Історія польсько-українських конфліктів т.1
Шрифт:
Продовження війни з шляхетською Польщею стало неухильним. Хмельницький мусив будь-якою ціною шукати союзників. Спроби розмов з Москвою не вдались — цар Олексій мав стільки бунтів у власному домі, що неминучі в такому випадку суперечки з Польщею були йому просто непотрібні. Не маючи вибору, Хмельницький уклав союз із Туреччиною, хоча знав, що дуже непевний. І справді, було з нього більше шкоди, ніж користі, бо хан постійно стежив, аби Україна не набирала сил, загрожуючи існуванню орди. Так було під Зборовом у 1649 році, де Хмельницький оточив королівські війська, але хан змусив його до угоди, отримавши від поляків 400 тисяч талярів викупу. Так було у 1651 році під Берестечком, коли 50-тисячна орда на самому початку втекла з поля битви, забравши з собою самого Хмельницького, а в результаті понад 30 тисяч
16 січня 1654 року козацька рада прийняла у Переяславі ухвалу про перехід під протекцію московського царя. Це рішення, тоді єдине і необхідне, також було фатальним, докази чого з'явились уже у найближчі роки. Пхаючи Україну у московські обійми, польська шляхта внесла величезний вклад у будівництво російської потуги, яка з часом змела й саму Польщу.
Це була друга принципова помилка польської політики.
Ціна першої помилки — інкорпорації України — була спочатку невелика, бо найбільші територіальні здобутки, визначені
Люблінською унією, досягнуті дипломатичним шляхом. Дорожчим виявився захист цих здобутків, коли з грабіжницької системи господарства на завойованих територіях випливала необхідність придушення бунтівних невільників. Ціна захисту лягала на все суспільство дуже нерівномірно, бо козацькі шаблі найбільше стинали голови вояків посполитого руху, майже не зачіпаючи голів шляхетської еліти, яка керувала державою.
Друга помилка принесла Польщі жахливі наслідки. Хмельницький просив у царя протекторату через необхідність захисту новонародженої держави від неухильного задушення поляками. У Переяславській угоді цар гарантував Україні допомогу у війні з Польщею. Починаючи оборону з наступу, царська армія захопила Смоленськ, Борисов, Мінськ, Вільно і Ковно, а козаки захопили Південну Білорусь. За це поляки добре «віддячили» Україні. 30-тисячна армія гетьмана Потоцького під командуванням Стефана Чарнецького, підсилена 30-тисячною татарською ордою, від жовтня до весни 1655 року руйнувала східне Поділля.
Як пише Л. Кубала у монографії «Запропащена країна», там залишилась пустеля: повністю знищено 50 міст і 1000 церков, розграбовано і спалено 60 міст, вибито у містах, селах і хуторах (крім полеглих у боях, спалених і померлих від голоду) близько 100 тисяч людей, 300 тисяч забрали до татарської неволі. Це підтвердив у своїх записах сирійський архідиякон Павел Алепський. Проїжджаючи влітку 1654 року через Брацлавщину, він описав цей край як квітучий, багатий, густозаселений, який відзначався високою культурою. Повертаючись у 1656 році, він бачив тільки руїни і згарища.
Виснаженням Польщі скористалась Швеція. Влітку 1655 року шведські війська двома арміями вступили до Польщі з боку Інфлант і Помор'я, в липні зайняли Познань і всю Великопольщу, трохи пізніше — Варшаву, а восени — Краків. Ян Казимир утік до Сілезії, сеймики визнали владу шведського короля Карла X Густава, вбачаючи у ньому захисника від російської агресії. Польща потрапила у критичну ситуацію. На додаток Хмельницький, користуючись допомогою російського корпусу Бутурліна, вигнав поляків з Поділля і перейшов у Галичину, де знову обложив Львів, попередньо розбивши польське військо під Ягеллонським Гродком. Тоді він отримав листа від короля, у якому Ян Казимир пропонував забути всі образи, розірвати з Москвою і поєднатися з Польщею. А за це він обіцяв змінити ставлення Польщі до України. Хмельницький погоджувався за умови передачі українській державі «Русі включно з Володимиром, Львовом, Ярославом, Перемишлем», але відразу скептично зазначав: «…якщо навіть лише сотня шляхти залишиться в цілому королівстві, вона ніколи не погодиться з такою поступкою, а козаки не відступлять від своїх вимог». Розмови втратили сенс у момент, коли Росія підписала мир з Польщею і проголосила війну Швеції. Це було порушення одного з основних положень Переяславського договору.
