Святослав

Скляренко Семен Дмитриевич

Так вони називали й ворота у городі: північні – Новгородськими, південні – Перевесищанськими, ті, що виходили до Дунаю, – Подольськими. Усе, як на Русі, як у Києві-городі!

За стіною й головною вулицею починався город, тут стояло кількасот будинків, невелика частина яких зроблена була з каменю. Більшість будинків, халуп, хиж побудовані були, як і по всій Болгарії, з дерева, лози, помащені глиною. А ще було чимало і землянок-бурделів, виритих просто в землі, прикритих гіллям або дерном.

Тільки ближче до Дунаю, біля воріт, що називались тепер Подольськими, так само, як і в Києві на Горі, стояли на скелях кращі будинки: з лівого боку – церква й невеликий монастир, де жив патріарх

Даміан, з правого – будинки боляр і боїлів, що не збиралися нікуди виїжджати, недалеко від Перевесищанської вежі – великий будинок кметя Банка, що давно втік з дружиною до Преслави. З високої вежі цього будинку було видно в добру годину гори на заході, плесо Дунаю, що, розбиваючись на кілька рукавів, линув по долині, далекий лівий берег. У будинку цьому тепер жив з вищою дружиною своєю князь Святослав.

Посередині ж города, на рівній, утрамбованій за сотні літ тисячами тисяч людських ніг площі був торг – неодмінна частина кожного города того часу. На торзі звичайно продавали жито, мед, рибу, худобу, всяке зело купці доростольські. Кращий куточок торгу займали раніше купці з Константинополя й зі Сходу. Земля біля двох каменів, що височіли край торгу від Дунаю, була полита сльозами – там продавали рабів.

Зупинивши серед цієї великої площі коня, князь Святослав довго дивився навкруг. Ні, це вже був не торг. Всюди тут стояли болгарські вози, в небі темніли підійняті голоблі, то тут, то там горіли вогнища, над якими висіли казани. Люди сиділи родинами, родини – селами, села – волостями. Тут були старі й малі, в одному кутку хтось сварився, в іншому мирився, ще в одному, біля вогнища, лунала смутна болгарська пісня. А слухали її, спершись на списи, руські вої…

Тихо, тихо Дунай воду несе…

І князю Святославу, що натомився за день і мав їхати до похмурого будинку кметя, захотілося злізти з коня, сісти а чи й прилягти біля вогнища, щось, може, з’їсти, щось, коли б знайшлося, й випити. А над усе – спочивати, дивитись на всіяне зорями небо, слухати пісню, яку співало вже багато голосів.

Він так і зробив. Метко зіскочив з коня, підійшов до вогнища, що горіло біля самої стіни над Дунаєм, привітався з людьми, запитав, чи не можна і йому погрітись біля вогню.

– О князю Святославе, – відповів на це літній уже, бородатий воїн, що тримав у цей час на рожні шматок м’яса, – просимо сідати, є в нас добра смаженина…

– Маємо до неї ще й вино – є ракія [203] , а є й гроздове [204] , – додав інший, молодший, чоловік, очевидно, болгарин.

– Моля да сядь, князю! – запросила Святослава жінка.

Князь Святослав сів біля цих людей, випив вина, поїв смаженого м’яса, що пахло димком і приємно хрумтіло на зубах, вкусив свіжого хліба.

203

Ракія —горілка.

204

Гроздове вино —виноградне.

– Добра суть твоя смаженина, чоловіче, – сказав бородатому воїну князь, – а твоє вино, – звернувся він до болгарина, – аки Болгарія: пахуче, але міцне. І за хліб вам спасибі, люди!

– Добра тут земля, княже, – згодився і бородатий чоловік, – добрий і хліб її. А в мене є ще один хліб, княже…

– Який хліб?

Бородатий воїн вийняв з своєї торбини невеликий шматок черствого хліба, що зараз уночі нагадував темну землю…

– Коли

йшли ми край землі Полянської, якось увечері я помолився, просив Перуна дати перемогу на брані та й ліг спати, – почав він, помітивши, що князь пильно дивиться на шматок хліба. – А вранці прокинувся й бачу – лежить біля мого щита хліб… Де він міг взятись? Не знаю, може, й від Перуна? То вранці я вкусив сам від хліба того, дав ще й іншим воям, а оцей шматочок несу з собою… Рідний хліб, у ньому наша земля!

Князь Святослав простягнув руку, узяв цей хліб й довго тримав перед собою. «Рідний хліб!» – добре сказав воїн. Хіба ж міг знати князь, чия рука зібрала, випекла і послала йому на Дунай цей хліб?!

3

Битва під Доростолом почалася 23 дня місяця березозоля [205] о першій годині [206] . Ще з ночі все військо імператора Іоанна вийшло на долину й стало неповним півколом – від Дунаю вище Доростола й напроти самого города, півколо це замкнули над Дунаєм, нижче вже Доростола, турми фем, що прийшли сюди через Лудогори. Тільки з одного боку, від сходу, руси могли не ждати ворога. Але там котив води сердитий, повний у берегах Дунай.

205

Березозоль – квітень.

206

Перша година – 7 годин ранку.

Руські вої не сиділи в Доростолі. Князь Святослав вирішив прийняти бій над Дунаєм, – нехай об лави воїв, як об могутню скелю, розіб’ється той каламутний вал, який народився у Візантії, прошумів над полями Фракії й Македонії, пролетів, як градова хмара, над Планиною, впав грецьким вогнем на тиху болгарську рівнину. Князь Святослав і вої його не ховались і не ховаються від навали ромейського війська, якщо ж вони вийдуть через доростольські ворота до Дунаю – то тільки через їхні трупи. Ще вночі, широко розкривши всі ворота в Доростолі, князь Святослав велів своїм воєводам вивести на поле багато полків. А крім того, чимало полків чатувало пішо й кінно біля воріт города і над Дунаєм.

Уранці князь Святослав з вищою дружиною під знаменом Русі сидів на коні попереду чола свого війська. Він бачив стан імператора. На цей раз Іоанн Цимісхій діяв не так, як на рівнині за Планиною. Він уже не надіявся заманити русів у пастку, а, навпаки, думав розбити, розсіяти їхні лави першим ударом. Через що поставив попереду свого війська вершників, одягнутих у броню, за ними – лучників і пращників, далі кілька таксіархій оплітів у броні, а кілька – з важкою зброєю, позад них – знову лучники й пращники, а осторонь, по праву й ліву руку, в лісах – вершників – безсмертних, що повинні були прийти на поміч війську у вирішальну годину.

Що виставляв і як думав боротись з цим кращим військом тогочасного світу князь Святослав? Попереду всіх його полків у кілька рядів з високими, довгими червленими щитами в руках, одягнуті в броню, з шоломами на головах стояли вої. Сонце, що тільки вийшло із-за Дунаю, грало на їхніх щитах, броні, шоломах, і здавалося, що то не вої стоять, а лежить на землі й сяє велетенський розпечений залізний лук, який от-от почне кидати на ромеїв свої стріли…

За щитоносцями стояли лучники й пращники. Вони пробували вже тятиви своїх луків, у кожного з них був набитий стрілами тул, а ще ворохи стріл – гострих, із залізними вістрями, з добрими перами – лежало просто на землі. Їх носили й носили з города уноші…