Святослав
Шрифт:
Саме в цей час княгиня Ольга мусила перервати свої думки. На ложі заворушився й щось спросоння промовив княжич Володимир. Потім він поволі розплющив очі, протер їх кулаками, підвів голову…
Спочатку, либонь, княжич не второпав, де опинився, чому на підлозі тут горить світильник, але далі пізнав княгиню.
– Чому ти не спиш, бабо? – запитав він.
Питання було таким простим і звичайним, що вона навіть посміхнулась.
– Я сиділа й думала, – відповіла княгиня. – А зараз і ляжу. Спи, Володимире, спи спокійно…
Вона схилилась і поцілувала онука в голову. Він одразу ж заснув…
Підійнявшись на південну вежу стіни й перехилившись через забороло, Добриня довго дивився навкруг.
Перед ним лежала глибока, чорна безодня, небо затягли хмари, не видно було ні однієї зорі. Але очі Добрині вже призвичаїлись, і серед суцільної темряви він бачив глибокий рів одразу за стіною, вал з околлям, а далі – дерева по схилу гори, чорне передграддя на сірих кручах, Дніпро. Все, як завжди, ворога не було видно.
Але Добриня мав не тільки добрі очі, а й вуха. Хоч за городом у темряві було нібито тихо, він пізнавав багато звуків, які непокоїли його, чув, як далеко на лівому березі іржуть коні, кілька разів чув сплеск води на Дніпрі, тупіт коней і людські голоси на березі Почайни і над Либеддю. йому здалося, що голоси чулися в передградді і навіть зараз за околлям валу…
Тепер Добриня знав, що ворог підкрався й стоїть під самими стінами города, може рушити кожної хвилини. Він обійшов усі городниці, поговорив з мужами, гриднями, ремісниками з передграддя й Подолу, що клопотались, стояли біля заборол, хотів спуститись униз, щоб розповісти про все княгині.
Але не встиг спуститись, бо в передградді й на Подолі спалахнули вогні – печеніги запалювали будівлі, щоб у загравах пожежі лізти на стіни города.
– Печеніги! – залунали голоси. – Ворог на валу!
І тоді одразу ж вдарили в била. Вони стогналл, будили, кликали: усі на Горі мусили знати, що ворог під стінами, а печеніги нехай не думають, що підкрались, як таті, – город Київ і людіє його готові зустріти їх грудьми своїми.
Добриня швидко обійшов весь південний бік стіни. Пожежа у передградді й на Подолі ширилася, багряні заграви освітлювали стіни, й Добриня бачив, як біля всіх заборол стали вої з луками. Деякі з них клали край заборол каміння, щоб кидати його на ворогів, тут же на городницях у кількох місцях вої роздували вогонь під казанами з смолою, готували воду й пісок. Ще багато воїв стояли з списами й топорами, готові рубати тих, що видиратимуться на стіни.
Нарешті била замовкли. І внизу, і на городницях настала тиша. Тихо було й навкруг – за стінами, на кручах, на Почайні й Дніпрі. У передградді й на Подолі буяла така пожежа, що хмари над Горою стали багряними, на городницях стало видно як удень, на валах за стіною можна було порахувати околля.
І тоді всі на стінах побачили, як у примарному сяйві пожежі із темряви за валами вирвались і почали трощити околля печеніги. Їх було дуже багато, вони крутились між околлям, немов черва.
А в той же час у повітрі почувся тонкий, пронизливий свист стріл. Вони бились об забороло, падали на городницях, летіли й далі – на Гору. Добриня бачив, як один із воїв схопився, вириваючи стрілу, за груди, ще один зовсім близько стояв – і стріли витинались йому просто з очей…
Княжі вої на
Там, на валах, стояв крик, видно було, як чимало печенігів упали й корчаться серед гострих кілків. І все ж деякі з них проминули околля, спустились у рів, деякі вже робили приспи – копали й насипали землю, інші тягли й ставили драбини, щоб дертись на городниці, ще одні пробували підпалити ворота.
З стін полетіло каміння. Багато воїв, незважаючи на стріли, що летіли й летіли з валів, повисли край заборол над ровом і згори метали на печенігів списи, влучали їх з своїх луків.
Крики, зойки, брязкіт, що народжувались на городницях, і під стінами в рову, й на валах, злилися в один суцільний безперервний шум – загрозливий, страшний, нещадний шум бою. Озвірілі, оскаженілі печеніги, що були п’яні ще до бою від вина, а тепер від крові, збились у рову – робили приспу до стін. Коли її вкривали трупи – сипали землю поверх них, і приспа росла. Вже печенізькі драбини доходили до заборола. Чіпляючись за край заборола, печеніги видирались на стіни.
І нарешті бій почався на самій стіні, на південному її боці. Кілька десятків печенігів, деручись по драбинах, стаючи один одному на плечі, обливаючись кров’ю, вихопились на забороло. Вони вже стояли там, розмахували кривими своїми шаблями, виймали довгі ножі. А за ними по драбинах лізли, повзли, видирались нові вороги.
Це був жорстокий бій на городницях. Край заборола стояли печеніги, проти них лавою збились вої, а попереду всіх Добриня. Всі тримали в руках мечі, рубали печенігів, обливались кров’ю і самі, все більше й більше їх виходило на забороло…
І раптом, перемагаючи весь шум навкруг, великий шматок заборола затріщав, схитнувся, похилився і полетів разом з печенігами, що чіплялись за нього, вниз, у безодню. Він летів серед ночі з тріском – ламаючи драбини, калічачи людей. Бій на південному боці стіни затих…
Але в цей час почувся великий шум і крик на стіні біля Подольських воріт. У Добрині похололо тіло – адже більшість воїв біля нього, на стіні від Дніпра. Ще він помітив, що навкруг стало видніше, – і вже не від заграви пожежі: за Дніпром голубіло небо, скоро мало зійти сонце.
Він біг городницями поперед багатьох воїв до Подольських воріт, де лунали крики, де йшов лютий новий бій, де печеніги вже вилізли на стіни.
Але Добриня не встиг добігти по стіні до воріт, як там залунав інший, переможний, крик; вої скинули печенігів, що видерлись на стіни, заливали водою ворота, що почали горіти.
І там, на городниці біля Подольських воріт, Добриня побачив княгиню Ольгу. Спираючись на свій посох, вона стояла біля заборола, дивилась на Дніпро й говорила:
– Тепер вони швидко не полізуть. Київ стоїть!
2
Мов випущені з тугого лука стріли, летіли на південь від Києва три гридні – брати Горяй, Баян і Орель…
Горяй – найстарший з них – був білявий, бо пішов у матір, то й обличчям скидався на неї: мав голубі очі, тонкий ніс, невеликий рот. Правда, мати була невисока, тонка, а Горяй – велетень, здоровило. Такому тільки й сидіти на коні.