Історія України-Руси. Том 1

Грушевський Михайло Сергійович

Про торговлю з иньшими заморськими містами, крім Царгорода, не маємо близших відомостей. Константин Порфирородний каже, що Русь з Днїпрового устя їздить в Чорну Болгарію (кавказьку), Хозарію і С и р і ю ²¹), та той факт, що тут Сирія виступає поруч із прикавказькими краями, робить правдоподібною гадку, що тут іде мова про Серір-тсп. Даґестан. З пізнїйшого часу (XIII в.) маємо звістку, що руські купці з кримських міст їздили на полудневе чорноморське побереже, в Малу Азію ²²). Жидівський подорожник XII в. Веніамин з Туделї згадує про руських купцїв в Александрії ²³). Чи плавали коли руські кораблї дїйсно по Середземному морю, не знаємо, а поодинокі купцї, розумієть ся, могли далеко заходити і через візантийські, і через арабські землї: в IX — Х в. одначе морська торговля на Середземнім морі була взагалї в упадку.

Задавши страху Візантиї

своїми оружними походами, київські князї здобули у неї значні вигоди для київської торговлї. В першій половинї IX в., по словам ібн-Хордадбега, руські купцї з свого товару, що спродавали в візантийських землях, платили десятину візантийському правительству. По умові-ж, датованій в лїтописи 907 p. ²⁴), вони в Царгородї вже „творять куплю“, себ то провадять свої купецькі операції, без всяких ограничень і без яких небудь оплат, „якоже имъ надобЂ“, „не платяче мыта ни в чемьже“. Далї, руські купцї, приїздячи до Царгорода, протягом шести місяцїв (а з початку може й протягом всього свого побуту, без ограничень) мали діставати від візантийського правительства всякий потрібний харч (місячину): „хлЂбъ и вино, и мясо, и рыбы, и овощемъ“, і уживати собі „єдико хотять“ публичних лазень (се була потреба грецького комфорту). На дорогу їм теж мали видаватись харчі і всякий потрібний корабельний припас: „якоря, и ужа (шнури), и прЂ (вітрила). Обмежень тодї руська торговля, мабуть, не мала нїяких; аж по нещасливім походї Ігоря 941 p. в ряді иньших ограничень її участи в візантийській торговлї для Руси поставлено і таке, що руські купцї не можуть куповати паволок дорожших як 50 золотих штука; сї паволоки, себ то роскішні шовкові матерії, були гордістю візантийської культури, одним з тих її виробів, що найбільш подобались та імпонували варварам.

Предмети русько-візантийської торговлї можемо досить докладно уставити, порівнявши кілька звісток з IX-XI в. Описуючи торговлю Болгарії, де сходились товари Візантиї й Руси, Святослав каже, що від Греків ішли: паволоки, золото, вино и овощи разноличьнии“, з Руси „скора (футра), и воскъ, и медъ, и челядь (невільники)“. Із свого лєґендарного похода на Царгород Олег привозить „золото, и паволокы, и овощи, и вино, и всяко узорочье“. Оповідаючи про обмін дарунків кн. Ольги з імп. Константином, лїтопись каже, що Ольга мала даровати „многи дары-челядь и воскъ и скору“, а Константин дав „золото и серебро, паволоки, съсуды разноличныя“. Так само й Святославу в лїтописній лєґендї Греки посилають золото і паволоки ²⁵). Ібн-Хордадбег, як ми бачили, з руських товарів згадує дорогі футра і мечі. Константин, оповідаючи про дарунки, побирані Печенїгами у Корсунян, вичпсляє шовки та иньші тканини, перець і всякі присмаки ²⁶).

Отже від Греків ішли фабрикати: паволоки і взагалї всякі дорогі тканини ²⁷), вироби з золота і взагалї предмети славної на цїлий світ грецької золотарської штуки-„сосуды разноличныя“ і „всяко узорочье“. Далї — ріжні шкляні вироби; вони знаходять ся в давнїх руських могилах і взагалї в останках давнього руського житя и значнім числї й мусїли приходити як з візантийських так і з арабських країв. Нарештї продукти полудневих країв: вино, овочі й коріннє. Предмети сї вивозили ся з Візантиї як для власного ужитку Руси, так і для перевозної торговлї далї на північ і північний захід і схід. В українських землях дуже часто стрічаємо дорогі візантийські фабрикати, особливо золоті з каміннєм річи, філїґранові й емальові вироби; бачимо також, що візантийський артистичний промисел рішучо вплинув на наш місцевий XI-XII в., так що він вповнї переймає і візантийський стиль, і форми, і технїку (хоч не дорівнює красї й делїкатности своїх ориґіналів); се теж вказує, як популярні були візантийськї вироби, як широко уживали ся вони (розумієть ся-в вищій, богатій верстві). Кусники шовку, брокатів стрічаємо в поганських могилах; в оповіданню ібн-Фадлана про похорони руського купця на кождім кроцї стрічаємо візантийську паволоку (румський дібадж): лавку для небіжчика застелюють грецькою паволокою, обставляють його подушками з неї ж, одягають на небіжчика кафтан і шапку з паволоки-ж; очевидно, се була звичайна річ в заможнім побутї ²⁸).

Головними предметами українського вивозу були невільники, футра, віск і мід, не тільки до Візантиї, а і взагалї в усїх напрямах руської торговлї. Футра, віск і мід були найцїннїйшим з того, що взагалї продуковали землї Руської держави: від непамятних часів громади східньої Европи платили дань шкірами-„по бЂлЂй вЂверицЂ“, „по черьнЂ кунЂ, „медомъ и скорою“ ²⁹), і память сїєї дани держалась на Руси дуже довго: в XVI в. ще стрічаємо ріжні „куницї“ — селянські податки, хоч уже здебільшого переложені на гроші.

