Стріла Всесвіту

Головачев Василий Васильевич

— Добрий день, добрий день, Сергію! — загукали діти. — Ми бавилися під твоїм вікном.

Його розбудив дзвінок. Він не відразу зрозумів, що від нього хочуть. Дерева, кущі, люди, машини на далекім шосе — усе, що він устиг угледіти за вікном, тільки-но розплющивши очі, видавалось продовженням сну, початок якого загубився в далекому хлоп’ячому дитинстві. І тоді, як ось зараз, були люди, обличчя, небо, повите хмарами. М’яке світло у кімнаті. Кроки за дверима, в кухні. Голос бабусин чи материн. Ранок. Дзвінок. Пора до школи. Його підганяють. Хутчіш, хутчіш, запізнишся! А як

не хочеться вставати. Ще б хвилинку! Та ласкава бабуся безжально зриває ковдру.

Доки він одягався, хтось нетерпляче натискував на кнопку дзвінка. З вулиці долинали голоси, тихий рокіт моторів, далекі гудки.

Сергій відчинив двері, запросив увійти. Чоловік не поспішав, наче вагався, потім рішуче зайшов до кімнати і після звичних вибачень відразу перейшов до справи.

— Нам не зрозумілі деякі деталі вашого повернення. Можливо, це видасться дивним, але я мушу дещо уточнити… Моє прізвище Волін. Я з космодрому.

— Запитуйте, — сказав Сергій.

— Чи ви не пам’ятаєте точний час приземлення?

— Десять годин дванадцять хвилин.

— Ви приземлялися на ракеті “Стриж”?

— Так…

— Номер посадочної?

— Дев’ять. Щось трапилося?

Волін мовчав, ніби збирався з думками. Сергія дратував його топ, хоча він розумів, що Воліна привели до нього важливі причини. Прийти, заздалегідь не зателефонувавши? Йому раптом здалося, що той хотів заявитися несподівано, без попередження.

— То в чому ж справа? — знову запитав Сергій.

— Справа в тому, — повільно промовив Волін, — що майданчик номер дев’ять порожній.

— Де ж ракета?

— Її немає. Вона зникла.

— Ви жартуєте… Пошукайте її у моїй валізі.

— Марна справа. Ракети взагалі не було.

— Це ж як — не було?

— “Стриж” не приземлявся.

— Виявляється, я прийшов пішки.

— Вам це краще знати.

Дивне відчуття охопило Сергія. В голові дзуміли уривки спогадів, вражень, думок. Він уважно дивився на Воліна, його обличчя наче віддалилося, голос також звучав ніби здалеку. Після вчорашнього голова ще паморочилась, якби його не розбудили, він, мабуть, спав би ще довго. Зусиллям волі Сергій відігнав рештки сну. Обличчя Воліна наблизилось. Зібраний і підтягнутий, із зумисне неквапливими жестами, Волін ніби вивчав Сергія. Його уважні очі були напівпримружені. Саме такі люди, до певного часу ніби перебуваючи в засаді, можуть раптово повернути хід подій, в єдиний порив вкласти всю силу і розум.

— …уявіть, — повільно говорив Волін. — Прилітає космонавт. Принаймні ранком випадково стає відомо, що він удома. Ракета зникає. Шукають сліди приземлення — їх немає. Фізико-хімічний аналіз поверхні майданчика свідчить про те, що ніякої ракети по було взагалі. Ніхто не зареєстрував приземлення. Ніхто не бачив ракети. Жодна людина. Жоден локатор. Здогади, пояснення? Їх немає. — Волін замовк, повернувшись спиною до співрозмовника.

Сергій ніби вслухався у його багатозначне мовчання. Зовсім несподівано йому зробилося смішно. Загубити ракету? Вони очманіли, чи що? Тамуючи посмішку, він повернувся до Воліна.

— То кажете, “Стриж” не приземлювався? Їдьмо на ракетодром!

…Сергій

пройшов до злітного майданчика. Волін зупинився біля низеньких билець. Був звичайний робочий день. Віддалік, метрів за сто, люди в комбінезонах готували до старту чиюсь ракету. Звідти доносилися розмірене електричне дзижчання і різні металеві звуки.

Поміж кам’яних плит ракетодрому пробивалась запилена трава. Від труб енергоживлення піднімалося тепле повітря. Далекий ліс сірою тремтливою стрічкою зникав за видноколом. Майданчик номер дев’ять був порожній. Вітерець перекочував по бетону важку соломину.

Сергій зрозумів, що обставини змусили його опинитися у центрі поки що непояснених подій. Але де їхній початок? Його вважали загиблим. Несподіване відхилення розрахункової траєкторії — і ракету кинуло до зірки. Він бачив червоні водограї протуберанців зовсім близько, майже як отой ліс на обрії. І розжарений зоряний вітер гнав за корму світляні хмари, гарячі вертляві вихори, наче в розжареній печі спалювали золотавих змій. Чи ж можна саме його повернення вважати за першу ланку в ланцюгу цих подій? Очевидно, ні. Адже він чудово пам’ятає, чого це йому коштувало. Він залишився живим, тому що витримав перенавантаження.

Але потім… Ця ракета, що зникла… Сергій згадав, як Волін розшукав того самого хлопчика, котрий просив черепашку. Власне, знайти його було неважко. Будинок Сергій приблизно пам’ятав, його життєрадісного білого цуцика багато хто тут знав. Хлопчик відразу впізнав Сергія. Коли Сергій напівжартома спробував передати йому розмову з Воліним про ракету (він усе ще був у веселому настрої і дорогою жартував з Воліна), хлопець витріщив очі. “Цілком натуральна реакція”, — сказав Сергій ніби сам до себе. Волін промовчав.

І все ж версію про якесь непорозуміння доводилось відкинути. Ракети не було на жодному з космодромів. Сергій повільно ішов до того місця, де вчора зійшов з трапа на землю. Волін щось гукнув.

— Що, що? — перепитав Сергій.

— Повертайтесь! — почув він. — Не ходіть майданчиком.

Стіл із темного дерева, два—три стільці, шафа з книгами на всю стіну, вікно навстіж — це і був кабінет професора. Сергій зупинився біля дверей, професор Копнін запропонував стілець, вибачився за розгардіяш, крадькома змів на аркушик білого паперу недопалки, що випали із попільнички. Аркуш зібгав, запалив світло (“Як хутко стемніло, я й не помітив”), з-під окулярів — неуважний погляд на Сергія, голос тихий, спокійний.

— Так от, обчислили ми за вашими даними траєкторію. Залишалося всього двадцять тисяч кілометрів до фотосфери, “Стриж” неминуче повинен був зустрітися із зіркою, розумієте? Згоріти, зникнути. Як це вам поталанило? Розкажіть-но.

Сергій щось відповів. Що він міг розповісти? Чи можна розповісти? Чи можна розповісти про роки надій і тривог, про любов, про смерть, про життя? Про хвилини чекання? Про відвойовані секунди і метри, які подарували йому життя? І про те, як дзвенять нерви, мов напнуті струни, і руки стискаються так, що кісточки пальців біліють. Адже слова видадуться сухими, не схожими на правду.