Історія України-Руси. Том 1
Шрифт:
Боротьбу з сими нападами на норманську теорію вів Поґодїн в рядї статей, зібраних 1874 р. під характеристичним титулом: „Борьба не на животъ, а на смерть съ новыми историческими ересями“. З Ґедеоновим полємізував він спільно з Куніком (в VI т. Записок Акад. H.). Полєміка Поґодїна, мабуть, нїкого не переконала; сам його союзник Кунік, видко, не був з неї задоволений (Каспій с. 456 — 8). Він розумів трудности норманїзму, хоч держав ся його і традиції Повісти 1).
1) Свої вірні традиції погляди на початкову історію Руси виложив він в своїх посмертних Разысканіях — ИзвЂстія ал-Бекри, II, 1903 с. 105 і далї. Не дурно він норманїстів з вдоволеннєм титуловав „Несторовцями“.
Його полємічно-сатирична статя „Открытое письмо къ сухопутнымъ морякамъ (aux marins d’eau douce“), написана на адресу Костомарова в 1877 і тодї-ж надрукована, так і не була ним пущена в світ. Недописаними лишили ся його „Разысканія“, друковані як додаток до текстів аль-Бекри (перша частина вийшла в 1878 р., друга видана вже по його смерти, доперва в 1903 р.). Він перервав з кінцем 70-х рр., сю розпочату і видруковану вже в значній части роботу, лишив невиданими кілька иньших статей (Дополненія
Не могла мати нїякого впливу й талановито та науково написана книжка Вільгельма Томсена, звістного лїнґвіста: The relations between ancient Russia and Scandinavia and the origin of the Russian state, 1877, три виклади, читані ним в Оксфордї 1876 р. (нїмецький переклад Борнемана Der Ursprung des russischen Staates, Ґота 1879, росийський — Аммона, Начало русскаго государства, 1891, з московських „Чтеній“). Похвально прийнята в наукових кругах, особливо західнїх, де норманїзм тїшивсь і далї повним кредитом, ся книжка й досї зістаєть ся користним підручником, але вона не приносила нїчого нового, бувши тільки перегляненим і поправленим зводом старих доводів норманїзму, і не йшла властиво далї старої дісертації Куніка.
Се була остання спеціальна моноґрафія з норманського становища; по нїй нїхто з норманїстів не здобув ся на енерґію чи на відвагу дати нову рецензію норманської теорії по всїх тих заданих їй ударах. З другого боку нещасливі й ненаукові комбінації деяких антінорманїстів (Іловайского, Забєлїна і самого Ґедеонова), як я вже згадував, діскредітували непомалу й антінорманїзм. Норманїзм був рішучо захитаний в своїх основах, але в результатї справа початків Руси зіставала ся невиясненою. Коли в 1880 р. виступив пок. Ключевский із своїми студіями про початки руської суспільно-полїтичної орґанїзації (Боярская дума древней Руси — статї друковались в Русскій Мысли 1880 р. і увійшли в скороченню в його книгу під тїєю-ж назвою), він сї початки старав ся освітлити незалежно не тільки від норманїзму, але й від лїтописної лєґенди. В моноґрафіях поодиноких земель давньої Руси, що почали виходити в Київі почавши від 1881 р., лїтописна лєґенда або признавала ся непевною або зовсїм відкидалась. Деякі хопились ґотської теориї: її висував, хоч ще дуже обережно, Кунік уже в Каспію (с. 430 і далї).\610\
Хоч Томсен перестерігав заздалегід від ґотської теориї, бо та „тягне за собою неможливу плутанину“ (відч. І), вона була на якийсь час, в 1890-х рр., розбудила надії. Проба Будиловича — ширше розвинути й уарґументовати сю теорію на археольоґічнім зїздї 1890 р. була принята з інтересом і надіями (див. напр. справозданнє в К. Старинї 1890, III с. 476 — 7 й ин.). Але сї надії скоро упали, коли дїйсно виступила та „неможлива плутанина“, і виявило ся, що самі оборонцї теорії не можуть піти далї дуже неясних натяків. Власне такий характер мав відчит Успенского на IX археольоґічнім зїздї (див. його протоколи в II т. Трудів зїзду) — він давав ще далеко меньше, нїж реферат Будиловича, й інтерес до ґотської теорії, розбуджений Будиловичом, упав зараз. Цїкаво, що обидва реферати не були навіть друковані, і таким чином ґотська теорія не була навіть поставлена в лїтературі 1) хоч якось докладнїйше.
