Таємні стежки
Шрифт:
– Стій! – вже зовсім близько пролунав вимогливий голос.
– Стій! – луною відгукнувся другий.
Юргенс зважився на останній захід: він дав Раджимі підніжку, збив з ніг і прикрився його тілом.
– Що ви робите? – з хрипом вирвалось у Раджимі.
– Лежіть! – наказав Юргенс і послав у темряву один за одним чотири постріли.
У відповідь пролунав чийсь стриманий сміх. Юргенс вистрілив ще раз.
– За що ви губите мене? – почав благати Раджимі і попробував вирватися з-під важкої руки Юргенса.
– Тихше… – прошипів Юргенс.
Раджимі вдруге спробував
Юргенс заскреготів зубами і пустив шосту кулю в потилицю Раджимі. Той здригнувся і завмер.
«Залишилося дві кулі», підсумував Юргенс. Дихати стало легше. Він поплазував назад і відчув під собою траву. Виходить, гайок зовсім поруч. Він повз хвилину… другу… третю по м'якій запашній траві. А коли ноги вперлися в кущі, швидко схопився на ноги. Схопився – і наче вріс у землю: перед ним стояла людина. Удар… «Вальтер» відлетів убік. Рука повисла, як батіг.
– Сюди, товаришу майор! – гукнула людина.
Підійшли двоє. Людина чиркнула сірником, запалила цигарку Юргенс подивився в її обличчя.
Перед ним стояв Ожогін.
ЕПІЛОГ
Минуло кілька років…
Експрес, залишивши позаду російські простори і такі схожі на них польські пейзажі, швидко мчав на захід. Довгий шлейф із диму й пари, то густо-чорний, то сірий, тягнувся слідом, слався по дахах вагонів, залітав у вікна і безслідно танув у синяві серпневого дня.
– Одер! – голосно сказав хтось.
І всі, хто сидів, лежав, читав, спав, потяглися до вікон. Поїзд пересікав кордон Німецької Демократичної Республіки.
Андрій та Алім – делегати від московського студентства на Всесвітній фестиваль молоді і студентів – теж підійшли до вікна і стали дивитись. Ось вона, Німеччина, та сама, звідки прийшла страшна війна, що залила кров'ю землю, спустошила міста й села… Друзі мовчали, згадуючи важкі картини недавнього минулого.
… Опівдні, у спеку, поїзд ввійшов до заскленої галереї Східного берлінського вокзалу і застиг біля перону. Заграв оркестр, долинув шум вітальних голосів.
Андрій і Алім, схвильовані, зупинилися біля виходу.
Вибратися з вагона було не так просто: перон заповнили тисячі юнаків і дівчат. Вони обіймали гостей, тиснули їм руки, підносили квіти.
Зазвучав гордий, бойовий Гімн демократичної молоді. Здалося, що перон розширився і навколо стало ще світліше, красивіше, святковіше.
… Напередодні відкриття фестивалю друзі прийшли на Потсдамську площу, на нічим не позначений і не окреслений кордон двох зон – західної і східної.
На тому боці юрмилася молодь, чулися вигуки суперечки. Вулицю перегороджували штуммівські поліцаї, які не пропускали у східний сектор Берліна. Вгодовані, озброєні пістолетами і кийками, вони відтісняли натовп, а він усе зростав і зростав. Молоді руки міцно тримали й піднімали високо над головою червоні прапори, плакати з зображенням голуба миру.
Зростав натовп, зростало напруження, зростав шум голосів… Перед поліцаями розгорнувся і замайорів на вітрі великий голубий прапор.
Прапороносець – засмаглий чоловік років тридцяти, з закачаними рукавами – подав команду:
– За мною! Хай живе мир у всьому
Усі заспівали. Натовп заворушився. Утворилася струнка колона. Поліцаї в заміщанні відступили, ланцюг розірвався, і колона вступила у східний сектор.
– Так було і в червні, у день всенімецького зльоту молоді, – сказав юнак, який стояв поруч з Андрієм. – Вони й тоді намагалися нас роз'єднати, а молодь прорвалася… Вагнер, здрастуй! – кинувся він назустріч прапороносцю, що наближався.
– Здрастуй, Едуард! – озвався той, витираючи спітніле обличчя.
– Прийшли?
– Як бачиш.
Прапороносець посміхнувся і потиснув руку другу.
Колона витягнулась і зупинилась.
Андрій, не відриваючись, дивився на прапороносця. Вагнер… Це прізвище говорило про щось знайоме і близьке:
– Карл Вагнер? – не втримався він і підійшов впритул до прапороносця.
– Авжеж.
– Син Альфреда Вагнера?
Прапороносець широко посміхнувся.
– Здається, я знаю, хто ви, – після деякого замішання сказав він по-російськи і простягнув руку.
– Карл!.. Карл!.. Рушили… – залунали голоси.
Колона прямувала по Берліну до Трептовського парку. До неї приєднувалися все нові й нові шереги.
Карл ішов, тримаючи під руки Аліма й Андрія.
– Я і батько залишилися там. Виїжджати було б неправильно. Ми не могли ухилятися від боротьби за майбутнє Німеччини… Ми – німці-патріоти – теж не сидимо склавши руки. Ми боремося за єдину демократичну Німеччину.
Очі в Карла були батьківські, такі самі ясні, правдиві. В них палав той самий невгасимий вогонь. Грязнов дивився на нього і думав, що в Німеччині тепер багато людей, які зможуть пройти не тільки через кордон штуммівських поліцаїв, але й через будь-які перешкоди.
– Я комуніст, – продовжував Вагнер. – Я довго думав, перш ніж став ним, і тепер усі мої сили належать комуністичній партії.
Вони проходили повз високий постамент, на якому стояла величезна постать радянського воїна-переможця. Він тримав у руках врятовану дитину. Біля ніг воїна лежала розбита, колись зловісна свастика – символ фашизму. Важкий меч розсік її і повалив у прах.
Сонце яскраво освітлювало обличчя воїна, який виконав свій священний обов'язок. Воно було суворо-спокійне і мужнє. Посланці народів підходили до підніжжя пам'ятника, клали квіти і, відійшовши вбік, дивилися на просте обличчя воїна. І в устах кожного з них всіма мовами звучала клятва: «За мир!».
Примітки
1
Гауптман – капітан.
2
Зимник – дорога, якою можна користуватися тільки взимку (обл.).
3
Джейрани – дикі тварини, подібні до антилоп. Водяться в Середній Азії і на Кавказі.
4
Кірка – лютеранська церква.
5
Імам – духовна особа у мусульман; завідує мечеттю, керує молитвою та ін.