Історія України-Руси. Том 4
Шрифт:
53) Codex Vitoldi ч. 402, Длуґош IV c. 136.
54) На склад Свитригайлової волости вказують передовсїм ті бояре „чернигівські, брянські, стародубські, любутські й рославські'', що разом з ним еміґрували в Москву. Але тут можна б подумати, що декотрі з сих міст не належали до волости Свитригайла, тільки пішли за його аґітацією. Посільґе, оповідаючи про перехід Свитригайла до Москви, каже, що він володїв тодї „маленькою волостию і замками близько московської границї (c. 291), але на сей же час треба перенести його ранїйшу згадку, що Свитригайло дістав Новгород (Сїверський) — c. 244. Длуґош (III. 571) називає Свитригайловими Брянськ і Стародуб (castris Bransko et Starodub, quae ex Wladislai Poloniae regis et Alexandri m. g. Lithuaniae donatione in Lithuania obtinebat, succensis). З Стародубом не зовсїм ясно — чи належав він
55) Посільґе c. 291, Воскр. лїт. II c. 82, Длуґош III c. 571.
56) Codex Vitoldi ч. 889 і 890, Длуґош IV c. 219. На однім документї з р. 1422 Свитригайло титулує себе: Dei gratia dux Littwanie et terrarum Czirneow, Szewor et Trubeczensis dominus — Cod. Vitoldi ч. 1034; Брянськ тут опущений, але його вичисляє Длуґош.
III. Українські землї під зверхністю Литви й Польщі — від середини XV віка до початків XVI-го.
Національний розлом в в. кн. литовськім: Інкорпораційні змагання Польщі і опозиція руських і литовських маґнатів, упривілєґіованнє литовської аристократії, розлом Руси й Литви і руська іредента.
Справа інкопорації Польській державі — се головне питаннє в полїтичних обставинах українсько-руських земель протягом всього XV і потім — XVI віка. Польська полїтика, від коли поставила собі се завданнє — в Кревській унїї, змагала до сеї мети неустанно, не вважаючи на вилом, зроблений дїяльністю Витовта. З одного боку стараєть ся вона при кождій нагодї скасувати полїтичну окремішність в. князївства Литовського, уставлену Витовтом. З другого боку, не будучи певна, чи сю проґраму так скоро осягне, ставить вона собі близшу мету — відірвати від в. кн. Литовського й інкорпорувати Польщі бодай українські землї. На першім плянї стояли тут ті волости, що входили давнїйше в склад Галицько-волинської держави: Волинь, Поділє, земля Берейстейсько-дорогичинська. Щасливо забравши Галичину, Польща простягала руки по решту сих земель: прецїнь за Казимира вела вона оружну боротьбу за цїлу галицько-волинську спадщину!
Сї змагання польської полїтики, піддержувані Ягайлом і його наступниками на польськім престолї, стрічали опозицію і в Русинах, і в правительственних кругах в. кн. Литовського. Для руських маґнатів і князїв, яких було ще богато, й вони творили ще силу, хоч найсильнїйші князївства знищено, — прилученнє до Польщі несло з собою утрату їх першенства, пониженнє до рівеня звичайної польської шляхти, а до того ся польська шляхта мала б зараз відтиснути їх на другий плян в управі землею, в посадах і впливах, як то дїяло ся на їх очах у Галичинї. Для руського загалу се також значило признати на своїй землї панами Поляків, „польську віру” й культуру, малїти й заникати в упослїдженню, як то знов на їх очах чинило ся на Галицькій Руси.
Маґнати литовські мали також всяку причину боронити полїтичної окремішности в. князївства Литовського. З упадком її вони стратили б своє впливове становище, а не могли не спротивляти ся також і плянам Поляків на українські землї, бо відірваннє їх ослабило б вел. князївство й підорвало б його відпорну силу супроти змагань польської полїтики до інкорпорації вел. князївства.
Але опозиція Руси й Литви не була вже такою однодушною, якою могла б бути давнїйше. Між литовськими й руськими елєментами забито клин, і розколина між ними зарисовувала ся все глубше, ослабляючи енерґію супротивлення й підтинаючи взагалї сили в. кн. Литовського в самім коренї. Зробило се охрещеннє Литви на латинство й наданнє Литвинам-католикам спеціальних привілеґій в порівнянню з православною Русю. Наслїдком сього був етноґрафічний роздїл і руська іредента в вел. князївстві Литовськім.
