Тільки мить
Шрифт:
Від хвилювання в голосі Марії вчувалося тремтіння, і Чумак спинив її:
— Відпочиньте, Маріє… Не знаю, що й думати, але написане тут є чіткою схемою розвитку живого. Щоправда, судячи з прочитаного, Заміховський жодного разу не потрапив у льодовикову епоху. А втім, він міг її просто не помітити, потрапивши на початок або кінець якоїсь із них. Скоріше, кінець. До речі, великим змінам в історії живого передували заледеніння або зниження температури клімату.
— А від чого може знижуватись температура на Землі? — запитав Славко, на обличчі якого весь час тліла іронічна посмішка.
— Різні є гіпотези, — відказав учений, — але найгрунтовнішою, як на мене, є та, що розглядає Землю, як частку космосу. Земля у складі Сонячної системи обертається по галактичній орбіті. Двічі на галактичний рік, а він триває близько 274 мільйони років, Сонячна система перетинає галактичну площину, в якій знаходиться безліч туманностей. Такі туманності є рештками зірок, що колись спалахнули. З одного боку, вони — джерело іонізуючої радіації, з іншого, заповнивши простір між Землею і Сонцем, затримують сонячні промені. Як бачите, живий світ зазнає двічі на галактичний рік зміни клімату і одночасно — впливу космічної радіації. До речі, розумієте тепер, чому Заміховський не міг зорієнтуватись по зірках, щоб вийти з лісу? Що ви на це скажете?
— Сонячна система знаходилась не в тому місці галактичної орбіти, що зараз… — висловив припущення Славко.
— Напевне.
— Що ж виходить? — обізвалась Марія. — Наявність тих чи інших істот на планеті залежить від положення Сонячної системи у Всесвіті? Отже, й на нас, людей, чекають такі ж випробування, як, скажімо, на кистеперих риб?
— Це важке питання, Маріє, — сказав учений. — Людство заклопотане сьогоденням. Та настане час, коли найважливіші проблеми, що стоять перед людством, будуть остаточно розв’язані і люди переймуться долею нащадків.
Марія знову почала читати:
— “Я не став розводити багаття, а посмажив гриби в лабораторії, виливши на сковороду рештки олії та покришивши останню цибулину. Але надія наїстися досхочу не збулася, бо з усього
Палеозой, пермська система, 270 мільйонів років до наших днів.
Учителю!
Плато незмінно височить над низиною, його поверхню вкриває шар піску, крізь який місцями випинаються брили зализаного вітром рожевого граніту. Круті “спини” тієї породи скидаються на постаті тварин, що вклякли на голодному пасовиську. Єдина рухома субстанція краєвиду — західний вітер, який змітає пісок у долину. Рвучкі пориви супроводжуються шерхотом крупинок в ілюмінатори. Сонце в зеніті, на розпеченому небі ні хмаринки… Переступаючи поріг лабораторії, я почувався більше мисливцем, аніж дослідником. Крім заплічної торби, пасок мій обтяжувала сокирка. Глибокі колись урвища-водотоки тепер обсипались, віддалік виднілись озерця й гаї, а ген на обрії — суцільна фіолетова смуга пагорбів, укритих лісом. По кількох хвилинах ходи під подувами вітру наблизився до гаю з дивних рослин, стовбури яких нагадували бочки, а деякі-навіть кулі, прикрашені зверху жмутком розкішного папоротеподібного листя. Такого ж виду рослини, тільки стрункі та високі, схожі на пальми, вгинаються під вітром. Учителю, я на той пейзаж дивився голодним поглядом, марно шукаючи під деревами плодів. Не було їх і на деревах. Папоротеподібний лист, який я зірвав з “бочки”, виявився гіркуватим і відгонив вогкістю, я з огидою виплюнув ту жуйку. Начхати мені зараз на пермську флору, якщо вона не в змозі заглушити невдоволеного буркотіння шлунка. Хоча мушу сказати, що той гай над озером із екзотичних рослин дуже нагадує затишну оазу. Тут і вітер не навісніє, і в затінку посидіти можна. Та коли я знайшов підходящий камінь і оглянув його з усіх боків — обачність уже стала звичкою, — мені раптом перехотілося на ньому відпочивати. Під пласкою похилою брилою, на яку падала тінь від “пальми”, нерухомо лежали ракоскорпіони. Як мертві. Я відійшов на безпечну відстань і пожбурив у них шматком породи. Ой леле, учителю, та це ж справжні