Історія Лізі
Шрифт:
— Лізі, — сказав він нарешті, — чому ви й ваша сестра залишили своє взуття?
— Я, власне, не знаю. Аменда дуже наполягала, щоб ми негайно пішли, щоб ми пішли босими і щоб я залишила там свої ключі…
— Щодо ключів, то, можливо, вона боялася детектора на метал, — сказав Олберніс. — Хоча, зважаючи на її стан, я здивований, що вона навіть… та менше з тим, кажіть далі.
Лізі відірвала погляд від буревію, який швидко наближався, підмітаючи та поливаючи дощем пагорби по той бік озера Касл-Лейк.
— Ти пам'ятаєш,
— Ні, — голосно відповіла Аменда, а тоді додала: — Пам’ятаю тільки, що мені хотілося відчути під ногами траву. М’якеньку траву.
— Ви все чули? — запитала Лізі в Олберніса.
— Щось там про м’якеньку траву.
— Атож, але, певно, була й інша причина. Вона дуже наполягала.
— І ви зробили так, як вона попросила?
— Вона моя старша сестра, Г’ю, — вона справді моя старша сестра. Крім того, мушу признатися, я була надто збуджена від того, що вона повернулася на планету Земля, й просто не могла обміркувати все цілком тверезо.
— Але я — ми — повинні її побачити й переконатися, що це справжнє одужання.
— Я привезу її на обстеження завтра, це буде гаразд?
Аменда хитала головою так енергійно, що її волосся розвіялося, очі збільшилися від тривоги. Лізі стала кивати їй у відповідь не менш енергійно.
— Цілком, — відповів Олберніс. Лізі відчула полегкість у його голосі, справжню полегкість, і їй стало не по собі, що вона брехала йому. Але треба ж було якось викручуватися із ситуації. — Я міг би приїхати до Ґрінлона завтра близько другої пополудні й поговорити з вами обома. Влаштовує?
— Це буде о’кей.
Якщо ми будемо ще живі завтра обидві.
— Отже, домовилися, Лізі. Мені спало на думку, що…
Але цієї миті прямо над ними з під-хмар вихопилася яскрава, мов розжарене залізо, стріла блискавки і вдарила в щось на протилежному боці шосе. Лізі почула тріск, а також запах водночас електрики й чогось смаленого. Вона ще ніколи у своєму житті не була так близько від блискавки. Аменда зойкнула, але її зойк майже цілком розчинився у страхітливому гуркотінні грому.
— Що то було? — вигукнув Олберніс. Лізі не думала, що зв’язок бодай трохи погіршився, але лікар, якого п’ять років тому її чоловік із такою наполегливістю налаштував на користь Аменди, несподівано здався їй дуже далеким і мало значущим.
— Грім і блискавка, — спокійно сказала вона. — У нас тут справжня буря, Г’ю.
— Вам ліпше зупинитися біля дороги.
— Я так і зробила, але я хочу вимкнути телефон, перш ніж він ударить мене струмом або щось таке. Побачимося завтра…
— У крилі Еклі…
— Гаразд. О другій. Я приїду з Амендою. Дякую вам за… — Угорі над ними знову сяйнула блискавка, й вона мимохіть зіщулилася, але цього разу вона не була така сконцентрована,
Аменда схопила її за плече, й Лізі пригадала ще одну пісню кантрі, де говорилося, що тільки кощаві пальці можуть продавити тіло до кістки.
— Я не поїду туди, Лізі, я не поїду!
— Ой, Мендо! Мені ж боляче!
Аменда послабила тиск, але не відхилилася. Очі їй палахкотіли.
— Я туди не повернуся!
— Повернешся. Лише поговорити з доктором Олбернісом.
— Ні…
— Заткнися й вислухай мене.
Аменда закліпала очима й відсахнулася, стільки люті уклала у свої слова Лізі.
— Дарла і я відвезли тебе туди, бо в нас не було вибору. Ти була не більш як шматком м’яса, з якого витікала слина — з однієї дірки, і сеча — з другої. І мій чоловік, який знав, що це станеться, подбав про тебе не лише в одному світі, а й у другому. Ти мені зобов’язана, велика сестричко Мендо-Кролику. І саме тому ти повинна допомогти мені сьогодні вночі й собі самій завтра, і я не хочу чути нічого, крім «Так, Лізі». Дійшло?
— Так, Лізі, — промурмотіла Аменда. Потім подивилася на свої порізані руки й знову заплакала. — А що, як вони знову відправлять мене в ту кімнату? А що, як вони зачинять мене там і стануть мити губкою та поїти соком, який пахне клопами?
— Вони так не зроблять. Не зможуть. Вони взяли тебе туди на умовах добровільності. Я й Дарла дали на це згоду, позаяк ти повністю відключилася.
Аменда сумно захихотіла.
— Скот мав звичай казати так. А іноді, коли бачив, як хтось опинився в такій халепі, то казав: «Цей уже відімкнувся».
— Так, — погодилася Лізі, відчувши, як її шпигнуло гострим болем. — Я пам’ятаю. Хай там як, а зараз із тобою все гаразд. У цьому суть. — Вона взяла руку Аменди, нагадавши собі, що з нею треба бути лагідною. — Ти поїдеш зі мною туди завтра й допоможеш тому докторові відгадати загадку моїх шкарпеток.
— Спробую, — погодилася Аменда. — Але зроблю це не тому, що я тобі зобов’язана.
— Не тому?
— Я зроблю це тому, що я люблю тебе, — сказала Аменда тоном простої гідності. Потім запитала тоненьким голосом. — Але ти будеш там зі мною, чи не так?
— Я тобі обіцяю.
— А може… а може, твій друг порішить нас обох і мені не треба буде турбуватися про Ґрінлон узагалі?
— Не називай його моїм другом, я вже тобі вдруге повторюю.
Аменда посміхнулася з виразом сумного смирення.