В XIV в. такого роздїлу не було. Хоч історично звязане з литовськими племенами, в. князївство давно перенесло свій центр ваги на Русь, і наслїдком того що литовські племена дуже скоро піддавали ся культурним впливам Руси, се не робило поважних трудностей. В. кн. Литовське йшло до того, щоб стати вповнї руською державою, й литовські князї проголошують
Але все змінив Кревський акт 1385 року. Ягайло обовязав ся вихрестити всю Литву на католицтво, і сповнив се. Так став ся перший розлом між елєментами руськими й литовським: ті були православні, сї стали католицькими, і разом з латинством і від культури руської стали відчужати ся, а тїснїйше зближати ся до культури польської. Заразом Ягайло сотворив для латинників привілєґіоване становище: литовські бояре-латинники зрівнювали ся в правах з польською шляхтою, звільняли ся від ріжних державних обовязків та діставали деякі спеціальні права, в родї свобідного роспорядження шлюбами своїх своячок 2). Правда, зрівняннє з польською шляхтою було поки що зовсїм теоретичне, і виключеннє православних бояр від тих шляхетських: привілєґій также досить ілюзоричне. Але важний був принціп привілєґіованости католиків і нерівноправности католиків і православних, або — що було майже то само, нерівноправности народностей — Литви й Руси. Принціп сей послужив провідною гадкою для пізнїйшого законодавства й практики в. кн. Литовського та поглубляв далї роздїл між обома етноґрафічними елєментами в. князївства.
Ягайло сьвідомо чи не сьвідомо був тут, як і взагалї в справах унїї, тільки знарядєм в руках польської полїтики. Фатальнїйше було, що й Витовт, бувши речником і оборонцем автономії й самостійности в. князівства, стояв на тім же становищі протеґовання латинства й литовського елєменту. Чи не розумів він сеї небезпечности, чи легковажив такі „ідеольоґічні” моменти, як то часто буває у таких державних людей у відносинах до питань культурних, релїґійних і всякої иньшої ідеольоґії? Чи по просту не бачив способу направити помилку, зроблену Ягайлом, і йшов далї раз витиченою дорогою, по принціпу — сказало ся а, треба сказати й б?
Здаєть ся, одначе що Витовт сьвідомо хотів опирати ся на литовських елєментах, і тому протеґував їх супроти Руси, не розуміючи, яку небезпечність тим приготовляє на пізнїйші часи. Шукаючи опертя в литовських елєментах, він ішов по части за традицією свого батька, по части може робив се і з опозиції Ягайлови, що як раз не хотїв його пускати між Литву, боячи ся тої родинної традиції Кейстутовичів. А що Литва, підчас коли Витовт узяв в свої руки управу в. князївства, була вже католицькою, тож він іде за полїтикою Ягайла — дає протекцію латинству перед православєм. До того могли тут впливати ще й иньші мотиви. Н. пр. Витовт міг не бажати, аби Поляки зробили з того колись зброї против нього, коли-б він давав протекцію православним, або показував навіть толєрантність до них. Так чи инакше, досить того, що Витовт виразно стоїть на тім становищу — протекції Литві й латинству против Руси й православія. Акти унїї 1401 і 1413 р., як ми вже бачили по части, а ще побачимо пізнїйше, стоять на сїм виключнім литовсько-католицькім становищу; акти 1413 р. обдаровують литовсько-католицьку аристократію спеціальними прероґативами. В самостійній своїй дїяльности Витовт також дає всяку протекцію латинству. Поляки, хоч як неприхильні Витовту, признавали за ним велику прихильність до латинства. Завзятий ворог його автономічної полїтики Збіґнєв Олєснїцкий з признаннєм Витовту і в докір Свитригайлу підносив потім, що за Витовтових часів Русини не діставали нїяких впливових посад, „як то й виразно застережене в умові Польської корони з князївством Литовським, що схизматики-Русини не можуть держати замків в в. кн. Литовськім анї не мають бути допущені до участи до нарад над державними справами” 3).
Незадоволеннє руських елєментів з такого порядку річей проявляло ся в союзї їх з Свитригайлом против Витовта; але доки жив Витовт, під його престижем і сильною рукою сей розлом не давав себе знати так виразно. „Русини-схизматики” мовчки корили ся в його „зелїзних оковах”, які так мило згадували потім Поляки 4). За те після його смерти розлом зарисував ся дуже скоро: коли Свитригайло шукав опертя в руських князях і панах, Литва стала по сторонї Жиґимонта Кейстутовича. Але тут не обійшло ся без польської участи, що по акушерськи улекшила народженнє сього литовського сепаратизму, приготовивши його цїлою своєю полїтикою.