Святослав
Шрифт:
– Ні! – схопився з стільця і на весь голос крикнув кесар Петро. – Я не воєвода, я хворий, я молюсь… і нікуди не поїду.
– Тоді прощай, кесарю Петре, – закінчила княгиня Ольга і встала з стільця. – Я піду. Болять мої кості й серце.
Вона вклонилась кесареві й тихим кроком вийшла з світлиці в сіни, де ждав її почет. Кесар Петро стояв і дивився їй услід. У світлиці темніло. Сурсувул вийшов з кутка світлиці й став навпроти кесаря.
– Болгарія повік шкодуватиме, – сказав він, – що кесар її Петро так говорив з київською княгинею.
– Що
– Я сказав і бачу, що коли камінь кинуто в безодню, його вже ніщо зупинити не може. Горе Болгарії, кесарю Петре!
Після прийому княгині руської кесар Болгарії Петро прямує з жоною Іриною до своїх покоїв. Вже пізній час, спить Преслава, затихає шум у палаці, час спочити й василевсам.
І от вони залишаються вдвох. В опочивальні горять світильники. Це давня опочивальня каганів Болгарії, вподовж стін її на килимах висить зброя, на полицях стоїть посуд, між яким тьмяно поблискує кований сріблом келих, зроблений з людського черепа.
Кесар Петро знав колись, що це за келих, – покійний батько його, кесар Симеон, не раз розповідав синові, що цей келих каган Болгарії Крум зробив з черепа імператора Никифора, який хотів знищити Болгарію, залив її кров’ю, але загинув, як пес, біля Анхілоя… У важкі години свого життя, – а життя в нього було завжди важке, бо він або одбивав напад ромеїв, або сам наступав на них, – кесар Симеон пив тільки з цього келиха.
«І ти, сину, коли тобі буде важко, пий з цього келиха», – говорив синові каган Симеон.
Але кесар Петро давно забув про келих, і стоїть той, припавши порохом, на полиці в опочивальні, не грає, як колись, сріблом, а тьмяно блищить у кутку.
Забув кесар Петро і про книги, написані рукою його батька, що лежать недалеко від черепа на тій самій полиці.
У тих книгах написано, як одвіку Візантія хотіла скорити болгар і як кагани боролись з імператорами.
Цих книг кесар Петро не перегортає давно, він забув слова свого батька.
Зараз він уважно прислухається до слів своєї жони Ірини. Відколи вона тут, – а минуло вже багато років, – усе робиться в Преславі так, як скаже василіса.
І зараз, скидаючи свою пурпурову мантію й такі ж черевики, кесар пильно стежить очима за її обличчям, жде, що вона скаже про прийом руської княгині.
Але василіса ще нічого не каже, натомість сама звертається до Петра:
– І що говорила тобі ця княгиня?
– О, – тихо відповідає кесар, зрозумівши, що Ірина справді не знає, про що він говорив з княгинею, – вона говорила про дружбу, яка з давніх-давен існує між болгарами й русами, нагадала про спільні походи мого батька й київського князя Ігоря на Константинополь…
– І ти слухав ці нечестиві слова?
– Я, Ірино, змушений був слухати, – виправдувався кесар Петро, – але я сказав, що часи Симеона і Ігоря вже давно минули і що зараз Болгарія більше зв’язана з Візантією, аніж з Руссю…
– Ти сказав їй не так, як слід, – обурюється василіса Ірина. – Ти мусив їй сказати, що між Болгарією і Руссю немає і ніколи не буде нічого спільного.
– Я
– О, ти помиляєшся, – закінчує василіса і гасить світильник. – Ці руські і їхня княгиня, – чути вже в темряві її голос, – дуже горді і небезпечні люди. Болгарії допоможе, її завжди врятує тільки Константинополь…
Княгиня Ольга лежить у світлиці, яку відведено їй у палаці, і не може заснути. Тільки-но в неї був і вийшов священик Григорій… Вона покликала його й надіялась, що він розкаже про Болгарію багато такого, чого сама не може зрозуміти. Адже священик Григорій прийшов до Києва з Болгарії, у нього тут повинні бути друзі.
Священик довго сидів у княгині й розповідав, що він не пізнає Болгарії й не може її зрозуміти. «Все тут, – говорив він, – це так, як було раніше. Була колись Болгарія християнською, а стала візантійською, навіть патріарх Даміан утік з Преслави, а священики й поготів. Їдьмо й ми, княгине, швидше до Києва!»
За розчиненими вікнами шумить і шумить Велика Камчія, десь далеко-далеко в горах чути смутну пісню, дуже схожу на ті, які співають над Дніпром. На мурах фортеці час від часу перекликаються нічні сторожі, ось вони вдарили раз і вдруге в мідяні била.
Але не тільки ці звуки не дають спати княгині Ользі – глуха образа давить їй груди, стискає серце.
«За чим, – думає вона, – їхала сюди, чого шукала?»
Смутна пісня, що лине й лине в горах, здається, дає відповідь на це питання: однакові пісні співають люди над Дунаєм і Дніпром, без товмачів розуміють одне одного, з давніх-давен жили вони, як брати, і у важкі години свого життя одні одним допомагали.
Княгиня Ольга пригадує чоловіка свого Ігоря, який не раз, прощаючись з нею, говорив: «Іду допоможу брату Симеону» – і йшов, не знаючи, чи повернеться назад. Може, проходив він через Преславу, може, лежав колись у цій світлиці, лежав, слухав далеку пісню в горах.
Але затихає смутна пісня вдалині, вітер давно завіяв сліди кесаря Симеона і князя Ігоря, а ті, що прийшли після них, до своїх батьків уже не подібні.
Княгиня Ольга пригадує обличчя кесаря Петра, з яким розмовляла цього вечора, і думає: на кого він схожий, кого нагадує?
І тоді виринає перед нею ще одне обличчя – обличчя імператора Костянтина: та ж посмішка, ті ж рухи і ті ж самі злі вогники в очах.
«Ось на кого став схожий кесар Болгарії, – думає княгиня Ольга. – Ні, марно я заїжджала сюди, до Болгарії. Преслава – це той самий Константинополь, тільки менший, зовсім маленький…»
8
Чим далі на північ, тим ставало холодніше. Ішов сніг, дужчали морози, замело шляхи. Посуватись далі колісницями нічого вже було й думати. Княгиня Ольга веліла обміняти їх у якомусь болгарському городі, де починалась рівнина, на сани. Але незабаром виявилось, що й на санях вони не проб’ються через засніжену рівнину… Тоді вони залишили й сани.