Історія одного кохання
Шрифт:
Я крутнувся на підборках і пішов геть.
— Свиня,— прошепотіла вона мені вслід.
Я знову крутнувся й закинув шайбу з віддалі двадцяти футів:
— Що, не смакує, Дженні? Даремно. Це ж та каша, якою ти мене годувала!
Я багато віддав би за те, щоб побачити вираз її обличчя, але із стратегічних міркувань звелів собі не озиратися.
Коли я ввійшов, Рей Стреттон, мій товариш по кімнаті, грав у покер з двома своїми дружками-футболістами.
— Привіт, бегемоти!
Вони загмукали щось у відповідь.
— Ну, як воно сьогодні, Оллі? — спитав Рей.
— Шайба з моєї подачі й чиста
— У ворота Кавіллері?
— Не мели,— сказав я.
— Про кого мова? — поцікавився якийсь із бегемотів.
— Про Дженні Кавіллері,— відповів Рей.— Хиряву інтелігентку. Дореміфасолю.
— А-а, знаю,— сказав один з його друзяк.— Але не щипав, бо нема за що вщипнути.
Не звертаючи уваги на репліки цих одноклітинних грубіянів, я розплутував телефонний шнур, щоб перенести апарат до своєї спальні.
— Вона грає на роялі в ансамблі імені Баха,— сказав Стреттон.
— А в Берретта на чому вона грає?
— На органі!
Рохкання, стогін, схлипи. Бегемоти сміються.
— Джентльмени,— кажу їм з порога.— Поцілуйте мене в...
Я зачиняю двері під новий сплеск нелюдських звуків, скидаю черевики, лягаю горілиць на ліжко й набираю номер Дженні.
Ми розмовляємо пошепки.
— Алло, Джен...
— Слухаю...
— Джен... Що б ти відповіла, якби я сказав тобі...
Я вагаюся. Вона чекає.
— Мені здається, що я... Що я закохався в тебе.
Мовчання. Потім вона каже тихо-тихо:
— Я б відповіла... котися під три чорти!
Вона кидає трубку.
Мене це не бентежить. І не дивує.
3
Матч з Корнеллським університетом для мене скінчився сумно.
Власне, я сам завинив у всьому. В якийсь критичний момент я припустився дурної необачності — обізвав їхнього центрального нападаючого таким-перетаким кенаком [7] . Я зовсім забув, що в їхній команді грали четверо канадців — і всі, як виявилося, палкі патріоти й дужі хлопці. Всі четверо почули мої слова...
7
У США зневажливе прізвисько канадців.
Мало того, що вони мене віддухопелили, суддя ще й призначив мені драконівський штраф — випровадив з поля на п'ять хвилин за бійку. Я вже не кажу про те, як тріумфували уболівальники Корнелла, почувши рішення судді. А наших на трибунах стадіону було обмаль — чоловік кільканадцять: від Кембріджа до Ітаки, що в штаті Нью-Йорк, світ не близький, тож навіть на цю зустріч — фінал чемпіонату університетських команд Нової Англії — гарвардців вибралося небагато.
П'ять хвилин! Перелазячи через бар'єр, я бачив, як наш тренер рве на собі волосся.
Лише коли Джекі Фелт заметушився коло мене, я усвідомив, що вся права половина мого обличчя розбита й заюшена кров'ю.
— Господи Ісусе,— примовляв він, водячи по саднах кровоспинним олівцем.— Господи, Оллі.
Я сидів мовчки, дивлячись просто перед себе. Мені соромно було глянути на поле, де справджувалися мої найгірші побоювання. Корнеллці зрівняли рахунок. Їхні уболівальники горлали, верещали, свистіли. Якщо й далі так піде, вони відберуть у нас титул. А я — прокляття! — не відсидів ще й половини штрафу!
По той бік поля в понурому мовчанні сиділи, наїжившись, наші уболівальники. На цей час і вони, і корнеллська
Через овальний глетчер ковзанки Старий Не-хи-хи з кам'яним виразом на обличчі спостерігав, як заліплюють пластирем роз'юшену щоку його сина. Як по-вашому, про що він міркував у цю мить? Просто цмокав язиком чи таки промовляв подумки якісь слова?
— Олівере, якщо тобі так подобається битися, чого ти не запишешся в секцію боксу?
— У нашому коледжі немає такої секції, татуню.
— Мабуть, не слід мені їздити на твої матчі.
— Ти гадаєш, я б'юся задля твоєї розваги, татуню.
— Ти мав би вжити інше слово замість «розваги».
Ех, хто може знати, про що він думає? Олівер Берретт III — це ходяча гора Рашмор [8] , яка, щоправда, іноді ще й говорить. Кам'яне Обличчя. Не-хи-хи.
8
На гранітному схилі гори Рашмор у штаті Південна Дакота скульптор Гатсон Борглем (1871 —1941) вирізьбив монументальні портрети — голови президентів Вашінгтона, Джефферсона, Лінкольна та Теодора Рузвельта.
Зрештою, цілком можливо, що в ці хвилини Старий Не-хи-хи за давньою своєю звичкою просто хизувався самим собою — мовляв, зверніть увагу, як мало на цих трибунах гарвардців, а я — серед них! Дивіться, люди, я, Олівер Берретт III, власник банків і т. д. і т. п., якому нема коли вгору глянути за справами, знайшов усе-таки час на те, щоб приїхати до Корнелла на якийсь нікчемний хокейний матч. Чи не чудо це? (Авжеж, чудо! Чудо-юдо! Чудо в решеті!)
Трибуни знову вибухли диким ревищем. Ще одна шайба в наші ворота! Корнелл повів у рахунку. А мені ще сидіти цілих дві хвилини! Дейві Джонстон проїхав уздовж бар'єра. Обличчя червоне, люте, на мене навіть не глянув. Що це? Невже я не помилився? Невже в нього на очах справді сльози? Ну, гаразд, ну, продуваємо титул, ну, продуємо, але — плакати з цього приводу?! А втім, Дейві, нашого капітана, можна було зрозуміти: протягом семи років спортивне щастя не зраджувало його, протягом семи років команди, за які він грав — у школі, а потім у коледжі, — не знали поразки. Про нього почали складати легенди. До того ж цього року він закінчував університет. І це була наша остання зустріч із гідним суперником...
Ми програли з рахунком 6:3.
Після матчу рентгенапарат у медпункті засвідчив, що всі мої кістки цілі, а корнеллський лікар Д-р Річард Селзер наклав мені на щоку дванадцять швів. Джекі Фелт тим часом тупцював у нього за спиною і скаржився на мою неправильну дієту, натякаючи, що, може, й щока була б ціла і не було б програшу, якби я споживав більше солі. Селзер, звісно, пускав усе те повз вуха, а мене суворо попередив: я дивом уникнув травми очного дна і, щоб запобігти ускладненню, слід на тиждень припинити тренування. Я подякував йому, і він пішов, а Фелт, хвалити Бога, поплентався за ним, сподіваючись, мабуть, утягти його все-таки в розмову про дієту.