Таємничий острів
Шрифт:
Сайрес Сміт зрозумів, про що йдеться, й промовчав.
– То був англійський фрегат, добродію! – вигукнув капітан Немо, на хвилину знову стаючи принцом Дакаром. – Чуєте? Англійський фрегат! Він напав на мене! Я був тоді у вузькій і мілкій бухті!.. Я мусив вирватися… і я вирвався! – Потім він сказав спокійніше: – І право, і справедливість були на моєму боці. Скрізь, де я міг, я творив добро і карав зло. Не завжди справедливість полягає в прощенні!
Після його слів виникла невелика пауза, і капітан Немо повторив:
– То що ж ви думаєте про мене, панове?
Сайрес Сміт простяг капітанові руку і у відповідь
– Капітане, ваша вина лише в тому, що ви вірили, ніби можна відродити минуле, і боролися проти необхідності, проти прогресу. Такі міркування хибні; одних вони можуть захоплювати, в інших – викликають обурення; людським розумом їх можна збагнути, а суддя їм – лише Бог. Якщо хтось прагне добра, але помиляється, вибираючи шлях, проти нього можуть боротися, проте його не можуть не поважати. Ваші помилки належать до тих, які не виключають захоплення; і вам немає чого боятися суду історії. Вона любить героїчні шаленства, хоча й засуджує їхні наслідки.
Капітан Немо важко зітхнув і, піднісши руку до неба, тихо сказав:
– Добре я робив чи ні?
На що Сайрес Сміт відповів:
– Про всі великі діяння хай судить Бог, адже все йде від нього! Капітане Немо, чесні люди, що стоять перед вами, люди, яким ви стільки допомогли, завжди будуть оплакувати вас.
Герберт підійшов до капітана Немо, став навколішки і, піднісши до губів капітанову руку, поцілував її. З очей умирущого скотилася сльоза.
– Хай тебе береже Господь, дитино моя!.. – прошепотів він.
Розділ XVII
Передсмертні години капітана Немо. Остання воля вмирущого. Подарунок новим друзям. Труна капітана Немо. Кілька порад колоністам. Останні хвилини. У морських глибинах.
Настав ранок. Жоден промінчик денного світла не проникав у глибокий грот. Високий приплив цілком закрив прохід до печери з боку моря. Але штучне світло, що виривалося довгими пучками проміння зі скляних фар, не згасало, і водна гладінь так само виблискувала навколо плавучого апарата.
Капітана Немо опанувала глибока втома, і він одкинувся на подушки дивана. Нічого було й думати про те, щоб перенести його до Гранітного Палацу, – він виявив бажання залишитися на Hayтілусі серед безцінних скарбів, яких не купити і за мільйони, й чекати там недалекої смерті.
Капітан Немо, мабуть, знепритомнів, і поки він лежав нерухомо, Сайрес Сміт і Гедеон Спілет уважно оглянули його. Було очевидно, що життя капітана Немо згасає. Сила покидала колись могутнє тіло, яке стало тепер лише крихкою оболонкою невидимої душі, що ось-ось мала залишити земний світ. Усе його життя зосередилося тепер у серці і в голові.
Інженер
Сам капітан Немо доводив, що ніяких ліків від його хвороби немає, і без страху чекав смерті.
– Ми нічим не можемо допомогти йому, – сказав Гедеон Спілет.
– Але від чого він помирає? – запитав Пенкроф.
– Згасли сили, – відповів журналіст.
– Може, вони з’явилися б, якби його перенести на свіже повітря й сонце? – не поступався моряк.
– Ні Пенкрофе, це не поможе, – відповів інженер. – Та й сам капітан Немо ні за що не погодиться розлучитися зі своїм судном. Він тридцять років прожив на «Hayтілусі» й хоче померти на ньому.
Мабуть, капітан Немо почув інженерову відповідь, бо ледь підвівся на дивані й слабким, але виразним голосом зауважив:
– Ваша правда, пане. Я повинен і хочу померти тут. І я маю до вас прохання…
Сайрес Сміт і решта колоністів знову підійшли до дивана і поправили подушки, щоб умирущому було зручніше лежати. Капітан Немо обвів поглядом усілякі дива, зібрані в цьому салоні, освітленому прихованими в оздобленій арабесками стелі електричними лампами. Він по черзі подивився на свої картини, що висіли на стінах, задрапованих чудовими гобеленами (а то були шедеври мистецтва, що належали пензлю італійських, фламандських, французьких та іспанських художників); на скульптури – зменшені бронзові й мармурові копії прославлених статуй, що здіймалися на п’єдесталах; на величний орган, який займав цілу стіну; на вітрини з рідкісними дарами морів, що оточували влаштований посеред зали басейн, – там виднілись морські рослини й тварини, перламутрові мушлі, низки безцінних перлів небаченої краси, і нарешті його очі зупинилися на девізі «Наутілуса», накресленому над дверима цього своєрідного музею:
MOBILIS IN MOBILI [23]
Здавалося, капітан Немо хотів востаннє помилуватися скарбами мистецтва й природи, які оточували його понад тридцять років у морських глибинах.
Сайрес Сміт шанобливо чекав, поки вмирущий заговорить знову.
Минуло кілька хвилин, під час яких перед капітаном Немо, напевне, промайнуло все його довге життя; нарешті він обернувся до колоністів і мовив:
– Чи не здається вам, панове, що я заслуговую на деяку вдячність із вашого боку?
23
Рухомий у рухомому (лат.).
– Капітане, ми залюбки віддали б власне життя, аби ви жили якнайдовше, – відповіли колоністи.
– Добре, – сказав капітан Немо. – Добре!.. Обіцяйте мені, що виконаєте мою останню волю, і ви віддячите мені за все, що я для вас зробив.
– Клянемося! – відповів за всіх Сайрес Сміт, даючи обіцянку за себе особисто і за своїх друзів.
– Панове, – почав капітан Немо, – завтра я помру.
Герберт хотів заперечити, але хворий знаком зупинив його.
– Завтра я помру, – повторив він, – і не хочу мати іншої труни, крім «Наутілуса». Іншої труни мені не треба. Всі мої друзі спочивають на морському дні, і я хочу бути разом із ними.