Святослав

Скляренко Семен Дмитриевич

І от, нарешті, на галатському березі, підіймаючи стовпи жовтої куряви, з’явились вершники. Усі заволали, закричали:

– Імператор! Імператор!

Але імператор ще був далеко. По мосту проїхало кількасот закованих у броню безсмертних, ще кількасот і знову кількасот. Деякий час після цього там було порожньо. А вже потім в оточенні проедра Василя, імператора Костянтина, Варда Скліра, патрикія Петра і ще багатьох полководців з’явився на білому баскому коні сам Іоанн Цимісхій.

Імператор почував себе чудово, бо після багатьох безсонних ночей добре виспався в літньому палаці на Галаті. Уранці він добре поснідав і випив вина, тепер бачив Константинополь,

натовп людей, чув співи хорів, і від всього цього в нього паморочилось у голові.

– Многі літа тобі, божественний Іоанне! – починали димоти.

– Многі літа, многі літа, многі літа! – підхоплювали хори.

– Многі літа Іоанну з августами! – вели далі димоти.

– Многі, многі, многі літа! – ще дужче славословили хори.

Під величний спів цих хорів патріарх подав імператору дорогоцінний скіпетр і золотий вінець, а димоти послужливо підставляли Іоанну спини, коли він сходив з коня.

Тут, на березі Золотого Рогу, вже стояла запряжена четвіркою коней, оббита оксамитами й прикрашена самоцвітами колісниця, і димоти прокладали в натовпі шлях, щоб імператор міг до неї доступитись.

Однак Іоанн Цимісхій не сів у колісницю, в якій його не могли бачити. Він велів поставити на колісницю дорогоцінну ікону божої матері, вивезену з Преслави, і корони болгарських кесарів. Сам же, одягнувши золотий вінець і взявши в ліву руку скіпетр, скочив на коня, – о, в Константинополі всі знали, а тепер і пересвідчились, який спритний наїзник імператор!

Так він і в’їхав до города – з вінцем на голові, з скіпетром у руці, з червоною багряницею на плечах.

Того ж дня надвечір імператор зробив вихід у Золоту палату. Там усе давно приготували для цього першого після війни виходу. Папія з своїми дієтаріями кілька ночей до цього не спали – мили мармурові підлоги, натирали до блиску світильники й панікадила, розвішували по стінах знамена й коштовні тканини, оздоблювали все квітами.

Кожен із сановників мріяв попасти на цей вихід, але імператор велів, щоб у Золоту палату пустили найперше посла Німецької імперії, посла з Венеції, усіх знатних чужоземців, полководців, і багатьом з сановників довелось навпочіпки стояти в конхах навкруг Золотої палати, а ще деяким – сидіти за зачиненими дверима в Орології – сінях перед палатою.

У славі й пишноті увійшов імператор до Золотої палати, сів на золотий трон, оглянув стовпище людей, дав знак логофету. І тоді до палати ввели кесаря Болгарії Бориса.

До нього одразу ж прикипіли тисячі очей. Тільки тепер зрозумів кесар, чому, залишаючи Преславу, імператор велів йому їхати слідом за ним, чому його везли в закритому візку, чому зараз примусили ждати так довго в Орології на сміх і глузування всім сановникам.

Але в боягуза-кесаря ще лишилась крихта надії, і по знаку логофета він рушив вперед, попрямував до імператорського трону. Це була страшна хвилина – іти і відчувати, що за кожним твоїм кроком стежить імператор, посли, знатні чужоземці, тисячі очей. Кесар Борис боявся, що впаде. І він, мабуть, справді впав би, коли б логофет не зробив йому знак стати на коліна перед троном імператора.

– Чому ти одягнув на себе багряницю й червоні черевики? – пролунав тоді голос імператора ромеїв.

«Кінець!» – подумав кесар Борис, встаючи на ноги.

І це справді був кінець: кілька дієтаріїв підскочили до нього й зірвали багряницю, ще кілька зняли черевики. Босий, роздягнений кесар Болгарії стояв серед Золотої палати. А втім, він вже був не кесарем, а найменшим, найнижчим з тих, що стовпились тут, у палаті.

І тоді Борис

згадав про бога, – адже якщо імператор Цимісхій зірвав багряницю з нього – кесаря, то в Болгарії лишається ще патріарх, який не підвладний ні імператору ромеїв, ані константинопольському патріарху і який зможе захистити його.

– Я звертаюсь до бога, – заволав розвінчаний кесар, – я кличу на поміч собі церкву і патріарха болгар!

Стиснувши уста, імператор Цимісхій довго дивився на Бориса холодними очима, а потім процідив:

– Да буде тобі відомо, що болгарський патріарх також не існує, – є лише константинопольський патріарх, якому віднині підлягає й болгарська паства.

Так по слову Цимісхія знищувалась Болгарія – кесарі її, церква.

Та імператору ромеїв було й цього мало. Він хотів, щоб з кесаря Бориса, а відтак і з Болгарії глузували не тільки в Золотій палаті, а й по всьому Константинополю, по всьому світу.

– Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, – сказав імператор, – висвячує тебе моя від бога держава в магістра…

Блідий і розгублений стояв магістр Борис перед престолом імператора і знайшов єдине, що він міг зробити, – зігнув коліна, поцілував багряну сандалію імператора, від якої тхнуло пилюкою. Віднині він сам був пилом!

Військо Іоанна Цимісхія відходило від Дунаю дуже повільно. Легіони ж його стояли, грабували, об’їдали города й села. Тільки тоді, коли у гирлі з’явились перші хеландії з Херсонеса й купці на них розповіли, що бачили лодії із знаменами руського князя далеко в Понті, легіони рушили з місця й подалися в гори.

Після них в болгарських селах стало ще важче й гірше, бо новелою [212] імператора Іоанна багато земель понад Дунаєм жалувалось акритам [213] . А вони були ще більшими п’явицями для убогих болгар, аніж легіонери.

Акрити рушили в села, й дими вставали над бурделями й хижами, стогони й зойки лунали скрізь на вулицях. Акрити забирали все, що тільки можна було ще забрати, – хутра, жито, останнє ягня.

Ангел знав, що робиться в селах над Дунаєм, він швидко дізнався, що акрити з’явились в рідному його селі. Був би Ангел здоровий – рушив би в гори, наточив ніж, відплатив би кров’ю за жону, за образу. Але зламана нога Ангела все не зросталась, навіть з ціпком він не міг встати. Лежав у куточку бурделю на соломі, дивився на покровину, думав важку думу.

212

Новела – указ.

213

Акрити – прикордонні війська.

Правда, він не був самотнім. Біля нього увесь час були сусіди, вони приносили йому їсти, лікували рану, коли почались холодні ночі, в ногах у нього ставили мангал [214] з гарячим вугіллям. Ні, самотнім він не був, самотні були в нього тільки душа, серце.

Це серце тоскно стиснулось і забилось, коли Ангел почув крики на вулицях рідного села, а далі важку ходу акритів.

Вони, як вовки, вдерлись до його бурделю. Ангел сидів у куточку на соломі.

– Встань!

214

Мангал – жаровня, пічка.