скорпіони, з третину метра завбільшки! Сегменисті тіла із швайкою на кінці враз загнулись, готові до атаки. Один навіть кинувся в мій бік, але чомусь спинився, над головою погрозливо затремтіло жало. Я згадав, як в ордовику триметровий родич цих потвор розправився з трилобітом, і мені стало зле. Хай їм грець! Краще б цим тварюкам і не виходити на сушу… Біля озера флора розмаїтіша. Тут ростуть навіть лепідодендрони з лускатою корою, кущі папороті, хвощів, плауна і якісь листки — соковиті, м’ясисті — без стебла, ростуть прямо з землі. Я знаю, що скорпіон нічна тварина — вночі полює, вдень спить, але у страху очі великі: оглянув кожен кущ, кожен камінь, шукаючи, що б його з’їсти. Навіть думка промайнула, а чи не порішити одного з членистоногих, адже колись вони були ракоскорпіонами, а раків ми любимо… Але ж і асоціації! Так можна з глузду з’їхати. Раптом я спинився вражений. Біля самого берега на осонні, куди не докочувались хвилі, лежало з десяток яєць, схожих на гусячі. Я кинувся до лунки в піску, забувши про пересторогу. Учителю, то й справді яйця, хоча й без звичайної твердої шкаралупи, схожі скоріше на капсули з еластичної міцної плівки. Я зачерпнув з озера води і, поклавши в бляшанку три яйця, поставив її на спиртівку. Вітер завивав у кронах, плутався між деревами, але вогника не задув, бо я сховав спиртівку в заглиблення, яке вирив у піску. Голод затуманив свідомість, і я забув про хазяїна кладки яєць, навколо якої рясніли п’ятипалі перетинчасті сліди. Вони вели в кущі “подорожника” — так я назвав подумки ту рослину з широкими грубими листками, що росла під лепідодендроном. Я боявся тільки одного, щоб оболонки яєць не луснули в окропі, але потерпання були марними… Обпікаючи пальці, обдер плівку і рішуче вкусив. Звичайне яйце! Правда, жовток трохи затвердни і відгонить якимось нетиповим для пташиного яйця запахом. Але ж, учителю, це їжа, поживна і смачна! До того ж не треба нікого вбивати. Я вирішив забрати решту кладки… Озеро хвилювалося. Шматки піни, підхоплені вітром, долітали аж до дерева, під яким я обідав. Раптом почув сичання. Спочатку здалося, що то піна. Вона, надаючи на пісок, сичить. Аж ні, сичання чулося з кущів, за кілька кроків від мене. Я підхопився. З-за дерева, розсовуючи листки “подорожника” і папороті, повзли два стегоцефали. Їхні тулуби хоч і звивалися, як у амфібії, та рухалися вони значно легше. Ці істоти вже не “плавали” по суші. а шкутильгали, підтягуючи живіт над землею. Коли б не риб’яча паща, втикана частоколом зубів, і не мозаїка ороговілої шкіри, що покривала тіло, цих істот можна було б мати за рептилій. Вони нагадували чимось середнього розміру варана. От тільки прудкими їх ніяк не назвеш. Я спостерігав з-за дерева, як тварини підповзли до лунки, в котрій недавно лежали яйця, і, знайшовши її пустою, почали розгублено озиратися. Пласкі вишкірені пащі обертались майже на 180 градусів. Вони дедалі збуджувались, животи в них попідтягувались, кінці куцих грубих хвостів позагинались. Нарешті, здогадавшись, хто грабіжник, кинулись до мене. Вони сичали, немов двоє роздратованих гусей. Так я їх і злякався! Що не кажіть, учителю, а шлях до свідомості людини лежить через її шлунок. Мені вистачило лише трьох яєць, щоб із мисливця знову перетворитися на вченого. Я дивився на півметрових тварин вже не як на “комору м’яса”, а як на об’єкт досліджень. Вони схожі одночасно і на амфібій, і на рептилій, хоча від рептилій відрізняються відсутністю шиї, а від амфібій — браком отворів для дихання у воді. А втім, може, такі органи й існують на межі голови й тулуба, та я їх не розгледів, бо боявся підпустити розлючених сеймурій ближче до себе. Вони таки нагадують викопних сеймурій… Тим часом мене вабила фіолетова смуга пагорбів на сході, і я попрямував туди. Спочатку йшов берегом по вогкому піску, на якому вряди-годи траплялися п’ятипалі перетинчасті сліди, а в воді повзали розмаїті молюски, які не відрізнялися від тих, що траплялося мені бачити на березі карбонової водойми і навіть