Історія України-Руси. Том 1

Грушевський Михайло Сергійович

Та якби не було з іменем, нема непевности, що розвій мітольоґічних ідей ішов власне отсїєю дорогою — від „єдиного“ бога неба й світа, спільного взагалї всїм індоевропейським народам, до спеціальних натуралїстичних богів, якими були Перун, Дажбог-Хорс, Сварожич й ин. ⁴³). Спеціалїзація божеств, бодай в значній части, розвинулась очевидно вже на східно-словянськім ґрунтї: поодинокі словянські галузи йшли в сїй еволюції кожда своєю дорогою.

Перун безперечно займав перше місце в руськім культї Х в.: кілька разів вичисляють ся боги в лїтописи, і ще важнїйше — в умовах з Греками, і все Перун стоїть на першім місцї ⁴⁴). В умові 944 p. хрещена Русь має присягти перед Богом в церкві св. Ілї, що в поглядах Руси заступив місце Перуна, а поганська — перед Перуном. В умові Святослава на переступників кладеть ся клятва „отъ бога, въ негоже вЂруемъ — в Перуна и въ Волоса бога скотья“, а лїтопись вичисляє ідоли, поставлені Володимиром в Київі, в такім порядку: „Перуна и Хоръса и Дажьбога ⁴⁵) и Стрибога и СЂмарьгла и Мокошь“. При нищенню поганських святощей особливо зневажали Перуна — як найголовнїйшого очевидно ⁴⁶).

Се відповідає словам Прокопія, що між метеоричними проявами божества перше місце займала блискавка (очевидно — з громом). Що Перун був бог грома й блискавки, показує окрім самої його назви, і значіннє сього слова у західнїх Словян (грім) та анальоґія з литовським Перкунасом. Перун се небесний бог, спеціальний володар неба, сила різна, але заразом творяща, що оживляє і дає нові сили природї своїм дощем та розганяє своїми ударами ворожі житю елєменти засухи, задухи, смерти. Його прикмети були потім перенесені в певній мірі на св. Ілю, що у Словян і у Греків був звязаний з старим культом небесного божества ⁴⁷) і перейняв функції Перуна, як володар грому й блискавки.

В вище наведенім лїтописнім рядї богів Хорс і Даждьбог в більшости кодексів стоять як два осібні боги, властиво — осібні ідоли. Тяжко рішити, чи тут автор, за давниною, узяв два імена того-ж самого бога за два осібні божества, чи дїйсно сонечне божество двоїлось уже в поглядах поганської Руси; останнє також дуже можливо. Що і Даждьбог і Хорс означають сонечного бога, се ясно, коли звести згадану вище ґльосу київської лїтописи про сонце-Даждьбога з „великим Хорсом“ Слова о полку Ігоревім, що означає не що як сонце ⁴⁸), і в словенських перекладах часом заступає грецького Апольона ⁴⁹). Обидва імена не відомі нам в мітольоґії иньших славяиських ґруп; імя Хорса правдоподібно зближуєть ся з іранською назвою сонця (авестийське Khorsh^et^i); імя Даждьбога виводить ся від д а т и і б о г — добро, богатство, отаке означає подателя всякого блага ⁵⁰).

Можна здогадуватись, що тим часом як Хорс вказував на сонце як небесне світило, Даждьбог означав опікуна земного житя, роду людського, і тому співець Ігоревого полку називає Русинів Дажьбожими внуками ⁵¹).

До сеї сторони соняшного культу близько підходить иньший дуже поважний бог-Велес або Волос, „скотій богь“. Імя його неясне, традиція у иньших словянських ґруп слаба ⁵²); в лїтописнім реєстрі київских ідолів його поминено, але він стоїть за те в оповіданню про присягу під 907 p. і в умові Святослава, разом з Перуном ⁵³), а численні топоґрафічні назви з ним звязані й згадки в пізнїйшій традиції вказують на широку його популярність. Його значіннє обясняють лїтописні слова, що то був „скотїй біг“, і се потверждує той факт, що його християнський іменник св. Власий заступив його в ролї опікуна худоби. Отже се біг богатства, достатку (скот і гроші в старій Словянщинї-се синонїми), опікун господарства, щось дуже близьке до Даждьбога. Звичайно думають, що се був теж соняшний біг, вказують на анальоґії Апольона й Марса в сїй подвійній ролї-богів сонця і опікунів худоби. Се досить правдоподібно, і коли вже маємо один дублєт для сонця, може бути і другий; але можливо й иньше- що тут до значіння першорядного бога підняв ся якийсь низший „демон“. В Слові о полку Ігоревім Боян зветь ся „Велесовим внуком“, що вказувало-б на якийсь звязок між Велесом і співом, поезією; ана-льоґія з Апольоном така близька, що будить підозріня про просте перейнятє тут грецького погляду-приладженнє поетом міта про Апольона до словянських мітольоґічних традицій. ⁵⁴)

Сварожич-огонь згадуєть ся у східнїх Словян тільки в пізнїйшій релїґійній лїтературі; але паралєльна традиція у Словян балтийських показує, що образ сього божества сформував ся ще в перед християнські часи.

