Історія України-Руси. Том 3
Шрифт:
З сього оповідання бачимо, що для низших верств людности татарська зверхність сама по собі не була страшна: говорить ся, що до Ахматових слобід тїкали люде і з княжих осад. Сим низшим верствам не жило ся дуже солодко і під князївсько-дружинним режімом, і татарський режім міг не давати ся їм дуже в знаки, по звістній приповідцї, що голий розбою не боїть ся, тим більше що Татари мали охоту опікувати ся в своїх інтересах сею людністю. І так воно власне й було на Поднїпровю, бо тут Татари, змагаючи до ослаблення сили князїв, підтримували рух громад против князївської власти та переводили їх в безпосередню залежність від себе. Очевидно, ся полїтика наказувала Татарам можливо толєрувати, навіть опікувати ся такою безпосередно залежною від себе людностию, аби розширяти той пожаданий для них против-князївський рух. Таким чином до початків анархії в Ордї, до останньої чверти XIII
Примітки
1) Іпат. c. 524.
2) Recueil IV c. 376
3) Іпат. c. 588.
4) Див. вище c. 114.
5) Таке оповіданнє Синопсиса про Печерську лавру, як серед загального спустошення, коли церква лаврська „чрезъ многіи лЂта пребываше въ запустЂніи”, служба божа правила ся лише ”въ нЂкоємъ предЂльцЂ, уцЂлЂвшемъ отъ поганыхъ” потайки ”страха ради” і особливим дзвоном скликали ся на богослуженнє монахи, що крили ся по ріжних ”далекихъ и подземныхъ мЂстахъ” (с. 89 вип, 1823 р.).
6) Ся теорія про відреставрованнє Руси Поляками стала locus communis від середини XIX столїтя, коли в польській історіоґрафії й письменстві почали класти натиск на польську культурну місію й її заслуги для вселюдської культури: не через що мовляв як через висилення для сих високих цїлей й упала Польща. Першим серіозним виступом против неї, з нагоди статї Мих. Ґрабовского в Записках о Южной Руси Кулїша, т. II, 1857, що між иньшим (говорячи про причини козацько-польських воєн) повторив сей загально тодї росповсюднений в польській історіоґрафії погляд (відібрані від азійських дикунів і увільнені від них пустинї Поляки поволї заселили, забезпечивши Русичів), — була статя Максимовича, написана у відповідь, по горячим слїдам (Русская БесЂда, IV: О причинахъ взаимнаго ожесточенія Поляковъ и Малороссіянъ бывшаго въ XVII вЂкЂ — се парафраза титулу згаданої статї Ґрабовского). Максимович, не застановляючи ся довше над сею теорією, на кількох сторонах висловив богато дуже справедливих і важних заміток против неї, але не спиняв ся ширше над питаннєм про спустїннє України по погромі Бату тому, бо в тій же книжцї часописи безпосередно перед сею статею подав статю спеціально про спустїннє України (О мнимомъ запустЂніи Украины въ нашествіе Батыево и населеніи ея новопришлымъ народомъ, — обидві статї передруковані потім в І т. його Собранія сочиненій), де відповідав на теорію Поґодїна про міґрацію київських Великоросів на північ і повне спустїннє України по татарськім погромі.
7) Див. т. І c. 173 і прим. 34.
8) Історію спору і його лїтературу див. в І т. с 512-5. Додати нову статю Соболєвского: Древне-кіевскій говоръ (ИзвЂстія отд. рус. яз. 1905, І) — перегляд питань з становища його теорії.
9) Пор. т. І c. 11.
10) Т. II c. 251.
11) Правдоподібно недоглядом, бо то не було в звичаї Татар.
12) Лавр. c. 447.
13) occiderunt homines civitatis — Recueil IVc.675.
14) Іпат. c. 522-3.
15) Recueil IV c. 697.
16) Іпат. c. 524, 528.
17) fuerat civitas valde magna et populosa et nunc quasi in nichilum reducta est. c. 675.
18) millenario et aliis nobilibus qui erant ibidem.
19) Recueil des voyages IV c. 736 i 772.
20) Треба зауважити, що слова Карпінї про повний упадок Київа — се дописка, котрої в більшій части кодексів бракує (див. прим. 14 на c. 675); підозрівати її автентичности нема причини, але можливо і те, що слова сї належать не до Київа, а до чогось иньшого.
