Таємниця двох океанів

Адамов Григорий Борисович

Після деякого вагання Горєлов перестав заперечувати проти пропозиції зоолога. Всі розійшлися і за хвилину загубили один одного в густих зеленуватих сутінках вод.

Розділ XII

ОСТАННЄ ЗУСИЛЛЯ СКВОРЕШНІ

Залишившись самі, Скворешня й Павлик запустили гвинти, піднялися на кілька метрів над дном і понеслися на схід-південний схід, ближче до сходу. Вони пливли на трьох десятих ходу, остерігаючися численних перепон, невиразні силуети яких раз у раз з'являлися з усіх боків.

Натрапляючи на зарослі водоростей,

вони пробивали їх спустивши запобіжні решітки на гвинти. За годину перед ними з'явилася суцільна гранітна стіна, краї якої зникали як вгорі, так і на північ і південь, гублячись у підводній імлі. Стіна була порита глибокими зморшками фіордів, бухт, безліччю великих і малих печер, гротів, виступами мисів, нагромадженнями обвалених скель та уламків. Усе було покрите водоростями, які тяглися до поверхні моря або стелилися по дну — по скелях, їх уламках, валунах та дрібному камінню.

Павлик і Скворешня стали на дно. Навколо них шмигали різноманітні риби, промайнув тюлень, з переляку кинувшись убік, морська видра з великою рибиною в гострих зубах різко шугнула вгору. По дну на водоростевому килимі повзала сила різноманітних голкошкірих, крабів, ракоподібних.

— Стати на якір! Приїхали, товаришу начальник, — сказав Скворешня.

Захоплені цікавим полюванням, вони довго блукали по дну, серед хаосу «Млечної Путі», вибиралися на обмілини, на нагромадження скель, заглядали в моторошну, повну таємниць темряву підводних печер та гротів.

Нарешті хлопчик заявив, що він утомився і зголоднів.

— Давайте закусимо й відпочинемо, Андрію Васильовичу, — запропонував він. — Обідати сьогодні ми не повернемося на підводний човен. Арсен Давидович попередив капітана.

— Знаю, — підтвердив Скворешня. — Ну що ж! Ковток гарячого какао не завадить.

Павлик випадково підвів очі. Високо, на межі променя ліхтаря, швидко промайнула довга тінь, виблискуючи металево-матовим синім блиском.

— Що б це могло бути? — спитав себе Павлик уголос. — Мабуть, тюлень. Тільки вузький якийсь. Шкода, не роздивився.

— Ну, іншим разом побачиш, — байдуже зауважив Скворешня. — Закушувати так закушувати! І у мене апетит розгорівся. Де б тут сісти? — оглянувся він навколо себе.

— Зайдімо ось у що печеру, Андрію Васильовичу, — сказав Павлик, показуючи на вхід, що темнів недалеко від них. — Оглянемо її та там же закусимо й відпочинемо.

— Давай, ваше благородіє!

Над входом у печеру, немов козирок, нависло склепіння, на ньому громадилося кілька величезних скель, густо зарослих водоростями. Скворешня й Павлик увійшли в печеру і, тримаючи напоготові ультразвукові пістолети, насторожено й пильно оглянули її дно та стіни. Печера виявилася зовсім невеликим гротом, не більше як два метри завглибшки. Два промені яскраво освітили його. Грот був порожній; по дну й стінах повзали зірки, їжаки, голотурії. На дні валялося кілька невеликих валунів.

— Ну й дурниці! — сказав Скворешня, підвішуючи пістолет до пояса. — А відпочити, ковтнути какао тут буде непогано. Сідай, хлопчику, розташовуйся!

Вони зняли мішки й сіли поруч, просто на піщане дно, обпираючись спинами на задню стіну грота. Було затишно, як у ложі театру. Відкрили патронташі, натисли

кнопки від термосів і з насолодою зробили кілька ковтків.

— Чудово! — задоволено прогудів Скворешня. Павлик хотів щось відповісти, та не встиг. Глухий потрясаючий гуркіт зненацька захитав стіни грота. Перед входом мелькнула в хмарі піску величезна темна маса і не далі як за півметра від простягнутих ніг Скворешні вдарилася об дно.

Одним стрибком Скворешня опинився на ногах і кинувся до виходу.

Якусь мить він у цілковитому замішанні стояв, не знаючи, що робити, перед високою глухою стіною з граніту, яка щільно закупорила грот. Потім з криком: «Ми заперті!» кинувся плечем уперед, на стіну. З глухим металічним дзвоном його відкинуло, як м'яч, назад. Скворешня стояв, оглядаючись, наче шукаючи чогось. Стрімкі стіни височіли навколо — німі, спокійні, байдужі. Павлик сидів мовчки в тій же позі, в якій його захопила катастрофа, скам'янілий, блідий, його губи щось невиразно шепотіли, та Скворешні було не до нього.

Заспокоївшись, він почав уважно оглядати перешкоду, яка так несподівано виникла.

— Ця скеля, — міркував він уголос, — та сама скеля, що нависала на козирку над входом. Як вона звалилася? Чому?

Павлик ворухнувся при цих словах, намагався щось сказати, але не зміг: вік наче онімів.

Скворешня на хвилину замовк, продовжуючи обшарювати скелю рукою. Потім він знову забурмотів:

— Ні щілини, ні просвіту… Дивись, як на загад. Як у гніздо засіла.

Він знову замовк, потім уперся плечем у скелю і почав поволі все сильніше й сильніше натискувати на неї. Обличчя його побагровіло, жили на лобі випнулися, колоноподібні ноги все глибше вгрузали в пісок. Здавалося, цим гігантським зусиллям можна було повалити гору. Але скеля стояла непорушно. Раптом обличчя Скворешні посиніло, і, важко дихаючи, він поволі опустився на дно, біля підніжжя скелі.

Павлик з криком кинувся до нього:

— Андрію Васильовичу, Андрію Васильовичу, опам'ятайтеся!.. Андрію Васильовичу, нам треба інакше. Ковтніть какао. Трубка перед вами. Треба інакше… інакше…

Скворешня трохи розплющив очі. Хвилину він безтямно дивився на Павлика, ніби не впізнаючи його. Потім трохи підвівся на лікті й сів біля скелі, спиною опираючись на неї. Віддихавшись, він підняв голову.

— Що ти кажеш, Павлику? Як інакше?

— Треба викликати допомогу з підводного човна, Андрію Васильовичу. Треба підірвати скелю.

Скворешня безнадійно махнув рукою.

— Клич.

Павлик голосно покликав:

— Арсене Давидовичу! Арсене Давидовичу!

— Слухаю, бічо. Чим ти так схвильований?

— Арсене Давидовичу, скеля обвалилася й закрила вихід з маленької печери, куди ми зайшли. І Андрій Васильович нічого не може вдіяти з нею. Допоможіть нам, Арсене Давидовичу! Викличте допомогу з підводного човна.

— Що ти кажеш, бічо!

З цим вигуком зоолога, повним тривоги, переплівся глухий схвильований голос Горєлова: