Таємничий острів
Шрифт:
Усім доступним погляду пунктам і розвіданій частині острова було дано назви і вирішено, що їхній список поповнюватимуть у міру того, як з’являтимуться нові відкриття.
Місцезнаходження острова щодо різних сторін світу інженер визначив приблизно, за сонцем, і виявилося, що бухта Єдності й плоскогір’я Широкий Обрій лежать на сході. Але Сайрес Сміт мав намір наступного дня замітити точний час сходу і заходу сонця, його місцезнаходження в небі на середині шляху від сходу до заходу і точно визначити, де північний бік острова, бо в Південній півкулі в момент свого перебування в зеніті (тобто ополудні)
Отож цю справу було завершено, і новоявленим остров’янам лишалося тільки спуститися з гори Франкліна і повернутися до свого Комина, як раптом Пенкроф вигукнув:
– Ну й телепні ж ми!
– Чому? – запитав Гедеон Спілет, закривши записника і підвівшися, щоб іти.
– А наш острів? Його ж то ми забули назвати!
Герберт уже розтулив було рота, аби запропонувати назвати острів на честь Сайреса Сміта, що, безумовно, бурхливо підтримали б усі супутники, коли інженер просто сказав:
– Назвімо його, друзі, іменем великого громадянина, котрий бореться зараз за єдність американської республіки! Хай він називається острів Лінкольна!
У відповідь на інженерові слова з трьох чоловічих грудей вихопилось могутнє «Cлава!»
Того вечора нові поселенці, полягавши спати, довго ще згадували далеку вітчизну, жахливу війну, через яку лилася кров на рідній землі; вони й на хвилину не сумнівалися в перемозі над Півднем, у тому, що справедлива справа Північних Штатів, завдяки таким людям, як Грант і Лінкольн, неодмінно візьме гору.
Усе це відбувалося 30 березня 1865 року, і вони ще нічого не знали про те, що через шістнадцять днів у Вашингтоні станеться страшний злочин: у великодню п’ятницю Авраам Лінкольн упаде, скошений кулею якогось фанатика.
Розділ XII
Перевірка годинників. Пенкроф задоволений. Підозрілий дим. Червоний струмок. Флора острова Лінкольна. Фауна. Гірські фазани. Полювання на кенгуру. Агуті. Озеро Гранта. Повернення до Комина.
Поселенці острова Лінкольна окинули прощальним поглядом усю місцевість, обійшли кратер по його вузькому пружку і за півгодини спустилися на плато першого конуса, де ночували минулої ночі.
Пенкроф висловив думку, що пора вже й поснідати, і з цього приводу Сайрес Сміт і журналіст вирішили звірити годинники.
Ми знаємо, що годинник Гедеона Спілета не був пошкоджений морською водою, бо його власника першим викинуло на берег, де він був недосяжним для хвиль. Той годинник мав один із найдосконаліших механізмів і був справжнім кишеньковим хронометром, а Гедеон Спілет ніколи не забував щодня старанно накручувати
Що ж до інженерового годинника, то він, звичайно, зупинився, коли Сайрес Сміт лежав серед дюн.
Тепер інженер накрутив його знову, і визначивши за сонцем, що час наближається до дев’ятої ранку, відповідно перевів стрілку годинника.
Гедеон Спілет уже намірявся і собі перевести годинника, коли інженер, зупинивши його жестом руки, сказав:
– Ні, дорогий Спілете, почекайте. У вас на годиннику Річмондський час, чи не так?
– Так, Сайресе!
– Отже, він відрегульований за меридіаном того міста, тобто, можна сказати, майже за меридіаном Вашингтона.
– Саме так.
– От і добре, не переводьте стрілок. Регулярно накручуйте годинник, але не торкайтеся стрілок! Це нам може придатися.
«Навіщо?» – подумав моряк.
За сніданком усі добре поїли, не залишивши в запасі ні дичини, ні горішків. Проте Пенкрофа це нітрохи не турбувало: харчі знайдуть дорогою! Топ, якому малувато дісталось, напевне підніме в гущавині лісу якусь дичину. Крім того, моряк уже намислив собі попросити інженера, щоб той приготував порох та змайстрував одну-дві мисливські рушниці – на його думку, для інженера то справжня абищиця.
Покидаючи плато, Сайрес Сміт запропонував супутникам повернутись до Комина іншим шляхом. Він хотів зблизька роздивитися озеро Гранта, чудово обрамлене кронами дерев. Експедиція стала спускатися гребенем одного із відрогів, між якими, напевне, й зароджувалися витоки річки, що живила озеро. Тепер, розмовляючи, колоністи вживали спільно придумані назви, і це на диво полегшувало обмін думками про острів. Герберт і Пенкроф – один ще майже дитина, а другий – по-дитячому безпосередній – не могли цим натішитися, і моряк, широко ступаючи, казав хлопцеві:
– Ти дивись, Герберте, як чудово! Тепер, синку, вже не загубишся: чи підемо повз озеро Гранта, чи через ліси Далекого Заходу до річки Вдячності, все одно вийдемо до плоскогір’я Широкий Обрій, а отже, й до бухти Єдності!
Супутники домовилися не йти щільною групою, але й не надто розпорошуватися. В густих лісах острова напевне водяться хижі звірі, і обачливість вимагала не втрачати пильності. Попереду йшли переважно троє: Пенкроф, Герберт і Наб, а перед ними біг Топ, заглядаючи у всі закутки. Інженер і журналіст ішли поруч, Гедеон Спілет тримав напоготові записник, аби невідкладно занотувати будь-яку помітну подію, а мовчазний інженер часом відходив убік лише для того, щоб підібрати якийсь мінерал або гілку, і мовчки клав їх у кишеню.
– Що він у дідька весь час підбирає? – бурмотів Пенкроф. – Хоч скільки дивлюся, не бачу нічого вартого, аби за ним нахилятися!
До десятої ранку групка супутників спустилася з останніх найнижчих схилів гори Франкліна. Під горою поки що траплялися лише кущі та зрідка поодинокі дерева. Колоністи йшли жовтуватою, ніби випаленою долиною, що простяглася майже на милю від гори до узлісся. На нерівній горбкуватій землі то тут, то там траплялися величезні уламки базальту, для охолодження яких у земній корі, за теорією Бішофа, знадобилося близько трьохсот п’ятдесяти мільйонів років. Проте тут не спостерігалося слідів лави – очевидно, вона стікала колись по північних схилах гори.