Історія Лізі
Шрифт:
— Джероміно, — сказала вона йому в рот, і, ніби він тільки й чекав, коли вона скаже це слово, важкий стіл під нею почав розсипатися, а через мить повністю зник. Вона впала; Джим Дулей упав на неї; Аменда, яка досі верещала, впала на них обох.
Бул, подумала Лізі. Бул, кінець.
4
Вона приземлилася на м’який килим трави, який знала так добре, ніби качалася на ньому все своє життя. Вона встигла ковзнути поглядом по щасливих деревах, а потім весь дух вийшов із неї з одним потужним і шумним видихом. Чорні плями затанцювали перед
Вона могла б зовсім задихнутися, якби Дулей не скотився з неї. Аменду він скинув зі своєї спини, ніби вона була не більш як надокучливим кошеням. Дулей підхопився на ноги, подивившись спочатку вниз із пагорба, застеленого килимом червоного люпину, а потім обернувшись в інший бік, у напрямку Щасливих дерев, одразу за якими починався ліс, що його Пол і Скот Лендони назвали Зачарованим Лісом. Лізі була вражена виглядом Дулея. Його обличчя було схоже на чудернацький череп, лише трохи прикритий плоттю й волоссям. Через мить вона зрозуміла, що таке враження створювали вузькість його обличчя в поєднанні з вечірніми тінями і те, що сталося з його окулярами. Скельця не вирушили в дорогу до Місячного Кола. Його вирячені очі тепер дивилися крізь ті отвори, в яких вони раніше були. Рот був роззявлений. Слина стікала між верхньою та нижньою губою срібними цівками.
— Ти завжди… любив… книжки Скота, — сказала Лізі. Вона говорила, як засапаний бігун, який щойно закінчив свою дистанцію, проте дихання до неї поверталося, а темні плями перед очима зникали. — А як тобі подобається цей світ, містере Дулей?
— Де… — губи його ворушилися, але він не зміг закінчити фразу.
— Ми в Місячному Колі, на краю Зачарованого Лісу, поблизу могили Скотового брата Пола.
Вона знала, що Дулей буде так само небезпечним для неї (і для Аменди) тут, як і в кабінеті Скота, як тільки та тямка, якою він володів, повернеться до нього, але вона дозволила собі ще якусь мить помилуватися цим довгим пурпуровим схилом пагорба та небом, яке почало темніти. Сонце знову скочувалося вниз оранжевою кулею, а повний місяць сходив навпроти. Вона подумала, як і не раз раніше думала, що ця суміш тепла та холодного срібла може вбити її своєю хворобливою красою.
Але тепер їй треба було турбуватися не про красу. Засмагла долоня впала на її плече.
— Що ви робите зі мною, місус? — запитав Дулей. Його вирячені очі дивилися з порожніх отворів оправи для окулярів. — Ви намагаєтеся загіпнотизувати мене? Нічого у вас не вийде.
— Зовсім ні, містере Дулей, — сказала Лізі. — Ви хотіли одержати те, що належало Скотові, хіба ні? А цей світ, безперечно, кращий за будь-яку неопубліковану повість, і ліпше помилуватися ним, аніж різати жінку її власним ножем для відкривання консервів, ви хіба не згодні? Дивіться! Перед вами цілий світ — і він зовсім інший, аніж той, до якого ви звикли. Місце, створене з уяви! Ниті сновидінь та мрій, розмотані на всю довжину! Звичайно, в лісі небезпечно, — бо вночі тут небезпечно скрізь, а ніч уже майже настала, але я певна, такий хоробрий і нахабний псих, як ви…
Вона бачила, що він хоче зробити, ясно бачила свою смерть у цих диких провалених очах, й вигукнула ім’я сестри… у тривозі, так, але вже почавши сміятися. Незважаючи на все. Сміятися з нього. Почасти тому, що він мав ідіотський вигляд у своїх окулярах без скелець, але передусім тому, що у свою смертну мить вона пригадала кульмінаційну фразу з одного стародавнього бордельного анекдоту: Гей, хлопці, ваші знаки попадали! Той факт, що вона не могла пригадати самого
Потім дихання Лізі урвалося, й вона не могла більше сміятися. Вона могла лише хрипіти.
