Історія України-Руси. Том 9. Книга 2

Грушевський Михайло Сергійович

Виговський потвердив, що він стояв здалека, канцлєр його побачив і від'їхав геть ¹). Потім вони покинули хана під Гусятином, через приїзд царських послів. Хан відійшов від Гусятина, щоб розпустити загони, й їх кликав з собою, і наздогін за ними посилав; але вони вимовилися тим, що військо голодне і морози великі настали, а від Татар діється великі грабування і руїна. Так відмовившися вони поїхали, щоб з'їхатися з послами й “учинитися під государевою великою рукою”. Тепер гетьман повідомить хана як свого союзника, що він з усім військом, землями й городами учинився під царською рукою, а польський король цареві неприятель, і гетьману з військом від короля було богато шкоди, то нехай хан на Московщину де йде, а тримається за старим договором з козаками против короля.

Бутурлин спитав про способи охорони на випадок, коли б хан не послухав гетьманської поради, і Хмельницький висловив такі скептичні

гадки що до можливости польсько-татарської кампанії. У короля не буде стільки війська, щоб воювати з Москвою; в Смоленській війні Польща тільки козаками оперувала, а тепер вся Литва перейде на царську сторону, почувши, що гетьман став під царською рукою-таке чув гетьманів шурин Золотаренко від Литви. А хан також нічого не зробить-коли у царя і Донські козаки і Астраханська орда ²). По сім, без якого небудь переходу, звідомленнє записує розмову на теми українсько-московських відносин. Гетьман висловив, мовляв, таке побажаннє: нехай на будуче цар звелить збирати до царського скарбу (“на себе”) ті побори, які раніш збирано з городів і міст на короля, на римські кляштори і на панів. Що до сіл і містечок, які належали до манастирів, нехай би цар дозволив їм далі бути за манастирями і церквами,-бо то надання колишніх великих князів руських. Бутурлин запевнив, що цар не буде відбирати сих надань.

По сім Бутурлин нагадав гетьманові проханнє Л. Капусти, щоб цар прислав до Київа й инших міст свого війська тисячі зо три,-тепер се військо з воєводами Куракиним і Волконским вже в Путивлі ³), отже нехай гетьман звелить приготовити Київ на їх прихід, накаже бути в Київі при московському війську київському й переяславському полковникові, а послам пояснить, як те московське військо буде діставати провіянт і фураж.

Гетьман на се відповів: царському війську вони раді, і вишлють на границю котрогось полковника, щоб прийняв воєвод і військо і відпровадив до Київа. Переяславському, київському і білоцерківському полковникам він призначить “бути з ним”-себто тримати звязок в усяких операційних справах. Але в самім Київі тим полковникам з військом не можна стояти, щоб не виголодити місцеву людність. Нехай царські воєводи йдуть тепер скоро до Київа; коли б прийшли вісти, що на Київ іде королівське військо, військо козацьке буде зараз готове. А провіянт московському війську буде збиратися з Київа і з міст до Київа приписаних. До сього гетьман додав: коли король і Ляхи до весни не наступять, то більше як 3000 царського війська в Київі і не треба. Коли ж прийдуть такі вісти, що польський наступ буде до весни, гетьман попросить прислати ще війська,-тому нехай би було на поготові в пограничних городах. Бутурлин на се відповів, що військо у царя на поготові, але краще якби йому до весни не йти. А гетьман нехай би сказав, кудою йти тому царському війську і де брати провіянт і фураж. Але гетьман відповів ухильчиво: Нехай цар пришле військо на весну, що більше то й краще. Як тільки він одержить відомости, що король і Ляхи збираються, він напише цареві, і дасть знати, куди треба йти московському війську-по тих місцях йому й провіянт будуть давати. Сам він готов бути там, де цар йому звелить. Про вісти, які б мали про польське військо в Москві, він просить його сповіщати, і навзаєм, що буде знати про Поляків, і що прийде від султана і від хана, він то негайно оповістить цареві ⁴).

Приходиться дуже жалувати, що московське звідомленнє не пояснило ближче в якім звязку виникли в “розговорах” сі кардинальні питання-чи гетьман заговорив про збір податків до української каси з приводу воєнних плянів нового року, чи мало се характер клопотання з його боку про недоторканість церковних маєтностей, в звязку з постулятами, поставленими два дні тому, перед зложеннєм присяги, чи порушив сі питання Бутурлин-і в якому звязку і з приводу чого. Непевним лишається також, наскільки повно записало звідомленнє слова гетьмана, а чи не виходило з них саме тільки те що могло б напотім послужити для обґрунтовання московських претензій на українські побори. Відома річ, що се було і лишилося потім справою незвичайно дражливою. Чи гетьман висунув її тепер, щоб заінтересувати Москву в українських справах, в обороні України, і сподівався потім якось сю справу замняти і затоптати, коли того не буде треба-чи навпаки висувала її, уже в сій стадії переговорів, московська місія, і гетьман старався якось обернути її, обмотати виїмками, наштовхнути на ріжні труднощі й ускладнення, щоб тим способом звести до абсурду? В сих роках повстання всі доходи з королівських, панських і церковних-католицьких маєтностей ішли до військового скарбу; всяка претензія на них з царської сторони була замахом на військові кошти; Невже б сам гетьмав висував сю справу з власної ініціативи? І чому так ізольовано, без усякого звязку з усім иншим стоїть се питаннє в “розговорах”?