Ганебний торг невільником проваджено тодї в великих розмірах всюди, і Русь

тут не становила виїмку. Жидівський подорожник XI в. Веніамин Тудельський каже, що Жиди прозивали Словянщину Ханааном, бо її нарід продає „своїх синів і дочок всїм народам, як і мешканцї Руси“ ³⁰). Самі Жиди, як побачимо, відогравали важну ролю в вивозї словянських рабів — головно в західноевропейські землї, суходолом. В Царгородї чудеса св. Миколая з XI в. згадують спеціальний торг, „идЂже русстіи купци приходяще челядь продають“ ³¹). Вивозили невільників і на Схід, як побачимо. Часті війни IX-Х в. — періоду творення Руської держави, постачали невільника в великих масах: „люди овЂхь изби, а другия роботЂ преда“ ³²)-се був звичайний фінал тодїшнїх війн.

Ті предмети руського експорту по части збірали ся з самих руських земель, по части вимінювались і куповались у дальших, північних народів, особливо дорогі футра. Сї то товари звозили руські купцї з ріжних сторон до Київа, щоб потім, як бачили ми, лїтом відправити до Царгорода.

З того часу як завязано безпосереднї зносини Руси з Царгородом, мусїла відійти на другий плян торговля з грецькими кримськими містами і з подунайськими краями; але й вона не перервалась: з вище наведених слів Святослава бачимо, що й у другій половинї X в. подунайські городи були місцем, де стрічалась торговля українська, візантійська і країв середнього Дунаю.

Не стратили своїх торговельних зносин з Русю і кримські міста. Крім морської комунїкації був сюди і сухий шлях — правдоподібно той, що в XII в. звістний нам з іменем Солоного. В XII в. торговельна дорога з Руси на полудень роздїлялась на три шляхи: крім „Грецького“ путя, очевидно того, що вище описали сьмо — Днїпром аж до устя, був ще путь Солоний і Залозний. Близше їх напряму лїтопись не означає. Залозний шлях ішов Днїпром вниз і мусїв звертати десь не вище Канева, найправдоподібнїйше — на полудневий схід; що до Солоного, то в нїм часто бачать шлях по кримську сіль. Про вивіз солї з Криму до Малої Азії маємо звістку вже з VII в.,-потім про добуваннє кримської соли згадує Константин Порфирородний ³³); правда про вивіз кримської соли саме на Русь не маємо ранїйших звісток яr з XIII в. (у Рюйсброка), а Патерик (XIII в.) оповідає про соляну крізу в Київі при кінцї XI в. в таких словах, мов би сіль привозилась туди тільки з Галичини ³⁴); але було-б неправдоподібним припускати, що сіль з Криму вивозилась в иньші сторони, а не вивозилась на Русь, в тих і попереднїх столїтях, бодай коли не було особливих неспокоїв у степах. Крім вивозу соли, в Криму мусїв провадитись такий самий обмін українських продуктів на грецькі і в взагалї полудневі, який, хіба в більшім розмірі, провадив ся в Царгородї. Пізнїйші звістки про кримську торговлю (Рюйсброк і ібн-ель-Атір з XIII віку) кажуть, що в Крим з руської сторони приходили футра і невільники, а з Греції і Малої Азії-матерії (шовкові й бавовняні) та ріжне коріннє ³⁵); се все з повним правом можемо перенести і на давнїйші часи. Сюди-ж можна прилучити ще звістку Константина ³⁶), що Херсонїти купували від Печенїгів шкіри й віск: Печенїги мали досить, шкіри, але віск певно йшов з словянських земель, бо Печенїги пчільництва не мали.

Взагалї хоч під час інтензивної торговлї з Царгородом кримська торговля мала для Руси другорядне значіннє, але в міру того як печенїзькі орди все більше відтїсняли Русь від моря, та заникала українська людність в степах і слабшала руська морська торговля, торговля посередня — через кримські і подунайські міста знову здобула першорядне значіннє для Руси і взагалї східньої Европи. Се дало себе виразно знати пізнїйше, в XII-XIII в., але початки такого повороту мусїли показати ся вже в другій половинї Х в.

Щоб покінчити з полудневою торговлею Руси, мусимо згадати ще за торговлю з чорноморськими кочовниками. Константин, як згадував вже я, оповідав, що Русь купує у Печенїгів волів, коней і овець ³⁷). Правило м. Іоана (XI в.) закидає нашим купцям, що „вони имЂнья ради или скотолюбья ради“ (двозначно сказано, бо „скот“ значить і худобу і гроші) їздять до Половцїв і „сквернять ся“.

Важною торговельною стацією в сїй полудневій торговлї було Олешє — десь коло устя Днїпра, як думають звичайно — на місцї теперішнїх Олешків (Алешки). Ми маємо близші звістки про нього з XI — XII в., бачимо, що тут перебували гречники (чи Греки), і звідси вивозились ріжні товари. По всякій імовірности, про сю стацію іде мова і в русько-візантийській умові 944 р., де вимовляєть ся, аби Русь не зимовала на устю Днїпра, в т. зв. Білобережу (так звалось Днїпрове побереже) анї на острові сьв. Елеуферія (теп. Березань): візантийське правительство не хотїло бачити торговельного міста в сусїдстві своїх кримських міст, а могло боятись і воєнних небезпечностей звідти ³⁸).