Стріла Часу
Шрифт:
— Мученики ми, а не космонавти, — прохрипів він. — Колись… такі ракети… поставлять у музеї… поряд з возом. Хай йому біс, отакий тягар!.. В тому пузирі, що ми… летіли з тобою, Василю… куди краще… Нічого не чуєш, не бачиш… як у Бога за пазухою… Красота!..
— Зачекай, Іване, — засміявся Горовий, — будуть і в нас такі апарати…
Двигуни знову замовкли. «Лілея» зменшила швидкість і стрімко йшла на зближення з Марсом. Рудувата планета перемістилася в передній перископ, неймовірно виростала, наближалася. Ракета здригнулася,
— Швидкість — чотири кілометри, — сказав Василь. — Ми в сфері тяжіння Марса!
«Лілея» ввійшла у верхні шари розрідженої атмосфери і помчала по гігантській спіралі над планетою. Крізь жовтувату імлу видно було безконечну пустелю іржавого кольору, прорізану в деяких місцях зеленкувато-голубими плямами.
— Сигнал! — скомандував Горовий.
На пульті потужної радіостанції замиготіла червона лампочка імпульсного випромінювача. Друзі тривожно прислухалися. З динаміка в каюту увірвався радісний бас:
— «Лілея»! «Лілея»! Я «Озеро Сонця». Ми спіймали вас! Знаходимося в районі «Озера Сонця», трохи на північ від центру. Біля бази експедиції викладений хрест із фольги розміром до трьохсот метрів. Шукайте радіолокатором!
— Спасибі, знайдемо! — радісно відповів Горовий. — Чекайте нас…
Ще раз обійшовши навколо Марса, Горовий вимкнув двигуни. В нижніх перископах виникла голубувата кругла пляма Озера Сонця. На екрані локатора сплеснулася зелена змійка.
— Є! — переможно вигукнув Гнатенко, відмічаючи місце на карті. Василь Горовий вдячно хитнув головою. Ракета майже зовсім стишила політ, почала падати дюзами вниз. Двигун знову загримів, перемагаючи тяжіння планети. Потужні вибухи зметнули внизу вихори розпеченого піску, який заслав непроглядною пеленою виднокіл.
Легенький поштовх. Ще. Ще раз. І потім — мертва тиша.
Друзі радісно перезирнулися. Гнатенко не витримав, відстебнувся і кинувся в обійми Горовому.
— Перемога, друзі! Чудесно примарсилися!
Друзі швидко одягнулися в легкі скафандри з прозорими шоломами і ввімкнули радіостанцію.
— Марс! Чи чуєте ви нас? — схилившись до мікрофона, сказав Горовий. — Марс! Ми посадили ракету успішно!..
— Чуємо! Поздоровляємо! — радісно відповіли з динаміка. — Давайте пеленг, виїжджаємо на всюдиході…
Через кілька хвилин космонавти вже стояли на піску Марса, спустившись з люка по металевих східцях. Горовий перш за все оглянув «Лілею» зовні. Корабель стояв на чотирьох упорах-дюзах вертикально. Стартувати назад буде прекрасно!
Курява, піднята вибухами, потроху розвіювалася, відкрився недалекий обрій. «Лілея» опустилася на невисокому горбі. Навколо розкинулися ріденькі смуги темно-синіх і фіолетових мохів та карликових дерев. Вони ліпилися на сонячній стороні рудих піщаних барханів і глиняних урвищ. Сонце стояло в зеніті, але тепло його майже не відчувалося.
Діжа поглянув угору, примружився, похитав головою.
— Поганенькі
Горовий зареготався, схопивши Діжу за плечі.
— А я думав, — крізь сміх промовив він, — що консервований Морж умер! А він, братці, ще озивається!
— Ну це вже не морж, а морженя! — докинув і собі Льоня.
Діжа удавано ображено одвернувся і засвистів якусь пісеньку.
Минуло кілька хвилин. На обрії з’явилася хмарка куряви. В навушниках космонавтів знову прозвучав веселий бас:
— Бачу ракету. Даю повний хід…
Скоро гусеничний всюдихід примчав до горба, де стояла «Лілея». Космонавти зійшли вниз. В овальній башті машини відкрився люк. Звідти вискочив кремезний чолов’яга в скафандрі.
— Начальник радянської експедиції на Марсі Борисов, — відрекомендувався він. — Сам приїхав, щоб більше місця залишилося для продуктів і обладнання. Ну, а тепер дозвольте обняти вас!
Після взаємних привітань космонавти і Борисов швидко перевантажили все необхідне з «Лілеї» на всюдихід, вмостилися на зручних сидіннях самі. Машина рушила прямо через зарості марсіанських дерев назад, по колії, що ясно виднілася на піску.
— Перед вильотом ми читали ваше повідомлення! — обізвався Горовий. — Невже справді на Марсі знайдено залишки розумного життя?
Борисов злегка повернувся до Горового, видно було, як за прозорим шоломом одна брова його піднялася вгору, надаючи обличчю іронічного виразу.
— Невже ви думаєте, що наша експедиція повідомила неперевірені факти? Дивно чути це від вас! Ну, ну! Я не ображаюсь. Ви, звичайно, жартома! Так от. Докази незаперечні, але… не все ще ясно!
— Що ж саме? — вихопилось у Гнатенка.
— Вам розповість про все Оксана Іванівна.
— Мама?
— А ви син її? — здивувався Борисов. — От не сказав би! Ну так знайте, що це вона знайшла кістяки і залишки будівель. Розпитайте її про все, тим більше, що ви повезете все це назад, на Землю. Та от уже й наша база. Приїхали.
Зарості дерев піднялися вище, стали густішими. Вони оточували широким кільцем невисоку гірку, на вершині якої розвівався червоний стяг. Поряд з ним блищав якийсь прозорий купол.
— Обсерваторія, — кивнув туди Борисов. — На її рахунку блискучі відкриття.
Всюдихід промчав просікою, вирубаною серед голубих дерев, і заглибився в темний прохід, зроблений прямо в кручі. Засяяло світло, перед машиною відчинилися високі металеві двері. Коли всюдихід минув їх, отвір знову закрився.
— Шлюз, — пояснив Борисов. — Бережемо повітря.
Машина зупинилася. Гості вийшли назовні. Вони опинилися в приміщенні чотириметрової висоти, яке тягнулося метрів на сто в глиб гори.
— Можна зняти шоломи, — сказав Борисов. — Тут нормальне повітря… А тепер — прошу знайомитись. Оксана Іванівна Гнатенко — наш біолог. Е, та ви всі знайомі!