силурійського моря. Здебільшого ті істоти мешкають у спірально закручених хатках і, на відміну від наутилоїда — пожирача трилобітів, мають невеликі розміри — завбільшки з мій кулак. Багато двостулчастих молюсків, схожих на наші річкові скойки. Трапився риб’ячий кістяк з оселедець завбільшки, виметені хвилею на сухе шматки пемзи, суглобисті корчі. В міру того як віддалявся від берега, йти ставало важче, ноги грузли в піску, а плечі, хоч їх і прикривала сорочка, починало пекти. Дерев дедалі менше, проте трапляються частіше випнуті з піску брили рожевої породи, а ще далі під гору громадяться скелі. Я здивувався, помітивши поряд з тими валунами фіолетовий кущ небаченої досі рослини, який нагадував віяло. Гнаний цікавістю, я повернув до скель, обходячи кожен камінь, щоб, бува, не напоротися на скорпіона. Та по хвилі куща не стало. “Міраж!” — подумав я здивовано. І раптом помітив великі п’ятипалі сліди і борозну між ними. Сліди вели до скель і належали великій тварині. Вони були глибокі, а відстань між передніми й задніми відбитками сягала двох метрів. На безпечній відстані я обійшов кам’яне громаддя, але тварини ніде не побачив. Натомість виявив вхід до печери в половину людського зросту. Сліди вели саме туди. Вподобавши невелику скелю, я оглянув її з усіх боків, а тоді сховався за неї і став спостерігати за печерою. Коли б не вітер, який періодично швиргав піском, мені б і зовсім не зле велося в затінку гранітної брили. Та ось у сутіні печери щось заворушилося, по хвилі з’явилась голова, схожа на крокодилячу, в кривих зубах якої звивався великий скорпіон. Комаха ворушила клешнями, тикала жалом в рило тварини, але тій було байдуже — голову вкривали рогові нарости. Опинившись на сонці, звірина почала жувати скорпіона, я навіть чув, як хрумтить на зубах хітин. За мить членисті лапи вирвало вітром з пащі й понесло до озера. На спині звіра стовбурчився великий плавник, який тягнувся від голови до хвоста. Спостерігаючи, як із щербатої пащі раз по раз вилітає червоний язик і як похитується з боку на бік люта голова, я відчув нездоланний свербіж у п’ятах. Звір мав товсті, широко розставлені лапи, в яких угадувалася могутня сила. Якщо тварина така ж прудка, як її далека родичка ящірка, мені каюк. А що звір має бути прудким, я впевнився, співвіднісши розмір тулуба з розміром лап. Утримувала мене в криївці надія, що “драконові” замало одного скорпіона на обід і він зайде в печеру по нового, я ж тим часом накиваю п’ятами. Та родич стегоцефала і сеймурії, либонь, мав інші плани. Він, звиваючись тулубом, поплентався вниз. Сильний вітер надимав плавник, і рептилія не йшла, а маневрувала, як вітрильник, весь час намагаючись, щоб вітер дув їй під кутом до спини. Вона пройшла повз мою схованку на відстані якихось п’яти метрів, і я, причаївшись, спостерігав, як вітер вириває жменьки піску з-під п’ятипалих кігтистих лап. Коли небезпека минула, я подумав: “Ну навіщо тварині той перетинчастий плавник? У воді, скажімо,
все вище, і я вже не біг, а стрибав, як заєць. Рептилія ж перебирала товстими лапами легко, як наша ящірка, тільки рухалась короткими перебіжками, і це мене поки рятувало. Зупиниться, випустить довгий і червоний, як блискавка, язик — і знову з-під лап, як з-під танкових траків, здіймається курява. Відстань між нами катастрофічно скорочувалась, я вже чув стрекотання, яке долинало з пащі. Мені навіть здалося, що ось-ось займеться батист сорочки на спині від того дихання. І тут майнула думка: я ж тікав за вітром, але й “драконові” вітер допомагає, отже, слід змінити напрям, так щоб вітер дув йому в плавник. Озирнувся — щербате рило в якихось двох-трьох кроках від мене. І тоді я пожбурив у нього заплічним мішком. Рептилія спіймала його на льоту, зімкнула щелепи, і я почув, як брязнуло потрощене скло банок. Пробігши з півсотні метрів, я спинився знеможений, важко хекаючи. Чудовисько тим часом терзало рюкзак, а тоді почало його ковтати. Я з жахом спостерігав, як роздувається безрозмірне воло і як востаннє блиснули хромовані