Фінал другої помилки проявив себе у наступному
Переяславський договір найбільше нещастя приніс Україні. Замість захисту вона отримала ще одного окупанта з не меншим загарбницьким апетитом. Розділена ворогами, країна стала полем боротьби для польських, російських, турецьких армій, ареною безперервного суперництва більше чи менше порядних кандидатів на гетьманську булаву, яка давала владу над усією країною. Як правило, було їх два (з обох берегів Дніпра), інколи три, і кожний хотів влади над усією країною.
Видатною постаттю 1666–1676 років був Петро Дорошенко — гетьман Правобережної України. Дізнавшись про польсько-російський проект поділу України, Дорошенко розробив свій план, який передбачав укладення союзу з кримським ханом, щоб «вигнати всіх поляків до Польщі» з Правобережжя і Західних земель, приєднати Задніпрянщину і таким чином утворити незалежну Україну. Випереджаючи такий розвиток подій, Росія і Польща підписали 30 січня 1667 року в Андрусові біля Смоленська угоду, яка визнавала за Польщею Правобережжя, а за Росією — Задніпрянщину. Це був перший поділ України і оголошення війни її гетьману.
У вересні 1667 року Дорошенко вирушив у Галичину на чолі 24 тисяч козаків, 40 гармат, кількох десятків тисяч ординців і 3 тисяч яничарів з 12 гарматами. На околиці Підгаєць, біля Бережан, вони оточили табір Яна Собеського з 15-тисячним військом. Фінал 2-тижневої облоги був стереотипним: дізнавшись про напад на Крим козацького отамана Сірка, суперника Дорошенка, татари за 4 години уклали з Собеським договір «про вічну дружбу і нерозривний союз», згідно з яким козацький гетьман мусив покоритись Собеському і проголосити вірну службу Польщі. %
Через рік Дорошенко запропонував султану, щоб Туреччина взяла протекторат над Україною і допомогла визволити український народ до Перемишля, Самбора і Вісли — на заході, Мінського повіту — на півночі, Севська і Путивля — на сході. Султан формально погодився, але не дуже поспішав з допомогою, надалі побоюючись зростання сили козаків, яку він не раз уже відчув. Тому в 1669 році Дорошенко вислав до Варшави послів з пропозицією укладення угоди про розірвання Польщею Андрусівського договору, визнання автономії України в межах Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств і визнання недійсною унії. Після річних переговорів в Острозі, на Волині, Польща відкинула ці умови, а в 1671 році Собеський вирушив на Поділля, займаючи Брацлав, Могилів, Бар, Меджибіж, Вінницю. Однак з допомогою 26 тисяч татар і кількох тисяч турків Дорошенко витіснив поляків.
У січні 1672 року Туреччина оголосила Польщі війну, а в кінці червня на Правобережжя вирушила стотисячна армія під командуванням султана, до якої по дорозі приєдналось 50 тисяч татар і 12 тисяч козаків на чолі з Дорошенком. Вони зайняли багато міст, захопили сильно фортифікований Кам'янець і обложили Львів. Михайло Корибут Вишневецький попросив миру. Підписуючи договір у Бучачі, Польща зреклася своїх прав на Поділля, яке з
Кам'янцем і Чортковом ставало турецькою провінцією, як і на Київське і Брацлавське воєводства, які утворювали з того моменту Українську державу під турецьким протекторатом. Польща зобов'язувалась забрати з Білої Церкви й інших фортифікованих міст свої гарнізони і платити Туреччині контрибуцію у розмірі 22 тисячі червінців щорічно. Як стверджують польські історики, то була найганебніша угода в історії Польщі. Наступного року Собеський вирівняв рахунок, розбивши турецьку армію під Хотином.