Святослав
Шрифт:
– О, – зітхнула княгиня Ольга, – вже хто-хто, а я добре знаю, про що мріють імператори римські! Але з Болгарією у них мир, там сидить і має дань з Візантії василіса Ірина. Навіщо імператорам сваритись з кесарем, а тим більше насилати на них нас, русів?
– Так було давно, – гірко якось посміхнувся князь Святослав, – ще тоді, коли ти була в Болгарії. Недавно василіса Ірина померла, Візантія вже не дає дані болгарам, а Никифор вигнав з свого палацу і велів бити болгарських послів, що приїхали по дань. Миру між Візантією й Болгарією тепер немає.
– То нехай імператор Никифор сам іде на
– О, – відповів на це Святослав, – імператор Никифор радо пішов би на Болгарію й поглинув її, але у нього самого в імперії дуже неспокійно. А, крім того, він знає, що за Болгарією стоїть і захистить її Русь.
– Нарешті я почула від тебе те, що хотіла, – сказала княгиня Ольга. – Єдина мова, єдина віра. Я знала, що бог не допустить тебе піти на болгар.
– Ні, матінко княгинє, – рішуче заперечив їй Святослав, – я мушу йти й піду на болгар.
Княгиня Ольга схопилася з лави й стала серед світлиці така, якою її колись пам’ятав Святослав, – розгнівана, горда, нестримна в гніві своїм.
– Войовничий язичнику! – крикнула вона. – Невже ти за п’ятнадцять кентинаріїв будеш губити тьму братів наших, християн болгар?
– Не за п’ятнадцять кентинаріїв піду я, – суворо відповів Святослав, – а за щастя, славу, честь Русі.
– То неправда, неправда, Святославе, – все не вгавала вона, – за золото ти ідеш, дані шукаєш, як і батько твій у Деревській землі…
Суворий і гнівний стояв і князь Святослав. Поважаючи старість матері, він мовчав, але йому важко було стримуватись, говорити з княгинею тихо, спокійно.
– Ти сказала, матінко княгинє, – почав він, – що я схожий на своїх батьків. То правда. Я такий, як вони. А хіба ти відмовляєшся від них, мамо? І знову ж – хіба батьки мої жили, боролись і помирали тільки за золото? І чи личить тобі, княгинє, так згадувати мужа свого, а мого батька Ігоря? Якого золота шукав він у Деревській землі? Недавно й я ходив до в’ятичів – примучив їх, але хіба я шукав там золота? Ні, не за золото боролись батьки мої, так мушу боротись і я. У великих трудах, у тяжкій борні народжувалась наша земля. Довго племена наші не мирились, а часом і зараз не миряться між собою, але стоять вони вже в’єдно. Русь мусить стояти, доки світить сонце…
– Але ж батьки твої не ходили на болгар? – спробувала заперечити княгиня Ольга.
– Чого ж батькам моїм іти було на болгар, аще вони сукупно з болгарами ходили проти Візантії і змушували, як грому й блискавки, боятись їх. Коли ж у Болгарії не стало Симеона, кесар Петро – і це ти говорила мені – продав Болгарію Візантії. Коли на Русі не стало Ігоря, Київ став боятись Константинополя і імператорів.
– Ти винуватиш мене?
– Не можна всп’ять повернути Дніпро, – відповів на це Святослав, – а коли б я винуватив тебе, то, мабуть, не прийшов би зараз радитись з тобою. Закон батьків наших і покон справедливі суть, вони кажуть: аще хто хоче убити тебе – убий його, ближнього твого, хтось хоче убити – не пожалій крові своєї для нього, аще хто убив – заплати кров’ю за кров… Імператор Никифор мріє про те, що й усі імператори, – він хоче руками русів розбити болгар, списи болгар наставити на русів, а потім бити болгар і русів…
– Тоді пошли слів до болгар, скажи їм, що хочеш стати
– Мамо, мамо! – зітхнув Святослав. – Немає князя Ігоря і немає кагана Симеона. І хоч я язичник – блюду закон батька свого, а християнин кесар Петро зрадив свого батька…
– Звідки ти знаєш?
– Ти сама говорила мені, що не знала, де кінчається двір імператора і де починається двір кесарів. Зараз стало ще гірше!
– Сину Святославе! – благально промовила вона. – Не вбивай болгар, не йди на ближніх своїх…
– Я слухаю тебе, мамо, і зроблю, як просиш. Я пошлю послів до кесаря Петра, скажу, що згоден сукупно іти з ним на Візантію. Зане ж кесар не згодиться – скажу: іду на ви!..
Крізь розчинене вікно від Дніпра вливалось свіже, холоднувате нічне повітря, на столі коливався вогник свічі, а навкруг нього вилися світло-зелені метелики – такі ж, які літають весняними ночами над Дніпром і тепер.
Тієї ж ночі, перед самим світанням, князь Святослав велів покликати до себе тисяцького Богдана. Це був добрий воєвода, про нього говорили, що дав його людям сам бог Перун. Інші ж говорили, що Перун любить Богдана, бо спить він з мечем…
На світанні Богдан знайшов князя Святослава у саду за теремом, де той сидів на ослоні й про щось розмовляв з воєводою Свенелдом.
– Маю до тебе діло, – почав князь Святослав, побачивши тисяцького Богдана. – Не пошкодуй сили своєї, візьми з собою дружину, дам я тобі золоту свою печать, їдь у землю Болгарську і добийся до кесаря Петра. Чи зумієш це зробити?
– Зумію, княже… За Дунаєм я бував…
– Зане ж знайдеш кесаря, – продовжив Святослав, – нагадай йому про давню дружбу і любов між болгарами і русами, нагадай, як каган Симеон і князь Ігор разом ходили на ромеїв, скажи, що кров болгарська і руська змішались давно вже над морем Руським.
– Скажу, княже, бо є в тому морі краплина й моєї крові.
– А так почавши мову, передай кесареві Петру мої дари – ліпшого коня Руської землі, меч мій княжий і щит – і скажи йому, що прислав до мене імператор Никифор василіка свого із золотом, пропонує мені взяти дружину й іти на болгар. Слухай, Богдане, і скажи моїми словами кесареві Петру, що в болгар і русів був і є один ворог – ромеї, і немарно люди наші, й мудрі кесарі, й князі воювали з василевсами константинопольськими. І зараз я не беру золота імператорів, – дружина моя його не хоче, але знаю я, що Візантія хотіла б спочатку розбити Болгарію, а потім Русь. Тому й кажу Петру – ходімо сукупно на Візантію. Про це я й пишу кесареві в своїй харатії, ось вона, а ось – моя печать.
– Слухаю, княже, і все зроблю, – вклонився тисяцький Богдан. – Коли велиш їхати?
– Нині, – одразу відповів князь Святослав, – бери дружину і їдь з сонцем. Але я не кінчив всього, мій воєводо, – промовив князь Святослав, помітивши, що Богдан хоче піти. – Про все, що я говорив тобі, написано в харатії. Але коли кесар Петро харатії й дарів не прийме або ж коли не стане на неї відповідати, скажи кесареві, що Русь і люди її не хочуть загибати, не бажають вони смерті й болгарам, і тоді скажи кесареві Петру: князь Святослав іде на ви!