Стріла Всесвіту

Головачев Василий Васильевич

— Його належно б оцінила прокуратура…

— Яким чином? Був обережним. Клініка — в закутку зоосаду, контрагенти менше всього зацікавлені в рекламі. Відсутність сторонніх свідків.

— Коли все йде так добре, навіщо вам я?

— Вся біда в тому, що я вдруге помилився. Таємниця розкрилася найнесподіванішим чином. Вибовтав усе один з “ощасливлених”. І кому? Військовим злочинцям, людям, на руках яких кров сотень людей.

— Ви маєте на увазі фашистів?

Крафт ствердно хитнув головою:

— Вони знайшли мене. Виходу не було. Пригрозили розкрити

мою таємницю перед законом. Запропонували вдесятеро більше, ніж одержував.

— А совість?

— Облиште мораль. Йшлося про існування. Проби пройшли успішно. Рідна мати не впізнала б.

У грудях Степана наростав гнів:

— Заради нікчемного золота й сатанинської пихи ви рятували людожерів, вбивць, катів! Немає на вас кари!

Крафт зіщулився, знітився. Де й поділася самовпевненість.

— Кара настала, — нарешті прошепотів він. — За все одразу: за шалені гроші, байдужість та легковажність, нехтування наукою й законами.

— За зраду пам’яті загиблих, — вставив Катрич.

Макс не чув і не помічав його. Втупивши очі в землю, продовжував:

— Мені здавалося, що процес перетворень повільний. Вони ж поспішали й підганяли мене. Дуже швидко з’ясувалося: зміни в людей відбуваються активніше, ніж у тварин. Причому у тому ж самому зворотному напрямку. Через сім—вісім місяців клієнти набули мавпоподібних, нелюдських ознак. Тепер доводиться розплачуватися. За плечима в них — могутня організація з необмеженими коштами та підпільним впливом. Ще не позбавили мене фінансової підтримки, та поставили умову: потерпілим будь-що треба повернути природну зовнішність.

— Ну, то повертайте! Маскуйте недолюдків, яких сама доля затаврувала!

— Як? Не вмію. До речі, ви теж у їхніх руках. Ви знайомі з Йозефом-Маріею Панком? Він справді адвокат. Тільки не мій — неофашистський. І нашу зустріч влаштували неофашисти. Вони стежать, щоб жодна муха не вислизнула звідси.

— Допустимо. Мої товариші знають, де я. Викрасти мене важко. Оплутати неможливо. Залякати? Марні спроби. Мене шукатимуть.

— Це передбачено. Вам звідси не вийти.

— Досить погроз! — урвав господаря Катрич. — Що вам від мене треба?

— О, бачу, діловий підхід. Не гнівайтесь на мене: ми зв’язані однією мотузкою. Від вас не вимагають зради. Трохи допоможете мені. Ваші біоконтактні ліки при деякій модифікації стануть гальмом, а як поталанить, то й повернуть процес…

— Загнали вбивць у звірину подобу, а тепер вимагаєте від мене, аби їм людську повернув?

— Хіба самі? Разом зі мною. Помічників не бракуватиме. Зрештою, ви самі сказали: обов’язок лікаря допомагати хворим.

— А коли не дам згоди?

— Тоді ви надто багато знаєте, щоб жити.

— Так от: не згоден. І робіть зі мною, що хочете.

— Не кваптеся! — перепинив Крафт. — Не все сказав. Повинні знати: загинете не як патріот, як зрадник Вітчизни. “Вільна” преса оформить версію належним чином.

— Відповідь залишається в силі, — випроставсь Катрич. — Вимагаю випустити мене звідси!

— Ніколи й нізащо! — люто засичав Крафт. — Заночуєте в отій вільній

клітці. Надивитесь на тих, ким самі станете завтра. Задня стінка тонша. Але випробовувати її на міцність не раджу: по ній та паркану проведено струм високої напруги. Легкий дотик до неї перетворить вас на купку попелу. Нам було б прикро втратити таку світлу голову.

Мов з-під землі, виросли два охоронці. Один з них мовчки вхопив вченого й заштовхнув у клітку.

Вона була простора. Коли доходив до зовнішньої стіни, спалахувало іронічне побажання: “На добраніч!” Коли наближався до задньої, загорялося погрозливе застереження: “Обережно! Висока напруга!”

Минали години. Гули ноги, паморочилася голова. Виходу не було.

Зненацька згасло світло. “Заощаджують електрику?” — промайнула думка. Одначе не горіли й контрольні світильники. “Ні, на економію не схоже”,— відкинув здогадку.

“Стривай, стривай! — промайнув спогад. Вечірні газети писали про електриків, які загрожували страйком. Невже оце він почався?”

Підбіг до задньої стіни. Світлові попередження не горіли. Натиснув і продавив стінку. Далі — паркан. Підтягнувся на руках, обдираючи шкіру об колючий дріт…

Свіже повітря холодило голову. Біг, не звертаючи уваги на біль у правій нозі. Лише діставшись до центральної вулиці, перейшов на ходу. Погоні, здається, не було.

Раптово пролунав постріл. Катрич впав на асфальт. Останнє, що побачив, — яскравий вибух блакитної блискавки.

Опритомнів у білій палаті. Повільно випливло, схилилося над ним бронзове обличчя. Це був Гейдадзе. За ним стояли Олден з Пшеничновим.

— Де Крафт?

— Мовчи. Тобі не дозволено розмовляти. Про все довідаєшся згодом. Ми знаємо про твою пригоду.

Минула доба, поки потерпілому дозволили рухатися. До нього завітав Пшеничнов. Подав газету.

— Читай. Тобі буде дуже цікаво.

“Вчора на віллі відомого вченого М.Крафта, — читав Катрич, — виникла пожежа. Фахівці вважають, що її причиною стало коротке замикання, викликане раптовим відімкненням струму. Зусилля поліції та чотирьох пожежних команд виявились марними. В полум’ї загинули унікальні розробки, колекції та коштовності доктора. Не вцілів і сам господар. За попередніми підрахунками, збитки становлять близько 15 мільйонів марок”.

Катрич згадав свої відвідини лабораторії Крафта. При сонячному світлі вони здалися химерним, жахливим сном. Чи ж були? Ворухнув рукою. Біль нагадав: так, були.

— Тобі пора до ліжка, — нагадав Микола.

Степан повернув до будівлі. В синій глибині неба кружляли біло-рожеві й сизі голуби…

Сергій Кисельов

БОЯГУЗ