застібки на кишенях рюкзака. Та чудовиську виявилося замало заплічної торби з усім її начинням, і воно, підібравши черево, кинулося в мій бік. Але я за ту мить, коли звір розправлявся з рюкзаком, устиг зібратися на силі, до того ж, моя ноша обтяжувала тепер мого ворога, а не мене. Отож дременув нагору, пересилюючи опір вітру, котрий дув мені в правий бік. Вже не лякали скорпіони, я перестрибував через брили породи, в затінку яких вони могли кублитись, і тут перечепився через каменюку і впав у пісок. Коли підхопився, гарячково хапаючись за сокирку, то побачив, що рептилія далеко відстала. Вона не так гналась, як боролася з вітром. Сильні пориви його напинали плавник, який тепер нагадував фіолетове вітрило. Звір ледь утримувався на ногах. Раптом він почав звиватись, корчитись, а тоді, роззявивши пащу, виблював мій рюкзак. Одночасно до слуху долинуло довге натужне ревіння, яке на мить перенесло мене на берег карбонової водойми. Але тільки на мить, звук той хоч і нагадував віддалено голос амфібії, але належав рептилії. В ньому вчувались лють і якась туга. Враз луною відгукнулося від озера, а по хвилі між прибережними рослинами замиготів фіолетовий плавник. То родич мого переслідувача поспішав у наш бік… Я вкрай виснажився. Мене охопив такий смертельний страх, який трапляється тільки у сні. Хай їм біс, тим рептиліям! Я ледь переставляв ноги, до того ж, відчував пекельну спрагу. Та скоро пересвідчився, що пагорби, до яких прямував, зовсім не пагорби, а ліс. Дерева в ньому ростуть так густо, що крони їх сплелись у суцільне склепіння. Наблизившись, я впізнав з-поміж них кордаїтів, сигіляріїв. При березі, між лісом і озером, виступають з води пагони, а над ними пурхають велетенські бабки з блакитними очима. Вода в озері виявилася солоною, до того ж пахла болотом, і я подався шукати джерело. Скоро його Знайшов — воно витікало з-під плаского каменя при самому березі. Довго пив, підставляючи під джерело складені човником руки, а тоді ліг на нагрітий сонцем камінь і лежав у забутті доти, аж поки не відчув, як по тілу розливається сила… Коли оговтався, відчув себе якось незатишно, мене навіть посіла тривога. Проте скільки не видивлявся довкола, нічого загрозливого не помітив. “Дракони”, як два фіолетові вітрильники, “пливли” до печери. Під каменем, на якому я розташувався, не було жодної щілини, де б сховався скорпіон, та й з лісу нічого не загрожувало. І тут увагу привернули концентричні кола на воді. Прикипів поглядом до того місця, звідки вони розходилися, але, крім заростей хвоща і плауна, а ще зеленаво-рудих латок жабуриння, нічого не помітив. Тим часом хвилі однакової амплітуди, ніби їхнім джерелом був вібратор, продовжували розходитися на воді; майнула думка, що в куширах виділяється болотний газ, але ж чому не чути булькотіння? І тут вітром хитнуло зарості хвоща — і я побачив у просвіті дві молочно-білі кулі завбільшки з невелику диню. Мене аж млость пройняла і щось невидиме потягло в воду. Але в пригоді став мій вічний дух протиборства. В житті я звик протидіяти чужій волі. Інколи я навіть Протидіяв сам собі. Отож, відчувши, як мене невтримно щось тягне до води, я подався нагору. Враз невидимий зв’язок між мною і тими двома кулями увірвався, стало легко, ніби виплутався з тенет. Та дослідницький рефлекс змусив підняти замашну мушлю, яких тут чимало, і пошпурити в кушири. Але замість плюскоту щось глухо гупнуло, і тієї ж миті те, що я прийняв за жабуриння, перетворилося на острівець, відірвалося від води, мабуть, на висоту мого зросту і, блиснувши проти сонця білим черевом, впало на пісок за кілька кроків від мене. Я ж не став очікувати, поки істота завбільшки з доброго вола зробить ще один стрибок… Учителю, оте страховище виявилося жабою. Спостерігаючи з безпечної відстані, як у неї вібрує воло (від цього розходилися по воді хвилі) і поблискують на сонці нерухомі лупаті очі, я відчув, що позбувся страху. Ніби й не від неї щойно тікав. Хіба можна боятися істоти, родичок якої ще хлопчиськом ловив на березі Конки?
