у напівсні в судомних конвульсіях, взяла за руку, підняла рукав, подивилася на геть сколотий синьо-чорний цурпалок:
– Ломка, Якове Платоновичу… Боюся, що на останній стадії…
– Останній стадії?
– Так. Кажуть, тоді вони навіть маківки просто їсти беруться…
– І цяя трощила…
Дохтурка подивилася ще раз на примару, на Якова.
– «Швидку» я, звісно, викличу… Документи є при ній?
– Документи?
– Ну, паспорт чи щось…
– Ни знаю…
Ні документів, ні речей при цій приблуді-наркоті не було. Тильки старе, геть вибруднене платтячко, а під ним, вочевидь, давно не міняні майтечки, трусики, як типерка кажуть. Та майтечки Яків уже потім побачив, як вона на другий день, геть знесилена, попросила:
– Дєд… Сходіть би мнє… Ізвіні… Но двігать нічем не могу… Всьо словно із вати… Нєт, із жєлє…
Він і приніс стару каструлю, поміг ті майтечки зняти, а тоді відвернувся.
Та то було вранці, а ввечері Яків не знати чого сказав до дохтурки:
– Не треба «скору»…
Невідомо чого й сказав… Ци… Ци передчував щось?
– Не треба? – здивувалася дохтурка.
– Я того… Їден свій спосіб попробую…
– Ну, як хочете… Але як помре?
– Може, й не помре.
Дохтурка зробила якийсь заштрик і пішла.
Спосіб… Він пригадав, як тітка Герасимиха дядька Івана од білої гарячки рятувала. А ще од лютої наврочниці…
Змусив, буквально силою влив до рота теплої посоленої води з настоєною ромашкою. А тоді, як виблювала, настоянки оману, яку для себе приготував, бо ж кашель посеред літа невідомо чого став душити, дав напитися, поволі, між зубами звелів проціджувати.
Незвана гостя після того то засинала, то прокидалася, хрипіла й просила ще укола. На ранок затихла, а коли він прокинувся, задрімавши на лавці після тої нічної несплячки, здалося, що не дихає. Кинувся, нахилився до блідого, як смерть, лиця.
Дихала, хоч і ледь чутно.
З того дня він за трави взявся. І спосіб із травами од Герасимихи покійної, і ще дідівський, що рятував од ламання костей, од ревматизму та од глистів у голові, як у них в селі казали, – все перепробував.
– Нащо вам, тату, тая морока з циєю потороччю, чужаницею? – Олька.
– Сказано в Писанії… Поможи ближньому…
– Знаю… Знаю… Порятуєте, а вона вб’є або обкраде. Така ближня, що й до вітру разом не ходили…
– А що в мене красти…
– Приведе таких, як і сама…