Таємничий острів
Шрифт:
– Та ні, Пенкрофе, – підтримав інженер, – тільки тому, що ми тут відірвані від найдорожчого, що має людина, – від родини, друзів, своєї землі!..
Так і вирішили, й відтоді колоністи вже не заводили розмов про будівництво великого корабля і про далеке плавання на північ, до архіпелагів, чи на захід, до берегів Нової Зеландії, а взялися до буденної роботи, готуючись до третьої зимівлі у Гранітному Палаці.
Та все ж таки вони погодилися, що треба до настання зими здійснити на боті подорож навколо острова Лінкольна. Це рішення було ухвалене у зв’язку з тим, що вони досі не мали повного уявлення про західне й північне узбережжя острова між
Підготовлений Пенкрофом план морської експедиції, звісно, схвалив Сайрес Сміт, якому дуже кортіло оглянути всі свої володіння.
Погода була нестійкою, але барометр падав або піднімався поступово, тож різких змін погоди не передбачалося. Саме першого тижня у квітні стрілка барометра пішла вниз, днів п’ять чи шість віяв сильний західний вітер, а потім вона поповзла вгору і завмерла на рівні двадцяти дев’яти і дев’яти десятих дюйма (759,45 мм), тож колоністи вирішили, не відкладаючи, вирушити в експедицію.
Відплиття було призначене на 16 квітня, і «Бонавентур», що стояв у порту Повітряної Кулі, був споряджений для кількаденної подорожі.
Сайрес Сміт попередив Айртона про майбутню експедицію і запропонував йому взяти в ній участь; проте той відмовився, й колоністи вирішили, що до їхнього повернення він мешкатиме у Гранітному Палаці. Разом із ним мав залишитися й дядечко Юп, який поставився до такого рішення цілком прихильно.
16 квітня п’ятеро друзів, узявши Топа, піднялися на борт «Бонавентура». Вітер – і досить сильний – віяв з південного заходу, отож «Бонавентуру» довелося лавірувати, виходячи з порту Повітряної Кулі й тримаючи курс на Зміїний мис. З усієї дев’яностомильної довжини острова по периметру на південне узбережжя припадало двадцять миль від бухти до мису Щелеп. І всі двадцять миль колоністи йшли проти вітру.
Минув майже цілий день, поки бот досягнув мису, бо через дві години після його виходу в море закінчився відплив і «Бонавентурові» довелося шість годин поспіль боротися із припливом. Коли «Бонавентур» обігнув мис, настали сутінки.
Пенкроф, узявши два рифи на вітрилах, запропонував інженерові пливти далі з невеликою швидкістю. Але інженер волів стати на якір за кілька кабельтових від берега, щоб удень оглянути цю частину острова. Навіть більше – колоністи домовилися пливти лише вдень, аби краще дослідити все узбережжя, а з настанням вечора кидати якір якнайближче до берега.
Поблизу мису бот простояв на якорі цілу ніч; вітер ущух, клубочився туман, і було дуже тихо. Крім моряка, всі колоністи спали, хоч, можливо, й не так міцно та спокійно, як у своїх кімнатах.
17 квітня раннього ранку Пенкроф підняв якір і пішов лівим галсом повним бакштагом, тримаючись якнайближче до західного берега.
Колоністи вже були на цьому вкритому чудовими лісами березі, а проте він знову викликав у них захоплення. Намагаючись пливти якнайтихіше, аби все бачити, і обережно обходячи стовбури дерев, що плавали в морі, вони ішли так близько від берега, як тільки було можливо. Кілька разів колоністи навіть ставали на якір і Гедеон Спілет робив знімки чарівних місць на узбережжі.
Близько полудня «Бонавентур» підійшов до гирла Водоспадної річки. На правому її боці стояв негустий ліс, а далі, миль за три, виднілися лише рідкі гайки між західними відрогами гори, безплідний кряж якої тягся аж до моря.
Як дивовижно відрізнялися південне і північне узбережжя! Перше – лісисте, зелене й веселе; друге –
«Бонавентур» пройшов за півмилі від берега. З такої відстані чітко було видно, що узбережжя завалене брилами різноманітних форм заввишки від двадцяти до трьохсот футів – циліндричні, неначе вежі, призматичні, мов дзвони, пірамідальні, як обеліски, і конічні, ніби фабричні димарі. Навіть хаотичне нагромадження торосів у льодових морях не являло б собою такого величного і страшного видовища! Тут від скелі до скелі ніби висів місток; там верхівки скель вигиналися, мов недосяжні людському зору аркади храму; ще далі розверзлася похмура паща печери з монументальним склепінням; в іншому місці виднілися фантастично нагромаджені шпилі й пірамідальні вежі, яких не знайдеш у жодному готичному соборі. Творіння геніальної природи, химерніші й різноманітніші, аніж шедеври, створені людською уявою, надавали дивної величі берегу, що простягся на вісім-дев’ять миль.
Сайрес Сміт і його супутники приголомшено дивилися на це диво природи. Тільки Топ, на якого дика краса місцевості не справляла враження, голосно гавкав, будячи серед базальтових скель тисячоголосу луну.
Інженер навіть зауважив, що в його гавканні було щось дивне – саме так він гавкав, бігаючи навколо колодязної ляди в Гранітному Палаці.
– Пристаньмо до берега, – звелів Сайрес Сміт.
І «Бонавентур» підійшов, наскільки міг, до берегових скель. Можливо, там знайдеться вартий дослідження грот? Але Сайрес Сміт не побачив ні печери, ні заглиблення, де могла б сховатися жива істота, бо високі хвилі заливали підніжжя скель. Незабаром Топ замовк, і бот рушив далі, пливучи за кілька кабельтових від берега.
Північно-західне узбережжя було пологе і піщане; подекуди над уже оглянутою колоністами болотистою низовиною здіймалися самотні хирляві деревця, та, на відміну від дикої, щойно баченої пустелі, його оживляли тисячі водоплавних птахів.
Увечері «Бонавентур» кинув якір у якійсь бухточці, причаливши аж до берега, – так у ній було глибоко. Ця ніч теж минула спокійно, бо вітер, так би мовити, закляк з останнім промінням сонця і піднявся знову лише на світанку. Зійти на берег було легко, і, визнані найкращими мисливцями колонії, Герберт та Гедеон Спілет із самого ранку вирушили на полювання, а за дві години повернулися з низками качок і куликів. Топ творив дива, і завдяки його старанню й спритності мисливці не втратили жодного підстреленого птаха.
О восьмій ранку «Бонавентур» знявся з якоря і під ходовим вітром, що помітно дужчав, швидко поплив до мису Північна Щелепа.
– Загалом я не здивувався б, якби тепер повіяв сильний західний вітер. Учора ввечері на заході небо було аж бурякове, та й «баранці» на хвилях не провіщають нічого доброго, а вранці в небі з’явилися ще й «котячі хвости», – сказав Пенкроф.
«Котячими хвостами» називають довгасті хмари у зеніті неба, що скидаються на легкі пасма вати й летять не нижче п’яти тисяч футів над рівнем моря; вони завжди провіщають бурю.