21)
22) Оборонцї теорії про спустїннє Поднїпровя вказують в жерелах на звістки Пляно-Карпінї і жития кн. Михайла Чернигівського. Але Карпінї, котрого звістку наведено вище на c. 144, говорить властиво про Волинь, а, тим самим очевидно, що звістка його сильно пересолена. Житиє Михайла (Исторія рус. церкви Макарія V c. 417) в сїм місцї дає риторичний образ, котрого реальність дуже непевна, тим більше що писане воно мабуть не на Українї: „овии убо затворяху ся въ градЂхъ, Михаилу же бЂжавшю во Угры, инии же бЂжаша въ земли далнии, ини же крыяху ся въ пещерахь и въ пропастЂхъ земныхъ; а иже въ градЂхъ затвориша ся, ти исповЂданиємъ и со слезами Богу моляще ся тако отъ поганыхъ немилосердно избьєни быша; а инии же крыяху ся въ горахъ и въ пещерахъ и въ пропастехъ и въ лЂсЂхъ — мало оть тЂхъ оста ся''. З рештою се оповіданнє говорить про руські землї взагалї, не про Поднїпровє спеціально, й про повне спустїннє не каже, противно — говорить про останки людности. Див. про се ще мою історію Київщини c. 436-8.
23) Т. II c. 88.
24) Іпат. c. 523.
25) Недавно Ключевский в своїм Курсї русской исторіи (т. І, 1904, c. 346 і далї), приймаючи погляд, що українське Поднїпровє по погромі 1239-40 р. „на довгі часи стало пустинею з бідними останками давнїйшої людности”, зберає вказівки на відплив людности відси на захід (в Галичину) і на північ, в суздальські краї. Вказівки сї, крім того що досить слабкі взагалї, нїчого не говорять про еміґрацію з Поднїпровя по татарськім погромі — вони говорять про кольонїзацію давнїйшу, XI-XII вв. (і навіть часом не про кольонїзацію навіть — нпр. уставленнє безпосередньої комунїкації українського Поднїпрова з Поволжем, будованнє князями городів з іменами запозиченими з України, або захованнє київського билинного цикля на півночи — все се факти, що мають й иньше об'ясненнє не тільки міґрацію).
26) Особливо часто фіґурує ґенеальоґічна звістка про перехід в Москву при кінци XIII або на поч. XIV в. боярина Родіона Нестеровича, предка бояр Квашнїних, разом з 1700 дружини (Карамзїн IV пр. 324). Та ся фабульозна подробиця про таку велику дружину виразно показує, з яким непевним і побільшеним переказом маємо тут до дїла.
27) Спостереження над напрямом кольонїзації Поднїпровя XVI в. у Антоновича — Чтенія київ. II c. 225-6, Владімірского-Буданова — Населеніе Югозападной Россіи оть 2-ой пол. XV в. до Люблинской уніи (Архивъ Югозападной Россіи VII. II), Яблоновского Ukraina, т. III гл. 3 (Zr'odla dziejowe т. XXII). Всї три дослїдники сходять ся на тім, що основним кольонїзаційним елєментом був місцевий, з чужих найсильнїйшим був білоруський, напрям кольонїзації був з півночи на полудень. На доказ того, що виразного типового руху з заходу на схід в тім часї ще не було, я навів ще в своїй Історії Київщини нарікання волинських шляхтичів, що їх піддані тїкають за польську границю, на захід (Zr'odla dziejowe VI с. 24, 116); тепер можу вказати ще на іменні призвища селян в галицьких королївщинах, де в значнім числї стрічаємо „Волинцїв” і особливо „Литвинів”. Див. показчик в III т. Жерел до Історії України-Руси, sub vocibus: Волинцїв 8, Лятвинів близько 60, більше як „Мазурів” або „Ляхів”, при тім треба уважати, що етноґрафічні й топичні призвища тут взагалї досить рідкі.
28) Див. Архивъ Югозапад. Россіи VII. I с. 87-8 (тут кілька Севруків), с. 90 (Сквере — чит. Сивере), с. 103 (уходи і річки сїверські, в басейнї Сули, Псла і Ворскли) (про територіальне росповсюдненнє сих назв Л. Падалки О времени основанія г. Полтавы в Х т. київських Чтеній, c. 25). Матеріалы по ист. землевлад. Вишневецкихъ ч. 5 (Чтенія тіж т. XIV). Про севруків в 1-ій пол. XVII в. ibid. c. 315-6. Акты Московскаго государства І c. 5 і 8 (Севруки путивльські), Соловйов II c. 641, 760 й ин.
29) Сей епізод маємо в фраґментах в Лавревтиєвській лїтописи c. 457-9, в цїлости (буквально подібне) в Воскресенській І c. 176-8; в Никонівській Х c. 162 маємо деякі додатки, слободи описують ся так: „и быша тамо торгы и мастеры всякія, и быша тЂ велики д†свободы якоже грады великія”. Як я запримітив уже, вперше вказуючи на сей епізод (Громадський рух на Українї-Руси в XIII в. — Записки Наук. тов. ім. Шевченка т. І, c. 25), сї амплїфікації Никонівської компіляції мають свою вартість: вони у всякім разї належать до тих часів, коли відносини Татар до словянської людности були добре звістні.