Другого дня

на розмову прийшов гетьман з писарем, обозний і судді, полковники й осаули військові-вся вища старшина. Розмова була настільки серйозна, що я наведу її в перекладі, покорочуючи тільки зайві слова, особливо ж важні вирази додаю в ориґінальній формі, “Гетьман говорив: як досі хто був у якім чину в Запорозькім війську, нехай государ пожалує-звелить (щоб далі так було): щоб шляхтич був шляхтичом, козак козаком, міщанин міщанином. Козаки щоб судилися у полковників і у сотників. І щоб не було так як за польського короля: поки козак жив, поти й маєтность його за ним була, а як помре, то пани забирали на себе ті маєтности, а жінку й дітей вигоняли. І щоб государ пожалував-не велів відбирати у них вільности (“вольностей отнимать у нихъ не велЂлъ”).

“Боярин Вас. Вас. з товаришами говорили: Вел. государ пожалує їх-хто в якім чину був, так буде й тепер: шляхтич шляхтичом, козак козаком, міщанин міщанином, і після померших козаків у жінок і дітей маєтности відбирати заборонить і вільностей їх не відбиратиме.

“Гетьман же бив чолом цареві (просив), щоб він війська Запорозьського велів бути 60 тис. чоловіка.-Боярин В. В. з тов. говорили, аби вони про се післали бити чолом цареві, щоб він означив, скільки має бути козаків у війську Запорозькому. Гетьман сказав: Государеві се буде честь і повага (къ повышенью), що у нього буде богато війська. Як би государь звелів, щоб іще більше у них було військо,-ще краще! плати ж (“жалованья”) у цар. вел. на козаків вони не просять. Як стояли вони против короля під Зборовим, було їх 360 тисяч.

“Також гетьман сказав: нехай государ пожалує військо Запорозьке: не велить брати з їх військових людей мита, мостовщини і перевозу. На се їм сказано, що у цар. величества з військових людей мита, мостовщини і перевозу не беруть, і государ і їх пожалує-не звелить того з них брати.

“Ще боярин Вас. Вас. з товаришами говорили гетьманові, щоб він хана намовляв, аби від нього не відступав, а тримався з ним разом. Гетьман сказав: як ще він був малий, батько йому наказував: як почнеш служити, не думай того зробити-піти війною на Московську державу! А от дав йому Бог служити вел. государеві!

“І став говорити: буде він просити вел. государя, щоб пожалував його-дав йому на булаву Чигиринський полк.

“І писар Ів. Виговський також говорив, щоб государ його пожалував-полишив за ним маєтности попередні, і дав йому ще нові маєтности.

“Сказано гетьманові, щоб післав від себе по городах полковникам, аби дуже стереглися хана і короля, поки прийде військо від царя. Гетьман сказав, що пішле. Сказано йому також, щоб дав знати, скільки в котрім городі гармат і до них пороху та олива-щоб цар. величеству то було відомо. Гетьман сказав: Гармати по городах у них єсть, але скільки їх, і скільки до них припасу-як його сказать?”-докладно того не сказав. “А пороху й олива-мало, нехай би государ пожалував, велів додати по городах пороху і олива”.

“Ще гетьман говорив: В двох або трьох містах у них віддані промисли (приходи) на певні літа (в оренду), і роки їм іще не скінчились, треба ще їх тримати два або три роки, так щоб государ пожалував-дозволив ті роки орендарям (“откупщикам”) додержати, і до умовлених років ті промисли у них щоб не відбирались.

“Боярин Вас. Вас. з товаришами відповіли, що государ одкупів не відбиратиме і до років не звелить” ⁵).

Після того записано розмови з Виговським; не сказано виразно, як прийшло до того, але вступна фраза “да того ж числа говорилъ” і т. д. дає зрозуміти, що сі розмови велись не на тій же конференції з гетьманом і старшиною, а окремо. З початку записано розмову про Білорусь і можливости її переходу під царську протекцію за прикладом України. Виговський, що вже порушував сю тему з Стрешневим ⁶), знову заговорив, що він сподівається тепер і на Білоруси анальоґічного потягу до Москви: в Могилеві й по инших містах. До нього певне вдаватимуться звідти люди, особливо він рахує на православного могилівського шляхтича Поклонського; він хотів би знати-що йому писати й які поради давати? Бутурлин запевняв його, що цар певно так само прийме їх і буде за них стояти як і за Україну, і Виговський обіцяв доносити до Москви негайно все, що йому писатимуть у сій справі з Білоруси. Потім він вернувся до української політики:

“Коли гетьман Б. Хмельницький пришле до цар. величества післанців-прохати в військових справах, і ті післанці будуть виправлені назад до гетьмана, нехай вел. государ пришле з тими післанцями чоловіка з власного вибору, котрий би зробив опись королівських, панських і всяких инших міст, щоб перебрати їх на царя (“что бъ описалъ на него, государя, королевскіе и панскіе и всякіе мЂста”).

“Як государ зводить прислати в городи воєвод, то щоб доходи на государя збирала місцева старшина (сбирать ихъ начальнымъ людямъ) і віддавала воєводам,- бо тутешні люди до ваших звичаїв не привикли (“не признались”).