Таємні стежки
Шрифт:
– Добре! – різко перервав бургомістр. – Третій! Ви – Швидков?
– Так, я.
– Заповзятливі люди нам потрібні. Якщо ви збудуєте пекарню і добру піч, ми вас підтримаємо. – Він розгонистим почерком наклав резолюцію і встав. – Ідіть!
Юргенс підійшов до вікна, розсунув завіски і уважно подивився на протилежний бік вулиці. Там стояв кістяк двоповерхового, колись красивого цегляного будинку, знищеного вогнем. Дах, перекриття – все згоріло. Збереглися тільки емалева дощечка з написом: «Садова, 42», і залізобетонний фундамент, який відділяв підвальне приміщення від першого поверху.
Ось
Юргенс постояв біля вікна кілька хвилин, знизав плечима і, підійшовши до телефону, набрав номер.
– Едуард?
– Так.
– Це я, Юргенс.
– Слухаю.
– Що за будівництво починається навпроти мого будинку?
– Навпроти твого? на Садовій?
– Так-так, на Садовій, сорок два.
– Звичайне будівництво. Можеш не хвилюватись.
– А все ж таки?
– Пекарню будуватимуть у підвалі.
– Це справа далекого майбутнього?
– Мабуть, ні. Тут приватна ініціатива.
– Будівники підозрінь не викликають?
– З якого боку?
– Так… взагалі…
– Немовби, ні.
– Ну, от і все.
– Будь ласка.
Юргенс поклав трубку і знову підійшов до вікна. Високий хлопець у брудному піджаку і спортивних штанях розвантажував підводу. Він швидко скидав цеглу, покриту засохлим вапняковим розчином. В одному з чорних проваль підвального вікна з'явився шматок дахового заліза з маленьким круглим отвором. Через хвилину
З нього вилізла бляшана труба. Друге вікно закрили зсередини фанерою. Високий хлопець розвантажив підводу, сів на передок і, смикнувши віжками, виїхав з двору.
В будинку під номером сорок два по Садовій вулиці кипіла робота. У підвалі невтомно працювали три чоловіка. День тут починався вдосвіта і закінчувався пізно вночі. Старик Курдюмов уже склав піч, залишалося лише вивести комин. Було готове й корито для тіста. Невистачало тільки стелажів, столів, форм. Підлогу прибрали, підмели. Навісили троє дверей з міцними замками. На стелі закріпили дві «летючі миші», які освітлювали невеликий підвал.
Сьогодні майбутні пекарі зібралися раніше, ніж звичайно. Тризна закрив зсередини двері і сказав:
– Ну, пішли!
Він узяв ліхтар і попрямував у дальній куток підвалу
За ним рушили Курдюмов і Швидков, несучи маленькі ломики і саперні лопати.
Дерев'яні підйомні двері були добре замасковані землею і різним сміттям. Тризна обережно зняв вершковий шар землі і підняв їх за кільце.
Дихнуло сирістю і холодом. Тризна сміливо опустився в отвір і, ставши міцно на ноги, сказав, щоб дали ліхтар. За ним поліз Швидков. Курдюмов залишився зверху. В його обов'язок входило охороняти вхід. При найменшому натяку на небезпеку він повинен був опустити двері і засипати їх землею.
Тунель мав у висоту не більше метра, а в ширину ледве досягав п'ятдесяти сантиметрів. Лише у двох місцях – в середині і в кінці – він розширювався і давав людині можливість сісти, а якщо треба, то й стати на весь зріст. Звідси в різні боки йшли три лази.
Вчора вночі тут довелося багато попрацювати. Тризна і Швидков старанно розчистили
… Тризна і Швидков проповзли у самий кінець тунелю, де він, розширюючись, збільшувався, і завмерли. Над головою було чути кроки, окремі слова і шум від пересування стільця.
На обличчі у Швидкова з'явилася посмішка: чутність добра, роботу можна вважати закінченою.
Почекавши кілька хвилин, вони рушили назад і знову повзком пройшли весь шлях, що привів їх у підвал пекарні.
Підкоп був готовий. Завдання підпільної організації – виконане.
VIII
Юргенс сидів у своєму кабінеті, проглядаючи газети і роблячи помітки на аркуші паперу. Зрідка він позирав на годинник, виявляючи видиме нетерпіння. Юргенс чекав свояка – підполковника Ашингера. Ашингер завтра має виїхати на фронт і перед від'їздом хотів переговорити з ним. Час умовленої зустрічі минув, а підполковника все ще не було. Це дратувало пунктуального Юргенса.
Нарешті в передній пролунав мелодійний дзвінок, і ввійшов Ашингер. Він мовчки потиснув руку Юргенса і опустився в крісло.
– У тебе багато роботи? – спитав Ашингер, поглядаючи на кипу газет, що лежала посеред столу.
Юргенс відірвався від читання і кинув олівець.
– Ні, сьогодні небагато. Між іншим, в англійському щотижневику є цікава стаття: «Німеччина у 1950 році». Якийсь Стронг висловлює цікаву думку про необхідність збереження Німеччини для утворення рівноваги між Сходом і Заходом.
Ашингер підняв брови.
– Бар'єр? Не нове і не цікаве. Наша мета…
Юргенс іронічно посміхнувся.
– Наша мета – це не мета сорок першого року…
Ашингер встав з крісла і заходив по кімнаті. Нарешті він почув-таки з вуст Юргенса відверту думку! Кожному німцеві, мабуть, уже зрозуміло, що велика гра програна. Все тріщить по швах, і передусім гине ідеально налагоджена і випробувана на заході Європи військова машина, створена фюрером.
Юргенс не тільки колега Ашингера, він його близький родич. Їх дружини – рідні сестри. Значить, у Юргенса і Ашингера одна доля. Ашингер не може скинути з рахунку такий важливий фактор, як спадщина, яку вони з нетерпінням чекають від свого тестя. Хіба це не зближує їх, не поєднує інтересів, не примушує спільно думати про своє завтра перед лицем катастрофи, що загрожує?
Юргенс запропонував повечеряти.
Гість погодився, і вони пішли в суміжну з кабінетом кімнату й сіли за круглий стіл, застелений білою скатертиною.
Вино випили мовчки. Юргенс, зайнятий їжею, не мав бажання про щось говорити. Ашингер почав шукати зручного приводу для задуманої розмови.
– Що ти збираєшся робити з двома росіянами, яких я нещодавно застав у тебе? – поцікавився Ашингер.
– Здадуться для майбутнього – для нової, післявоєнної обстановки.
– Кому?
– Звичайно, не більшовикам.