Супер "Б" з "фрикадельками" (збірник)
Шрифт:
Або ще був один показник – трудова пісня, тобто пісня, яка допомагала в роботі. Причому знову ж таки шумові ефекти, так звана горлопанівка, не зараховувалися.
Тут, на превеликий жаль п'ятого «А», показники п'ятого «Б» були значно вищі. Солістка «бешників» Таня Верба своїм чистим, як джерело, і заливистим, як срібний дзвіночок, голоском виводила такі трелі, що їх підхопили у кущах одразу аж двоє соловейків. І це було так прекрасно, що всі – і діти, і дорослі – вмить завмерли і якусь хвилю слухали це чудове тріо: Таню і двох соловейків.
Завдяки Тані Вербі «бешники» сильно рвонули вперед.
Зате за сміхом кращими були «ашники».
У роботі поступово з'ясувалося, що вулканічна енергія директора Вадима Григоровича все ж таки не могла замінити величезного життєвого трудового досвіду Іринарха Івановича.
Вчитель праці, мов полководець, раз у раз міняючи тактику залежно від забрудненості території, то кидав головні сили бригади на лівий фланг, то переносив на правий.
Накульгуючи, він обходив бойові порядки своєї армії та повторював:
– Молодці! Пишаюсь вами, дорогі товаришочки сини й дочки!.. Завзятушники-передовушники, як я таких називаю…
Жодна керівна вказівка не могла б заохотити їх більше, ніж оте «пишаюсь вами».
І кожен з них так старався, так старався, як ніколи, мабуть, ужитті.
Можете вірити, можете ні, але шестирічний брат Люби Миркотан Андрюха не тільки не відставав від п'ятиклашок, а був серед найперших. Насупивши брови й закопиливши губу, він вишукував у траві такі дрібні цурочки й залізячки, які не помічали інші.
– Ну, характер! – захоплено розводив руками Іринарх Іванович.
І коли по обіді п'ятирічну сестричку Наталі Приходько Лесю вкладали на веранді на годинку поспати і хтось із батьків заїкнувся: «То, може, і Ан…» – Андрюха так блиснув очима, що той «хтось» проковтнув закінчення, замовк і сховався за чиюсь спину.
Звичайно, і сміх, і пісні – річ потрібна, але все-таки головною в змаганні була праця, те, що бригада зробила.
І сам сонцесяйний директор Вадим Григорович, бригадир бригади «бешників», через дві години після обіду, коли трудовий день учнівських бригад завершувався (ясна річ, він був коротший за дорослий), чесно визнав перед усіма:– Звісно, нам дуже хотілося бути першими. Що там казати. Або хоча б зрівнятися, тобто коли ото кажуть: «Перемогла дружба…» Але… хоча мій п'ятий «Б» працював відмінно і по піснях був поза конкуренцією… але на цей раз першими доводиться визнати бригаду шановного Іринарха Івановича. І я особисто привселюдно визнаю його керівництво бригадою недосяжним. Якщо вдатися до військової термінології, то я лише старший сержант, а він – генерал.
Така директорська скромність на всіх справила дуже гарне враження, і навіть «бешники» після цього не так уже переживали свою поразку. Коли сам директор не соромиться другого призового місця, то чого вже їм!
Дорослі ще продовжували працювати, а учнівські бригади відпочивали. Таке було розпорядження начальства.
Хто в піжмурки завівся, хто в квача, хто в сищиків-розбійників, хто в класи, хто у волейбол… Це вже як водиться. А хто просто гуляв собі по лісу… Шурочка Горобенко і Тая Баранюк належали саме до таких.
І от, гуляючи, одійшли вони досить далеченько й вийшли на дорогу, якою приїхали в табір.
І раптом побачили Андрюху.
Сопучи від старанності, він щось креслив затиснутою в кулаку гіллячкою просто на припорошеній пилом дорозі. Причому весь час сторожко озирався й поспішав.
