Історія Лізі
Шрифт:
Лізі сердито скривилася:
— Якщо ти запитаєш у мене про це ще раз, я виштовхаю тебе геть. У нас усе буде чудово. Трохи какао, яке я допоможу їй випити, бо з чашкою в неї можуть бути проблеми в її нинішньому стані…
— Ти маєш слушність, — сказала Дарла. — Враховуючи те, як вона використала останню.
— Потім ляжемо спати. Лише двоє старих дівчат Дебушер, без ніякого чоловічого члена між ними.
— Дуже дотепно.
— А завтра прокидаємося із сонцем! Кава! Вівсянка! Вирушаємо по ліки за її рецептами. Повертаємось додому й промиваємо їй лікувальною рідиною руки! Після чого, люба Дарло, заступаєш
— Гаразд, якщо ти так певна.
— Я певна. Іди додому й нагодуй свого кота.
Дарла подивилася на неї востаннє із сумнівом у погляді, після чого цмокнула її в щоку й обняла, за своїм звичаєм, стоячи збоку. Потім рушила потрісканим асфальтом до свого маленького автомобіля. Лізі зачинила двері, замкнула їх і подивилася на Аменду, яка сиділа на кушетці в нічній сорочці, втихомирена і заспокоєна. У її свідомості виникла назва старовинного готичного роману… що його, мабуть, вона прочитала ще в підлітковому віці. «Мадам, ви будете розмовляти?»
— Мендо, — тихо покликала вона.
Аменда подивилася на неї, і її сині очі, очі родини Дебушерів, були такі великі й такі довірливі, що Лізі подумала, їй, певно, не вдасться заговорити з Амендою про те, що вона хотіла б від неї почути: про Скота й про були, Скота й криваві були. Якби Аменда прийшла до цього сама, скажімо, тоді, коли вони лежатимуть удвох у темряві, це була б одна річ. Але заговорити про це з нею самій, після того як Аменда пережила такий день?
Та й для тебе день видався нелегкий, маленька Лізі.
Це була правда, але це не давало їй права порушувати той мир, який вона бачила тепер в очах Аменди.
— Що ти хотіла, Лізі?
— Ти хочеш випити трохи какао перед сном?
Аменда усміхнулася. Ця усмішка зробила її на багато років молодшою.
— Какао перед сном — це буде просто чудово.
Тож вони випили какао, і коли Аменда мала проблеми зі своєю філіжанкою, вона знайшла собі химерно скручену пластикову соломинку — така соломинка почувала б себе якраз на місці на полицях крамниці всіляких дрібничок Оберна — в одному зі своїх кухонних буфетів. Перш ніж занурити її одним кінцем у какао, вона подала її Лізі (затиснувши між двома пальцями, тим жестом, який їй показав лікар) і сказала:
— Поглянь-но, Лізі, це мій мозок.
На якусь мить Лізі лише роззявила рот від подиву, неспроможна повірити, що справді почула, як Аменда пожартувала. Потім зареготала. Вони обидві зареготали.
12
Вони випили какао, по черзі почистили зуби, як робили дуже давно в тому сільському будинку, в якому виросли, а тоді полягали в ліжко. І коли світло нічника було вимкнуте і в кімнаті стало темно, Аменда вимовила ім’я сестри.
«Ой, леле, починається знову, — роздратовано подумала Лізі. — Зараз знову доведеться мені вислухати обвинувальну промову, спрямовану проти доброго старого Чарлі. А може… я почую від неї про бул? Може, я дочекалася того, про що мені справді хотілося б поговорити?»
— Чого тобі, Мендо?
— Дякую, що ти допомогла мені, — сказала сестра. — Та мазь, якою лікар намастив мої руки, дає мені справжню полегкість.
І перекинулася на другий бік, відвернувшись від Лізі.
Лізі знову була вкрай здивована — невже це все? Схоже було, що так, бо вже за хвилину або дві дихання Аменди уповільнилося до глибокого рівного дихання сну. Вона ще може прокинутися
Лізі не сподівалася, що їй так само пощастить. Вона не спала ні з ким від тієї ночі, коли її чоловік вирушив у свою останню подорож, і втратила цю звичку. Крім того, вона мала ще подумати про «Зака Мак-Кула», не кажучи вже про Закового роботодавця, сучого сина, інкунка Вудбоді. Незабаром вона поговорить із Вудбоді. Уже завтра й поговорить. А тим часом їй не зашкодить провести кілька безсонних годин, можливо, й усю ніч не спати, провівши останні дві або три години в Амендиному бостонському кріслі-каталці, на нижньому поверсі… якщо, звичайно, вона знайде на Амендиних книжкових полицях щось варте читання.
«„Мадам, ви будете розмовляти?“ — подумала вона. — Чи не Елен Мак-Інн написала цю книжку? Звичайно ж, це був не той чоловік, який написав вірш про гармаша з фортечної башти…»
І на цій думці вона провалилася в глибокий і безтурботний сон. Їй не приснився чарівний килим-самоліт марки НАЙЛІПШЕ БОРОШНО ПІЛСБЕРІ. І нічого іншого не приснилося.
13
Вона прокинулася в найглибшій канаві ночі, коли місяць сховався за обрієм, а години зупинилися. Вона навряд чи й усвідомлювала, що прокинулася, або що вона притиснулася до теплої спини Аменди, як колись притискалася до спини Скота, і примістила свої коліна в заглибинах під коліньми Аменди, як колись робила, коли спала зі Скотом, — у їхньому ліжку і в сотні мотельних ліжок. Який біс у сотні, у п’ятистах, а може, й у семистах, як не в тисячі, чом би й не в тисячі? Вона думала про були та про криваві були. Про ПеЗКаПеТе і, як іноді буває, коли все, на що ти спроможний, — це опустити голову й чекати, коли вітер змінить свій напрямок. Вона думала про те, що коли темрява любила Скота, то чому ця любов була справжньою і взаємною, бо він її теж любив; він танцював із нею в бальній залі років, аж поки вона не повела його в цьому танці з собою.
Вона подумала:
«Я знову про те саме».
І Скот, якого вона утримувала у своїй голові (принаймні, вона думала, що це той самий Скот, але хто знає?), сказав:
Куди ти йдеш, Лізі? Де ти зараз, люба моя дитино?
Вона подумала:
Я знову в теперішньому часі.
А Скот сказав:
Той фільм називався «Назад у майбутнє». Ми дивилися його разом.
Вона подумала:
То був не фільм, то було наше життя.
А Скот сказав:
Дитино, ти тримаєшся?
Вона подумала:
І чому я кохаю такого
14
Він такий йолоп, — думає вона. — Він — йолоп, а я теж ідіотка, бо інакше не приділяла б йому стільки уваги.
Вона досі стоїть у дверях і дивиться на задній моріжок, не бажаючи його кликати, але починаючи нервуватися, бо він вийшов із кухні крізь двері чорного ходу й пішов через моріжок у темряву одинадцятої години ночі майже десять хвилин тому, і що він тепер там робить? Там немає нічого, крім живоплоту і…