5
Вона вгородила в обличчя Дулею свої короткі — проте ніяк не можна було стверджувати, що вони не існують, — нігті й залишила три глибокі рани на одній із його щік, проте тиск на її горло не послабився — можна було навіть сказати, він тільки посилився. Вона хрипіла дедалі голосніше, це був звук якогось примітивного механічного пристрою, у зчеплення якого потрапила грязюка. Щось на зразок сортувальної машини містера Сілвера.
«Амендо, де ти, в біса?» — подумала вона, але Аменда була вже тут. Коли вона молотила кулаками по спині та плечах Дулея, з цього ніякої користі не було. Тож тепер вона впала навколішки, схопила все його начиння крізь штани своїми зраненими руками… і скрутила йому яйця. Дулей завив від болю й відкинув Лізі. Вона відлетіла у високу траву, впала на спину й одразу ж знову зіп’ялася на ноги, важко втягуючи повітря крізь своє горло, яке горіло вогнем. Дулей зігнувся в три погибелі, опустивши голову й засунувши обидві руки між ноги, й ця болюча поза чітко пробудила в пам’яті Лізі один інцидент, що стався на гойдалці на шкільному подвір’ї, коли Дарла без жодних емоцій сказала: «Ось одна з причин, чому я рада, що не народилася хлопцем».
Аменда кинулася на нього.
— Не треба, Мендо! — гукнула Лізі, та було пізно.
Навіть поранений, Дулей зберіг здатність діяти дуже швидко. Він легко ухилився від нападу Аменди й повалив її одним ударом кістлявого кулака. Другою рукою він зірвав непотрібні тепер окуляри й відкинув їх у траву. Будь-який натяк на здоровий глузд покинув ці сині очі. Він був тепер схожий на отого невблаганного мерця з «Порожніх демонів», який виліз із колодязя, щоб здійснити свою помсту.
— Я не знаю, де ми є, але скажу вам одну річ, місус. Ви вже ніколи не повернетеся звідси додому.
— Як ти мене не зловиш, то ти ніколи не повернешся додому, — сказала Лізі.
А тоді засміялася знову. Вона була злякана — нажахана, — але сміх давав їй полегкість, можливо, тому, що вона знала: сміх — її зброя, і зброя гостра, як ніж. Кожен дзвінкий звук, що вихоплювався з її гарячого горла, заганяв лезо усе глибше в його плоть.
— Не регочи з мене, сучко, не смій, паскудо! — загарчав Дулей і стрибнув на неї.
Лізі кинулася навтіки. Та не встигла зробити й два кроки в напрямку стежки, що вела в ліс, як почула, що Дулей заревів від болю. Вона глянула через плече й побачила, що він стоїть навколішках. Щось стриміло з його руки над ліктем, а його сорочка швидко темніла навколо цієї речі. Дулей зіп’явся на ноги і з прокляттями вхопився за цю руку своєю другою рукою. Та штуковина розхитувалася, але він ніяк не міг її висмикнути. Лізі побачила, як там замиготіло щось жовте. Дулей ще раз скрикнув і знову схопився за річ, яка стриміла з його руки.
Лізі все зрозуміла. Перед нею сяйнула вся картина, надто реальна, щоб не бути правдою. Він кинувся навздогін за нею, але Аменда перечепила його, перш ніж він устиг зірватися з місця. І він упав на імпровізований дерев’яний хрест на могилі Пола Лендона. Тепер одна з поперечок цього хреста стриміла з його біцепса, як завелика шпилька. Нарешті йому вдалося висмикнути її і відкинути геть. З відкритої рани потекло більше крові, забарвивши рукав його сорочки в червоний колір. Лізі розуміла, що їй треба насамперед відвернути гнів Дулея від Аменди, яка лежала безпорадна у траві майже біля його ніг.