Дїйсно, вона не могла мати виглядів. Вивід руського імени від ґотського *hr^odh (слава) — ся головна точка, pi`ece de resistance ґотської теорії, піднесена Куніком і піддержана пізнїйшими ґотистами, стрічаєть ся з безконечними трудностями, як показав Браун в своїй спеціальній студії: Гипотеза проф. Будиловича о готскомъ происхожденіи названія „Русь“ (Записки филологическаго общества при петербургскомъ унив.) і потім в книзї Разысканїя въ области гото-словянскихъ отношеній (с. 2 і далї). Він виказав, що імена Hr^odhigut^os — Славно-ґоти, Hr'odhgotaland — Славноґотія, від яких хочуть вивести те руське імя, історично незвісні, а перехід *hr^odh в Русь противить ся лїнґвїстичним спостереженням 2). Васїлєвский в своїй студії про Сурожську лєґенду (Русско-византійскія изслЂдованія — в IX т. ЛЂтописи археографической коммиссіи) попробував був признати кримським Ґотам „всЂ извЂстія о Руси и русскихъ до половини IX віка“, але в такій неясній формі, що його гадку приходило ся доперва відгадувати; і дїйсно, дуже трудно припустити, що то дрібні кольонії християнських Ґотів, добре звістних в царгородських кругах, виступали в тих поганських варварах руських походів, не кажучи вже, що нема наименьшого слїду, аби кримські Ґоти носили руське імя.
1) Ширше справозданнє з реферата Вудиловича в Ж. . . . 1890 VI с, 25 — 9.
2) Він признає одначе можливим предложений
Потім в иньшій формі і з иньшої сторони попробував підійти \611\ до сеї справи звісний нїмецький орієнталїст Маркварт в своїй, богато згадуваній вище книзї: Osteurop"aische und ostasiatische Streifz"uge (1903). Лишаючи на боцї проби виводу руського імени від Ґотів, він піднїс ріжні сумнїви (з лїнґвістичного становища) що до виводів руського імени предложених норманїстами і поставив иньшу гіпотезу: грецьке ; походить від старого імени Герулів Hr^os, що задержало ся мовляв в місцевій традиції і потім пренесене було на скандинавських авантурників. Підставою послужив йому реєстр чорноморських і прикавказьких народів в „Церковній історії“ Захарії Ретора, сирійського письменника середини VI віку: тут разом з історичними народами, вибраними з ріжних джерел і уміщеними поруч Алянів, виступають в сусідстві їх, далї в ґлубину края ріжні казкові народи — карли, песиголовці і амазонки, і при тім оповідаєть ся про зносини амозонок з сусіднїм народом Hr^os — „з довгим тілом, ще не має зброї, і конї його не можуть носити, бо має довге тїло (чи довгі кінчини)“. Нїмецькі прекладчики сеї історії бачили в сїй назві загальне означеннє, з грецького ‘, але Маркварт бачить тут назву народу, від котрої пішло пізнїйше , а в самім народї вгадує Герулів. По його думцї велике тїло сього народу і брак кінної їзди вказують на його ґерманське походженнє, а сусїдство з Алянами і Амазонками — на найбільш східнє з чорноморських ґерманських племен — Герулів: назву Hr^os він добачує в Йорданових Розомонах (див. вище с. 144), а пізнїйше, коли зявили ся тут норманські вікінґи (в IX в.), на них перенесено сю герульську назву з огляду на їх подібність до герульських напастників (с. 353 і д.).
Я згадую сю гіпотезу з огляду на авторитетне імя її автора: завдяки сьому авторитетови вона збудила була деякі надії, особливо між людьми, які далї стояли від справи; але від першого дотику критики мусїла вона упасти. Прогалина, з одного боку, між дїйсними. Герулами, що еміґрували відси по гунськім погромі і могли зістати ся хіба в дрібних останках, з другого — між згадкою сирійського письменника і появою в IX віцї; непевність самого імени Hr^os і брак всяких доказів його реального істновання; мало правдоподібна можливість перенесення її на вікінґів, які появили ся на днїпровій дорозї, тим часом як Hr^os мали бути в прикавказьких сторонах — все се робить мало правдоподібною сю дуже штучну і складну гіпотезу 1).
1) Пор. критичні замітки до Марквартової гіпотези Кулаковского: Новые домыслы о происхожденіи имени Русь (Универс. извЂстія київські 1906, VI).
