Супер "Б" з "фрикадельками" (збірник)
Шрифт:
– Ну… про різні дитячі справи.
– Про дитячу злочинність, наркоманію?
– Та ні! Про… про дитячі організації.
– Таємні? Сектантів? Сатанистів?
– Та ні!
– Не розумію!.. Щось ти таке говориш…
– Ну добре!.. Бог із ними, з газетами… Ти скажи, твій сусіда з п'ятнадцятої… бультер'єр Бобченко… Ой! Бізнесмен Бобченко, у якого бультер'єр, що за людина?
– Нормальна людина… А що?
– Ну, просто цікаво. Такий собацюра!.. Тобто не він, а в нього… Ти з ним знайома?
– З
– Та ні! З Бобченком!
– Авжеж! Він же наш сусіда.
– А як ти з ним?
– Нормально! А що таке?
– Ну, буває, сусіди не розмовляють між собою, сваряться, ворогують.
– Ні! Ми не ворогуємо. Але він такий зайнятий, що йому ніколи розмовляти з сусідами. А чого він тебе цікавить?
– Та просто… Я ж кажу… Бультер'єр у нього класний…
Тут продзвенів дзвоник на урок, і розмова урвалася.
Стасик і Вася нетерпляче чекали Стьопиного звіту. Стьопа переказав друзям усю розмову слово в слово – «А я їй!», «А вона мені!»…
– По-моєму, він їй нічого не сказав, вона нічого не знає! – підбив підсумок Стьопа. – Ато б і Вовочка Таратута, і Боря Бородавко не мовчали б.
– Не мовчали б! – погодився Стасик. – Однозначно! – підтвердив Вася.
– Отже, хвилювалися даремно! – полегшено зітхнув Стьопа.
І хлопці знову викинули Ірочку з голови (тобто з голів). І вона знову перестала для них існувати.
Та за два дні Ірочка сама нагадала про себе.
– Слухайте, пацани! – раптом вигукнув Стьопа. – Дивіться, що я знайшов у себе в портфелі!
– Записка, – сказав Стасик, беручи у Стьопи аркушик паперу. – «Шановний, пане Юхимчук! Повідомляємо, що ви стали членом таємної організації «Бумеранг». Тю! Хто це тобі написав?
– Думаю, Ігнатючка. Пам'ятаєте, коли я казав про організації, вона спитала: «Таємні»?
– Ага! – підтакнув Вася.
– Ану ходімо спитаємо! – рішуче мовив Стасик. Слухай, Ігнатючко, це ти писала? – спитав він Ірочку, показуючи записку.
– Що? Ні! Нічого я не писала! – заперечно замотала головою Ірочка.
– А чого ти почервоніла?
– Нічого я не почервоніла! Одчепіться! Одчепіться од мене!
І скільки вони її не допитували, так вона й не призналася. Хоча було видно, що писала таки вона. Але написано було з нахилом у лівий бік, розібрати почерк важко.
– Дурниця якась! «Бумеранг»… Чому «Бумеранг»? – знизав плечима Стьопа.
– Дитячі забавки! – пхикнув Стасик.
– Однозначно! – сказав Вася.
Однозначно не однозначно, але Ірочка привернула до себе увагу. І хлопці раз у раз мимохіть позирали на неї. А вона таємничо усміхалась. І за два дні хлопці, тепер уже всі троє, знайшли на своїх місцях складені удвічі аркушики. Розгорнули – на всіх трьох аркушиках був один і той самий малюнок – дерево, а на гілці – чорна кицька.
– Тю! Чорна кицька! Знову дурниця якась! – зневажливо
– Однозначно! – вражено розтулив рота Вася.
– Це – вона! Вона таки все знає. Але чому тоді вона нікому нічого? – здвигнув плечима Стасик.
– Хтозна?… – почухав потилицю Стьопа. – Може, просто порядна, а може, тепер вона буде нас шантажувати.
– Однозначно! – сказав Вася.
– Що ж робити? – розпачливо мовив Стьопа.
– Для початку треба якось її задобрити, – сказав Стасик.
– Як? – спитав Стьопа.
– Ну… щось їй подарувати, – відповів Стасик.
– Квіти? Це ти їй подаруєш! – буркотнув Стьопа.
– Чого квіти? – усміхнувся лукаво Стасик. – Он у тебе є батончик шоколадний. Подаруй, пригости, поки, не з'їв.
– Гм… Мені не жаль… Але… Ні з того, ні з сього?
– Ну, треба знайти якусь причину, привід. У суботу, 30 вересня, – Віри, Надії, Любові… Далі – День учителя. І ще День людей похилого віку… – почав перебирати Стасик.
– Хіба вона вчителька? Чи людина похилого віку? І не Віра, не Надія, не Любов…
– Ай, Віра-Іра – яка різниця? Можна сказати, що переплутали, – махнув рукою Стасик. – Віра, Іра – дуже ж схожі імена.
– Однозначно! – сказав Вася.
– От ти й будеш їй дарувати! На! – простягнув Стьопа Стасику батончик.
– Як ви такі слабаки, можу і я! – схопив Стасик батончик.
Під час перерви Ірочка з класу не виходила, сиділа за партою, читала підручник. Повторювала.
Стоячи біля відчинених дверей класу, Стьопа і Вася бачили, як Стасик підійшов до Ірочки, поклав на парту шоколадний батончик, щось пробелькотів, а тоді стрімголов вискочив із класу.
– Хлопці, біда! – тільки й видихнув він.
– Що таке? – здивувалися Стьопа й Вася. – Вона нічого не сказала! – зітхнув Стасик.
– Як? І не взяла батончик? – спитав Стьопа.
– Батончик узяла, але «Дякую» не сказала, а написала! Розумієте, написала.
– Чого це раптом? – спитав Стьопа.
– Показала на горло і написала: «Дякую! Але говорити не можу, дуже захрипла».
– Ну і що? В чому ж біда? Тобі так її жаль, що вона захрипла? – усміхнувся Стьопа.
– Ти що, забув умови випробування «Чорна пантера»? Цілий день не говорити, не їсти і ночувати на дереві.
– Думаєш, вона й не їсть?
– Сам подивись! Батончик лежить, а вона на нього й не дивиться.
– Справді… Якби тобі подарували, ти б одразу – гам-гам!
– А ти б ні!
– Ви думаєте, вона сьогодні й на дереві ночуватиме? – з тривогою подивився Стьопа на хлопців.
– Однозначно, як каже Вася!.. Вона хоче втерти нам носа! – сказав Стасик.
Запала гнітюча мовчанка. Нарешті Стьопа зітхнув: