Таємні стежки
Шрифт:
Хлопнули дверцята, мотор заревів. Шофер дав короткий приглушений сигнал і включив швидкість. Машина виїхала з двору.
… В цей час Сивко, Хапов і Повелко від'їхали від лісової дороги.
– Не підведуть? – спитав Сивко і очікувально подивився на Повелка.
– Діло вірне: ці міни працюють безвідмовно… Сивко потягнув віжки на себе. Кінь зупинився. Двоколка важко осіла на ресори.
– Ходім подивимося здаля, – сказав Сивко і, зіскочивши на землю, прив'язав коня до дерева.
Вже іншим, кружним шляхом усі троє попрямували
… Від вибуху двох мін штабна машина піднялася в повітря і, перевернувшись, упала в кількох метрах від дороги. Живими залишились Гунке, есесівець-автоматник і Варвара Карпівна. Перше, що почув Гунке отямившись, – це стогін. Стогнала Тряскіна. Вона стогнала все голосніше, стогін переходив у крик.
– Тихше, ви! – засичав Гунке, боячись, що крик приверне увагу когось із лісу.
Він не сумнівався, що на місце вибуху прийдуть партизани. Піднявши голову, Гунке подивився навкруги. Навколо нікого, поруч – ліс. Не звертаючи уваги на біль, він сперся обпеченими руками на щось тверде і став на коліна. Тряскіна знову застогнала. Гунке нахилився до Тряскіної і затулив рукою їй рот. Але вона продовжувала стогнати.
Тоді він вийняв з кобури парабелум і з люттю сильно вдарив Тряскіну рукояткою по голові. Вдарив раз, другий, третій… Жінка здригнулась і замовкла.
… Пройшовши кілька кроків по дорозі, Гунке круто повернув у ліс, де сховався уцілілий автоматник, і швидко побіг, не звертаючи уваги на віття, які шмагали обличчя й руки. Він спотикався, падав, знову вставав і біг, біг, боячись відстати від солдата і залишитись у лісі самому, йому здавалося, що ззаду за ним хтось біжить, що звуки посилюються, наближаються. Гунке зупинився, різко обернувся, виставивши вперед пістолет. В очах горіли злі вогники, руки тремтіли. Та поблизу нікого не було. Навколо стояв нестерпно мовчазний і спокійний ліс. Гунке обернувся, але солдат уже зник з очей.
Пересікаючи невелику галявинку, Гунке спіткнувся, скрикнув і впав. Хтось шарахнувся вбік. Це був есесівець-автоматник.
– Пити… пити… – промимрив начальник гестапо, підповзаючи рачки до солдата.
Солдат сплюнув, витер рукавом губи. Він важко дихав: спрага мучила його не менше, ніж Гунке.
– Пити… – підводячись на ноги, прохрипів начальник гестапо.
Солдат озирнувся, відірвав од мундира клапоть сукна, який теліпався на нитці, і глухо промовив:
– Не пити, а тікати треба. Я бачив трьох чоловік… Я заплутав слід.
Гунке зблід. Значить, він не помилився, коли чув підозрілі звуки ззаду!
– Ходім, – сказав він і, зробивши крок, скривився від болю в коліні.
Вже смерком вони дійшли до болота. Зупинились. Коліно Гунке розпухло, завдаючи йому гострого болю. Але ще більше мучила спрага. Гунке облизував засмаглі губи і дивився на болото. Там була вода. Від безкрайньої трясовини віяло вологою.
Солдат-есесівець теж хотів пити і першим почав, промацуючи ногами грунт, пересуватися з купини
Пройшовши з десяток кроків, він присів навпочіпки і сунув руку в густу траву. Прокляття! Він відчув лише в'язку рідину. Виходить вода далі.
Вставши, Гунке побачив спину солдата, який нахилився, зачерпував руками воду і вже підносив до рота. Гунке поспішив уперед. Купини траплялися все рідше, і, щоб попасти з одної на другу, треба було вже не йти, а стрибати.
– Стій! Куди вас чорт несе! Потонете… Кидай зброю!
Гунке застиг на місці, повернув голову і побачив трьох озброєних людей в цивільному одягу. Двоє з них ламали довгі жердини.
– О… о… о… – пролунало десь збоку.
Гунке обернувся і побачив, що есесівець уже по груди занурився в болото. Він намагався вилізти з трясовини, борсався, вигукував щось, але тряска драговина робила свою справу. Тіло есесівця занурювалось усе глибше й глибше. Зверху залишалися лише голова і руки. Він кричав диким голосом, а рідина лізла йому в очі, в рот, у вуха. Ось залишилися тільки вершечок голови і кісті рук, а через кілька секунд усе зникло. Похмуре болото наче знехотя плямкнуло кілька разів підряд і поглинуло есесівця.
Гунке забув про спрагу, що його мучила, забув про все на світі. Він не наважувався відірвати ноги від твердого острівця землі. Попереду було болото, позаду – вороги. Тримаючи довгі тички, вони вже наближалися до нього по болоту.
На якусь мить у голові Гунке промайнула думка про самогубство – пістолет з повною обоймою був у нього в руках. Але він відкинув цю думку і вирішив захищатись. Та вже було пізно: люди стояли поруч з наведеними на нього дулами гвинтівок.
Довелося відкинути вбік пістолет і лягти обличчям униз.
– Отак воно краще, – сказав один з росіян. Це був Хапов…
Ранок наступного дня застав Гунке в партизанському таборі. Начальник гестапо давав зізнання командиру бригади Кривов'язу і начальнику розвідки Костіну, який володів німецькою мовою.
Костін тримав у руках блокнот. До нього вже було занесено десяток прізвищ зрадників і підсобників гітлерівців, а Гунке продовжував згадувати. В числі ворожої агентури начальник гестапо називав Ожогіна і Грязнова, як співробітників військової розвідки «Абвер»…
Приблизно в цей же час Микита Родіонович сидів перед Юргенсом – інформував його про зошит з підозрілими помітками Кібіца, знайдений в його кабінеті.
Юргенс уважно вислухав Микиту Родіоновича і, не вдаючись у подробиці, відпустив його. Важко було сказати, що подумав і що вирішив Юргенс.
XXIX
Кібіц зустрів Ожогіна і Грязнова мовчки. Він заглибився в себе і нічим не виявляв цікавості до учнів. У кімнаті панував неймовірний розгардіяш.
Кібіц розставив апаратуру і жестом запросив учнів до столу. Але розпочати заняття не вдалося.