Сї фігури-Перун, Хорс-Даждьбог, Велес, Сварожич-то „боги“ у властивім значінню того слова. Слово богъ (санскр. bh'aga богач, податель добра, зенд. baga-біг ⁵⁵), фріґійський ) означає спершу добро, благо (звідти-богатий, богатство, збіже, і в неґативній формі-убогий), в дальшім рядї-се добродійна сила й податель добра. Отже боги-то добрі сили, прихильні людському житю й щастю. Чи їм відповідали в світоглядї наших предків сили й істоти темні, ворожі „житю Даждьбожого внука“, в формі теж поодиноких божеств? Скільки небудь виробленого дуалїзму в словянськім релїґійнім світоглядї не помічаємо. Хоч між низшими, божеськими істотами стрічаємо небезпечні чоловіку сотворіння, одначе й вони тільки небезпечні, не злі принціпіально, і в словянськім Олимпі не можна вказати на певно якихось репрезентантів темного, злого принціпу ⁵⁶). З деякою правдоподібністю можна ще думати се за Стрибога, виводячи його імя від стрити-нищити, отже нищитель добра, біг негоди: в Слові о п. Іг. вітри звуть ся „Стрибоговими внуками“. Та й тут не знати, чи дїйсно сей Стрибог був наскрізь ворожою силою, ідеєю злого, а не простою персонїфікацією певних природних явищ.

Се були-б головні, вищі боги наших предків, про котрих можна щось певне сказати. Деякі иньші імена зістають ся. цїлком неясними або непевними ⁵⁷).

Сї головні боги до певної міри були персонїфіковані- на се передовсїм вказує істнованнє таких абстрактних імен як Даждьбог, Стрибог, істнованнє ідолів і можливість таких поетичних образів Слова о полку Ігоревім як Дажьбожь внук, Велесів внук, і под. Отже істнували певні елєменти теоморфізму. Опись Перунового ідола в лїтописи, а також ібн-Фадланове оповіданнє вказували-б на початки антропоморфізму: лїтопись оповідає, що за Володимира поставлено в Київі ідол Перуна-деревляний з срібною головою й золотими вусами; ібн-Фадлан оповідає, що руські купцї молились перед ідолом — деревляною колодою, з вирізбленим лицем, подібним до людського ⁵⁸). Але се були тільки слабі початки антропоморфізму, взагалї-ж індівідуальність словянськихбогів ще дуже слабо була розвинена. Ми напр. не знаходимо нїяких певних слїдів ґенеальоґії богів; ґльоса Київської лїтописи, що називає сонце — Даждьбога

сином Сварога, підказана правдоподібно текстом хроноґрафа, що зве Гелїоса сином Гефеста. Автор Слова о полку Ігоревім, уживаючи таких виразів як Даждьбогів внук, Стрибогові внуки, очевидно не вкладає в них нїякого реального змісту, не виходить з яких небудь ґенеальогій, тільки дає метафори, поетичні образи близькости до чоловіка того чи иньшого божества, улюбленности його і т. ин. Важний також з сього погляду факт — брак богинь в нашій мітольоґії: не можемо вказати на певно нї одної ⁵⁹). Очевидно, русько-словянські боги ще дуже слабо сперсонїфікувались і не затратили свого початковаго характеру — певних природних сил, метеоричних явищ, елєментів природи.

Окрім головних „богів“, давнїй Словянин, і Русин спеціально, бачив в природї наоколо себе множество підрядних істот. Не знати, чи не називались вони загальною назвою бісів — старим словянським словом, що в перекладах заступає грецьке , , і потім, під впливом християнства стало означати злих духів. Але як би не було з іменем, самий факт істновання в словянськім світоглядї таких низших божеств, надлюдських істот не має найменьшої непевности. В вище наведенім текстї Прокопія бачили ми згадку за „нїмф і деякі иньші божества“. Такими нїмфами були полудневно-словянські віли і наші русалки, а властиво одна тільки, властива катеґорія русалок, бо під сим іменем розуміли потім не тільки водяних нїмф, але й утоплениць і похрещених дїтей (мавок — навок, від навь — мерлець). Саме імя „русалка“ — пізнїйше, пішло від лат. rosalia (як тепер приймають) і закрило початкове імя; але віра в водяних і лїсових нїмф мусить сягати прасловянських часів ⁶⁰).

