Стріла Всесвіту
Шрифт:
…Навесні 1945 року, здавалося, людство схаменулося і всі нещастя канули в небуття. Тоді багато хто так думав. І я з потроєною енергією взявся відтворювати рукопис генія. Чимало встиг зробити. Коли ж У рік розгрому фашизму над планетою виросли два страхітливих гриби, зрозумів, що практичні знання, на жаль, випереджають духовний і моральний розвиток людства. Ейнштейн мав цілковиту рацію, стверджуючи, що вивільнення атомної енергії змінило все, за винятком нашого способу мислення. Частина людства все ще мислить категоріями Клаузевіца: війна — це продовження дипломатії іншими засобами. Отож я знищив усе, що встиг зробити, і дав обіцянку — нікому й ніколи не
За ці десятиліття в світі багато змінилося. Змінився і я, почав замислюватися над тим, що людство не таке вже лихе. Володіння “Світовим Рівнянням”, осягнення єдиної теорії поля зробить нас могутніми, здатними посперечатись із Буттям. Можливо, усвідомлення своєї величі й могутності примусить людей чинити лише Добро. Я не пропоную якусь панацею від Зла, шановний містере Кравченко. Знаю Вас як прекрасного фізика-теоретика. Мені відомі Ваші праці і погляди на проблеми часу і простору. І, звичайно, не міг не взяти до уваги того, звідки Ви, в якій країні працюєте. Ця умова-застереження в наш час ще має неабияку вагу.
І саме тому, передаючи Вам рукопис Олівера Хевісайда, переконаний, що Ви осягнете таємницю англійського фізика і підпорядкуєте її лише на ДОБРО…”
Василь Головачов
КАМЕРТОН
Сонце зайшло. На заході небосхил затягла похмура фіолетова запона хмар. Дув пронизливий вітер. Різко похолодало.
Обезлюднів міст цієї передвечірньої години, але Івоніну це тільки піднесло настрій: він любив іти з роботи й на роботу один, самотність допомагала йому настроюватись як на робочий ритм, так і на відпочинок. До того ж на нього чекала зустріч з Інгою, і Івонін ішов, усміхаючись.
День скінчився вдало: начальник не турбував, давши, нарешті, можливість Івоніну самостійно розв’язати проблему компонування апаратної стойки; головний спеціаліст відділу зробив кілька глибокодумних зауважень і теж умив руки; отож Івонін спокійно знайшов рішення; тепер залишалось довести його правильність підрахунками. А за це Івонін не хвилювався: теоретично він був підкутий непогано, як трохи іронічно сказав на оперативці начальник, натякаючи на те, що Івоніну, як молодому спеціалістові, бракувало практичного досвіду.
Зовсім стемніло. Синьо-фіолетова стіна притиснула місто приреченістю негоди. Вітер подужчав, хоча дощу не було, на мосту через Дніпро він шаленів, не боячись заблукати на проспектах і вулицях, глухих закутках і двориках міста.
Івонін наставив комір плаща і наддав ходи. Провівши поглядом переповнений тролейбус, упіймав співчутливий погляд якоїсь літньої жінки й усміхнувся в душі: настрій, незважаючи на негоду, не псувався. Для поетичної душі Івоніна, як і для природи, не існувало поганої погоди.
На середині двокілометрового моста він несподівано відчув — не почув і побачив, ліхтар-бо у цьому місці щойно погас, — відчув, що хтось ховається в ніші моста, на майданчику, що прогнувся над опорою. Чому саме це спало на думку — ховається? Бо без потреби ніхто біля поручнів моста не сидітиме, виходить, ховається або… або впав?
— Хто тут? — неголосно спитав Івонін, зупиняючись. Страху він не відчував: перший розряд з боксу гарантував особисту безпеку. Проте невиразна тривога все ж примусила його пильно вдивлятися в морок.
— Хто тут? — повторив він голосніше.
І раптом усе зникло. Івонін відчув, що стоїть па мосту і вітер шалено кидає в лице пригоршні зливи, яка невідомо коли почалася.
Самотній автобус хлюпнув на парапет розсіяне світло вікон, і Івонін побачив у закутку ніші скоцюрблену постать. Хвилину він приходив до тями, ні про що не думаючи, навіть не намагаючись дізнатися, хто ж ховається в ніші. Удар реакції від дивного ланцюга галюцинацій був досить сильний, лиш колона вантажних машин, що проїжджала повз нього, привела його до пам’яті. Як навмисне ртутний ліхтар над ним спалахнув цієї миті, нагадавши астрономічний термін — “пульсар”, і Івонін спромігся нарешті розгледіти, хто перед ним. То був худий, незграбний чоловік, на обличчі якого гарячково виблискували очі й дивно яскраві, ніби покусані, губи. Він був одягнений у чорну шкіряну куртку, сильно потерту на згинах, сірі безформні штани, що натяглися на гострих колінах, і важкі армійські черевики з проіржавілими наскрізь пряжками. Шия була обкутана ліловим шарфом, одначе незнайомець тремтів так, що це було помітно навіть за десять кроків.
Івонін зустрів його погляд і аж сахнувся — скільки в цьому погляді було нестямного болю, туги й відчуження…
— Серце?! — підскочив до незнайомця Івонін…
— Сорок тисяч… — прошепотів той. — Вісім балів… за три хвилини…
Івонін безпорадно озирнувся. На мосту — нікого, дощ перетворив його на хисткий хребет якогось доісторичного чудовиська.
“Мабуть! — подумав він. — Марить… І як на те — жодної машини. А може, все це мені ввижається. Мені, а не йому?”
— Зараз, — продовжував шепотіти власник шкіряної куртки. — Зараз мине… не хвилюйтесь… — Хвороблива посмішка спотворила його вуста, в очах нарешті зажевріла думка, вони прояснилися, вираз болю поволі зникав. — Не треба машини, — вів далі вже чіткіше. — Жоден лікар не здатен мені допомогти, повірте, Ігорю.
— Звідки ви… мене знаєте! — похмуро запитав Івонін. Незнайомець зробив невизначений жест. Посмішка на його вустах згасла. Він ухопився за поручні, повільно випростався і став на голову вищим за Івоніна. Із змішаним почуттям жалю й здивування той відвів очі від недоладного одягу незнайомця, потім знову поглянув йому в обличчя. Страшно було бачити, як корозія тремтіння роз’їдає його тіло.
— Одягніть мій плащ, — наважився Івонін. — І ходімо звідси, я вас проведу. Де ви живете?
— Не треба, — незнайомець відвів руку Івоніна і скривився. Очі його на хвильку знову стали скляними, і Івонін відчув миттєву роздратованість. “Псих якийсь! — подумав він, надягаючи промоклий плащ і витираючи обличчя долонею. — Або наркоман… А причепився із своєю благодійністю…”