Шурочка приклала палець до губ, і вони з Таєю звернули в кущі, покрадьки наблизились.
На дорозі великими літерами було написано: «Весь». А під ним здоровеннецька, метра на півтора п'ятірка… з хвостиком. Саме в ту мить, як дівчата наблизились, Андрюха закінчував виводити отого хвостика.
Дівчата встигли тільки роззявити роти від здивування, як Андрюха вже підвівся, ще раз озирнувся злодійкувато і потрусив у бік табору.
– Так от хто ті п'ятірки з хвостиком виставляв! – почервоніла Тая. – А Люба, значить, приносила і клала на парти, – сказала Шурочка. – Але Андрюху чіпати не будемо, побалакаємо з Любою…
… Люба так розгубилася, що не одразу й відповіла. Потім зітхнула і схилила голову:
– Йому так хотілося, щоб була таємниця… І він же не двійки, не одиниці… П'ятірки ставив… Розумієте, я весь час розказувала про наш клас. І от якось розказала про Кума Цибулю, про ту історію з яблуками. Андрюха й каже: «Знаєш, а його треба відзначити. Давай йому п'ятірку поставимо». І ото вивів на аркуші з мого зошита п'ятірку з хвостиком. Він чогось двійку саме так пише… І сказав, щоб я нищечком поклала Куму Цибулі на парту і нікому щоб нічого не говорила… Ну, я й мовчала… Тільки не думайте, що він і мені написав. Ні-ні!.. Це вже я не знаю хто, це вже хтось інший…
– А я знаю хто, – сказала Шурочка. – Тобто не знаю, а думаю…
– Аллочка? Правда? – підвела на неї погляд Тая.
– По-моєму, вона…
Люба чомусь почервоніла, потім прохально подивилася на дівчат:
– Тільки ви не кажіть йому, добре?… Хай він думає, що ніхто не знає. Він так хоче, щоб була таємниця…
– Авжеж… авжеж, – почервоніла Тая.
– Не скажемо. Хай думає, – кивнула Шурочка.
Так перестала існувати перша таємниця п'ятого «А» класу.
А через півгодини зовсім випадково розкрилася й друга.
Оті двоє міліцейських машин, що супроводжували автобуси, провівши їх до табору, зранку поїхали собі назад у Київ. А оце надвечір приїхали знову. Оскільки доросла бригада, до якої приєдналися й шофери автобусів, ще свою роботу не закінчила, міліцейським машинам довелося чекати. І, певна річ, їх оточили хлопці. Ну що б то були за хлопці, які б не оточили міліцейські машини і не скористалися з можливості поговорити про різні кримінальні випадки, про шалені погоні й переслідування!..
І от Ігор Дмитруха, між іншим, спитав білявого з пшеничними вусиками автоінспектора-лейтенанта, що стояв, опершись на радіатор машини:– Скажіть, а ви не знаєте випадково, знайшли того хлопчину, що сумку з грошима міліції підкинув?
– Уяви собі, що якраз випадково знаю, – усміхнувся лейтенант. – Друг мій у тому райвідділі працює… Знайшли її, виявляється, кілька людей бачило. Описали, і по тому словесному портрету знайшли. До речі, дівчинка, а не хлопець. Не з вашої, правда, школи. Взагалі з іншого району, з Дарниці. Випадково у тому скверику була. У неї там бабуся навпроти живе. Скромна така, сором'язлива, каже, дівчинка. Не пам'ятаю точно, як звуть. Але знайшли. Він мені якраз учора казав…
– Ха-ха! – розплився в усмішці Ігор Дмитруха. – 3 іншої школи! Дівчинка! Ха-ха!.. А вони думали, що з їхнього передового «А». Розігналися!.. А це чужа. Авжеж! Я так і думав. Не міг ніхто з їхніх таке зробити. Не ті кадри… Мілкота!