Сівши на задні лапи, жаба застрекотала. Велетенська паща з частоколом коротких зубів все ж давала знати, що це не та беззахисна істота, з якою я колись безпечно бавився. Жаба довго стрекотала, не зводячи з мене баньок. Її вологу, зеленаво-руду, як переспілий огірок, спину швидко сушили вітер і сонце. Тим часом я знову відчув невидиму силу, що тягла до неї. Розлючений новою спробою заманити мене в пащу, я підняв чималий камінь і пожбурив ним у амфібію. Та камінь відскочив від роздутого вола, ніби то був надувний матрац. Мабуть, переконавшись, що на мене її навіювання не діє, тварина незграбно розвернулась і поповзла, а певніше — “попливла” назад. Перетинчасті лапи гребли пісок точнісінько як воду. Тулубом і рухами вона нагадувала карбонового стегоцефала, не вистачало тільки хвоста і ороговілих латок на шкірі. Опинившись у заводі, вона несподівано голосно кумкнула і попливла в кушири, над якими пурхали півметрові в розкриллі бабки. Я вже
збирався повертатися, щоб іти, та раптом побачив, як жаба блискавично вихопилася з води і проковтнула одну з бабок, що сиділи на стеблі хвоща…”
— Хіба й справді світ колись знав отаких страховиськ? — озвався Славко, щойно Марія зробила невелику паузу.
— Знав, Славо, ще й не таке знав… — На сірому обличчі вченого тліла добра усмішка, в якій водночас вчувалася й іронія. — Природа йшла до вершини свого творіння — людини — навпомацки. А відтак і помилялася часто. Ну навіщо, скажімо, було створювати оте віяло на спині рептилії або рогові нарости на тілі стегоцефала і сеймурії? Та разом з тим у перші мільйоноліття після виходу амфібії на суходіл сталися також зміни, які згодом відіграли роль і в розвитку людського скелета.
— Ви хочете сказати, що людина успадкувала щось від тих істот, які мало не зжерли нашого Олексу? — обурилася дівчина. В її блискучих чорних очах ще не згасло враження від прочитаного.
— І від цих, і від багатьох інших, — відказав Чумак.
Дівчина непомітно поглянула на своє відображення в люстерку.
— Ну, наприклад, що саме? — запитала.
— Найзагальніше — симетрію, а конкретно — кульовий суглоб. Якщо рибі досить було, щоб плавник рухався тільки взад-вперед, то наземній істоті цього вже було замало. Виникла потреба у бокових, потім і в кругових рухах кінцівок. Отоді й почав “розроблятися” кульовий суглоб. Це був великий винахід природи, яким скористалися всі хребетні. Водночас видовжувався і перетворювався на п’ятипалу кінцівку плавник. Завдяки цьому тварина вже могла пересуватися по нерівній поверхні і утримувати тіло над землею. Та, мабуть, найістотнішою зміною було збільшення черепної коробки у перших мешканців суші. Та це й не дивно. В морі життєві умови одноманітні: температура, освітлення і кількість харчу змінюються мало. На суходолі ж постійно відбувається зміна тепла й холоду, сонця й дощу, виникають урагани, пожежі, повені, епідемії. І тварина на все те мусить реагувати, а отже, й розвиватися.
— А як ви гадаєте, Мирославе Петровичу, — мовив Славко, торочачи рудого вуса, — людина успадкувала від нижчих істот тільки особливості скелета чи, може, й психіки? Наприклад, потяг до блукань?
Учений на мить насупив кущики брів. Уловивши ту зміну на його обличчі, Славко додав:
— Я знаю… Може, я поставив не дуже кваліфіковане запитання. Адже я не спеціаліст — у палеонтологію я прийшов з математики.
— Щоб відповісти на це запитання, потрібні знання вищого порядку, — насупленість на обличчі вченого поступово змінювалась поблажливою посмішкою. — На жаль, наука ще їх не має.