Певні таємничі істоти жили в болотах, лїсах, горах, полях. Про шанованнє криниць, болот, гаїв — себ то тих божеств, що жили в них, згадують письменні памятки від XI в. М. Іоан згадує про тих „єже жруть 6Ђсомъ и болотомъ и кладеземъ“. Церковна устава Володимира між провинами вичисляє: „или кто молить ся подъ овиномь или въ рощеньи, или у воды“ ⁶¹). В теперішнїх часах ще заховались в народї образи водяника, що живе в водї, лїсовика чи полїсуна — в лїсї, і всяких взагалї „дїдьків“ — хатнїх, болотяних, лїсових, що при всїх своїх пізнїйших відмінах свій початок ведуть з перед-християнських часів. Сучасні чорти, чи дідьки, що сидять в дуплястих деревах, в старих покинених будовах, млинах і т. и., заступили місце давнїх перед-християнських „бісів“. Шанованнє криниць переховалось подекуди дуже живо ⁶²).

Ріжні катеґорії людей также мали певні надприродні прикмети. Такі вовкулаки — люде, що можуть обертатись вовком. Упирі, що по смерти виходять з могил і висисають у людей кров. Сюди-ж по части належать волхви і новійші відьми і відьмаки (від в і д а т и, рівнозначне з знахуром, знавцем) — люде, що знають маґічні тайни і вміють впливати на природні явища, знають надприродне. Всї сї вірування належать ще до передхристиянського світогляду.

Ласку вищих і низших божеств здобував собі Русин, як і кождий иньший, молитвами, обітницями та жертвами. Се був натуральный наслїдок персонїфікації натуральних сил і явищ, і початки сих форм побожности сягають ще праіндоевропейських часів ⁶³). Ми бачили вище звістку Прскопія, що Словяне й Анти жертвовали і тому найвищому богу і тим низшим „демонам“ всяку худобу та обітницями жертв уважали можливим викупити свою душу в останнїй бідї. Константин Порфирородний оповідає про жертви подорожнїх Русинів на Днїпровім острові св. Георгія (Хортиці): там під превеликим дубом, спеціально поважаним, жертвовали вони живих птиць, хлїб, мясо і хто що мав; про птиць кидали жеребки — чи їх зарізати чи пустити живими. Ібн-Фадлан оповідає про молитви руських купцїв: купець, приїхавши до міста, приносить ідолам всяку страву, хлїб, мясо, молоко, цибулю, напиток, і молить головного бога, щоб послав йому добрий торг; коли торг іде тяжко, він повторює свої жертви, удаєть ся по протекцію до меньших ідолів з подарунками й поклонами; коли-ж попродасть легко, то уважає обовязком подякувати богу: забиває кілька штук худоби, роздає частину убогим, а решту приносить ідолам і розвішує голови худоби на закопаних наоколо палях. Цїкаву молитву „Словян“ (руських) наводить старе арабське джерело (ібн-Росте й инші): під час жнив, каже воно, беруть просо в кірцї, підіймають до неба й кажуть: „Господи, ти давав нам страву, дай нам і тепер її подостатку!...“ ⁶⁴).

Як бачимо, Константин оповідає, що Русини молились і жертвували під великим, спеціально поважаним дубом. Спеціальне поважаннє дерев, як священних місць, де перебуває біг — се річ загальнозвістна у індоевропейських народів; нема нїчого дивного, коли й у Словян дерева заступали місце храмів або якихось образів. Для молитви, жертв, взагалї культу, звичайно служили ті місця, де чоловік особливо живо відчував на собі вплив природи, подих тієї таємничої сили, що переймала її й була властивим предметом культу, — де він уважав можливим зближитись до сеї таємничої сили як найблизше. В образку, поданім ібн-Росте, Словянин молить ся на полї до неба; в вище наведених місцях Правила м. Іоана або Володимирової устави він жертвує таємничим природним силам коло криниць і болот, молить ся в лїсї або коло води.

Але поруч таких нерукотворних святощів бачимо й рукотворні. Храмів, правда, у Словян не знаходимо, окрім балтийських (і то пізнїйшими часами), але згадують ся ідоли богів. Найранїйшу звістку для Руси маємо під 945 р.: Ігор з дружиною присягає в присутности грецьких послів, — „иде на холъмы, кде стояше Перунъ“. Потім, оповідаючи за Володимира, лїтопись каже, що він поставив в Київі на горі, коло княжого двору ідоли Перуна, Даждьбога, Стрибога і ин.; Добриня посланий від Володимира намісником у Новгород, поставив там над р. Волховим ідол Перуна. Іларіон і старе житиє Володимира, кажучи про його заслуги перед християнством, теж згадують про поганські ідоли і капища (жертвенні місця) на Руси. Яков каже навіть про „храми ідольські“, але ся одинока звістка певно — риторична фраза ⁶⁵). Останнїми часами багато наробила галасу звістка про капище викрите в Київі коло старого княжого двора, під Десятинною церквою. Але ся купа каміння (відкопана і потім знову засипана землею) ⁶⁶) не знати навіть, чи була якоюсь будовою, а рітуальне призначеннє її у всякім разї нї з чого не можна було констатувати.