Стріла Часу
Шрифт:
— Гм, та! — мугикнув Діжа. — Воно то трохи приємно, чорт візьми, коли тебе отак поважають і знають, але… все-таки це стадність! Так би мовити, бажання мати кумира, ідола!
Горовий ствердно хитнув головою.
— Правильно! Треба викорінювати подібні інстинкти. Вони принижують людину. Можна захоплюватися знаменитим космонавтом, але зберігати гідність, висловлюючи йому свою повагу. Справжній людині приємніше відчувати себе рівним серед рівних, якщо навіть вона незрівнянно славетніша за мільйони інших…
— Еге ж, — додав Діжа. — Колись саме слава, виключність окремих людей відгороджували
— Ви не зовсім правильно кажете, мсьє! — обізвався водій таксі ламаною російською мовою. — Все залежить тільки від того, як почуває себе людина, яка вітає, і людина, яку вітають: Коли перший віддає шану, не обожнюючи кумира, а другий сприймає цю шану, як розуміння його заслуг, а не виключності особи, то я за величання героїв… Ви зрозуміли мене, мсьє?
— Зрозуміли! — весело відповів Горовий. — Це досить розумна формула, і з нею можна погодитись.
— Спасибі! А тепер скажіть, куди ж вам?
— Виставка Космічного живопису! Ви знаєте, де це?
— Знаю, — впевнено відповів водій. — Це недалеко від Лувра. Нова будівля…
Незабаром таксі зупинилося біля під’їзду великої, незвичайної на вигляд будівлі. Вона нагадувала гігантський кристал неправильної форми, всі боки якого виблискували в промінні сонця різноколірними прозорими пластинами, зробленими з синтетичних матеріалів.
Попрощавшись з водієм, космонавти піднялися широкими сходами до входу. Молоді дівчата роздавали відвідувачам путівники по виставці.
У височенному вестибюлі було темно. Над кількома входами спалахували широкі екрани, на них з’являлися постаті космонавтів, знайомі пейзажі планет і їх супутників. На тлі тих картин виникали і згасали фрази:
Відділ академічного живопису
Відділ психологічного живопису
Відділ динамічного живопису
Абстрактне мистецтво
— Куди ж піти? Як ви думаєте?
— Спочатку у відділ академічного живопису, — вирішив Діжа. — А потім для більшого контрасту — в абстрактний…
— Згода, — засміявся Леонід. — Пішли…
Безшумний ескалатор поніс друзів у верхні зали. Навколо снувала густа юрба. Сонячне проміння, відбиваючись від серії хитро влаштованих дзеркал, яскраво освітлювало експонати. Космонавти наспіх пройшли мимо багатьох картин, вже відомих з інших виставок. їхню увагу привернуло велетенське полотно під назвою: «Що ж буде далі?!»
На ньому зображувався приліт земного зорельота в іншу систему. Широке поле вкривали колючі малинові рослини. На обрії вимальовувалися спіральні обриси химерних споруд. Небо мало якийсь зелений колір, по ньому пливли криваві хмари. На передньому плані видно було нижню частину зорельота, що глибоко вгруз в грунт чужої планети. У відкритому отворі стояли три космонавти в біологічних масках. У скельцях окулярів відбивалося багряне світило — сонце того світу. Пози космонавтів були напружені, сторожкі, руки їх стискували зброю. Напроти них — юрба дивних істот. З темних балахонів, що приховували форми тіла, виростали химерні, великі
Горовий довго дивився на картину, потім перезирнувся з товаришами.
— Ну як?
— Взагалі, здорово! — промимрив Діжа. — Аж мороз поза спиною пішов…
— Так-то воно так, — втрутився Леонід, — тільки, по-моєму, тут вилазить назовні душа самого художника. Він написав картину з абсолютно суб’єктивних позицій, ігноруючи закони розвитку суспільства навіть на Землі…
— Вірно! — підхопив Горовий. — Не можуть цивілізовані люди різних світів зустрічатися ось так, як звірі!.. Люди системи Великого Покровителя, людина нашої Землі, і навіть більшість людей загиблої Та-іни ось так не зустріли б космонавтів — відважних одинаків, які змагалися з ворожими силами космосу заради зустрічі з далекими братами по розуму…
— Фе, бридке, — скривився Діжа. — Пішли далі, а то ще присниться…
— А мені здається, — оглядаючись ще раз на полотно, сказав Гнатенко, — що художник мав на увазі не тільки космічний сюжет… Може, це ілюстрація до антагонізму, який ще проявляється і на нашій планеті. Хіба не так?
— Можливо, — озвався Горовий. — Та все ж таки картина викликає відразу до розумних істот. Я проти такого мистецтва.
Космонавти оглянули ще з десяток полотен, які ілюстрували історію завоювання людиною космосу. Перед одною на перший погляд непримітною картиною друзі простояли кілька хвилин у повному мовчанні. Художник зобразив внутрішню частину другого радянського штучного супутника Землі. За прозорою стінкою контейнера видно було мордочку всесвітньо відомої Лайки. Вона дивилася з невимовною тугою на туманну кулю Землі, і з її очей котилися великі сльози…
Друзі, мов по команді, відійшли геть, не промовивши й слова. Пройшовши довгим коридором, вони стали на ескалатор, що вів до відділу абстрактного мистецтва.
— Як ви думаєте, що хотів сказати художник? — врешті обізвався Діжа.
— Хіба обов’язково розшифровувати? — якось різко відповів Горовий. — Погана людина зрозуміє погано, а хороша — добре. На мене ця картина вплинула надзвичайно сильно… І не в собаці тут справа… Собака — це символ вірності! Ідея ж картини — гинучи за Землю, зберігати їй вірність… Хіба не так?..
— Мабуть, що так, — сказав Леонід. — Що до мене, то робота ця викликала в мене приємний смуток… якийсь такий непевний, неокреслений…
— То й гаразд, — засміявся Діжа. — Бо якби смуток був чітко окреслений, то ми з тобою не пішли б на виставку, настрій би зіпсували…
Ескалатор виніс космонавтів до невеликого майданчика, від якого зал абстрактного мистецтва йшов угору ламаними лініями, нагадуючі велетенські сходи неправильної форми. Кожен східець мав калейдоскопічне забарвлення, сонячні промені відбивалися в них, розсипаючись розмаїтими іскрами на експонатах. Тут відвідувачів було менше, зате біля багатьох картин лунали сварливі голоси, запальні суперечки.