Тому сам Маркварт, очевидно відчуваючії всї слабкі сторони її, \612\ вагаєть ся між нею і иньшим припущеннєм — що сї Hr^os VI в. се були скандинавські Руси, які волзькою дорогою мовляв уже тодї могли ходити на азовське побереже — від герульських еміґрантів довідавши ся про сї сторони (sic).
Вивід Руси від Ґотів мабуть замкнений. Ґотська теорія держить ся в значінню гіпотези про особливе значіннє Ґотів в суспільно-полїтичній і культурній еволюції східнього Словянства. Кунік в своїм „Открытім письмі“ зазначив був її досить сильно і висловив гадку, що богато слїдів, які виводили ся від Норманів, треба виводити від Ґотів. Але се його „Письмо“ не було опублїковане в своїм часї й не могло зробити впливу на ширші круги. Теорію ґотських впливів поставив в 1899 р. наново Браун в згаданій працї: Разысканія въ области гото-слав. отношеній. Заперечуючи вивід Руси від Ґотів, він також признає незвичайний вплив їх на словянську взагалї й спеціально руську культуру й суспільно-полїтичну еволюцію — „ґотську епоху“ як один з найважнїйших моментів „въ исторіи до-рюриковскаго періода“ (с. 18 — 21, пор. 335). Але все се автор тільки обіцяв довести, і наперед уже сказати можна, що в його представленню дуже богато і сильно побільшеного. Навіть його учитель і прихильник Весєловский мусїв в своїй — дуже прихильній рецензії його книги (ИзвЂстія рус. яз. 1900, I с. 21 — 2) обмежити розмах свого ученика. Дати Ґотам таку ролю в культурній і полїтичній історії Руси буде ще тяжше, нїж було з Норманами, і надїї норманїстів, що від Ґотів можна буде вивести все те, що не удало ся вивести від Норманів, ледво чи здїйснять ся.
Зрештою разом з упадком ґотської теорії Руси ми помічаємо в останнїх часах нове оживленнє норманїзму. Ряд праць що вийшли в сих роках, роблять таке вражіннє. Розумію Разысканія Брауна і його меньші роботу (особливо Фріандъ и Шимонъ сыновья варяжскаго князя Африкана, ИзвЂстія отд. рус. яз. 1902); Ст. Рожнєцкого (ученика проф. Томсена) Perun und Thor (Archiv f"ur sl. Phil. 1901), де автор дає ревізію норманської теорії, і новійшу студію Изъ исторіи Кіева и ДнЂпра въ былевомъ эпосЂ (1911); публікації Вестберґа, навіяні впливами Куніка — Ibrahim’s-ibn-Jakub’s Reisebericht (M'emoires de l’Academie 1898), теж в новім виданню п. т. Коментарій на записку Ибр. ибн-Якуба, 1903, Beitr"age zur Kl"arung orientalischen Quellen "uber Osteuropa (M'emoires 1899), Къ анализу восточныхъ источниковъ о восточной ЕвропЂ (Ж. М. Н. П. 1908); ак. Шахматова Сказаніе о призваніи Варяговъ (Изв. отд. рус. яз. 1904), й ин. Коли додати ще працї иньших дослїдників, що вийшли в тім-же часї й принагідно також підчеркують норманські погляди досить сильно (як \613\ Ламанского про Кирила й Методія, Халанского про традицію про Олега й ин.), то се справдї складаєть ся на образ відродження норманства, яке можна-б назвати неонорманїзмом. При тім сих нових дослїдників, що виступили під сим знаком, характеризує нераз велике норманське завзятє. Браун, відкидаючи ґотську теорію, проголошує норманську теорію безсумнївним фактом, аксіомою. Рожнецкий жалує, що норманїсти попустили поле битви антінорманїстам і зазначає точки до дальшої роботи в дусї крайнього норманїзму. Вестберґ, меньше обережний нїж його учитель Кунік, безпардонно викидає ті свідоцтва, які норманїстам ненаручні, або підставляє північну, скандинавську Русь замість полудневої — нпр. оголошує за пізнїйшу ґльосу згадку Русинів у ібн-Хордадбега, бачить Балтийське море в Руськім морі Масуді, скандинавських пиратів в звістцї ібн-Хаукаля про погром Болгара і Хозара (Beitr"age). Піппінґ і за ним Корф воскрешують старі погляди Круга на широке розповсюдненнє скандинавської мови навіть в глухих деревских лїсах, і т. д.