Таємниця двох океанів
Шрифт:
Розділ IV
ЗАГИБЕЛЬ «ДІОГЕНА»
Незважаючи на страшенної сили ураган, який нісся з холодних областей Баффінового моря і Гренландії, на допомогу «Діогенові», першокласному пароплаву, що робив термінові рейси між Шербургом і Нью-Йорком, за першим його сигналом біди протягом двох-трьох годин зібралися десятки пароплавів. Велетенські хвилі, що досягали висоти тринадцяти метрів, згладжувалися потоками нафти і розбивалися підводними повітряними хвильоламами. Парові, дизельні, електричні катери і глісери сновигали взад і вперед, перевозячи людей з судна, що тонуло. Перші жертви були доставлені на «Марію-Антуанетту», яка раніше за інших прибула і розпочала рятівні роботи. Серед
Тієї ночі якраз зіпсувався інфрачервоний фотоапарат з лівого борту, і він не міг своєчасно попередити про наближення крижаної гори. Ураган буз такий сильний, а маса айсберга настільки велика, що удар по борту «Діогена» вийшов надзвичайно могутній і руйнівний. Увесь лівий борт пароплава був понівечений, продавлений, водонепроникні перебірки зім'яті, а верхні палуби засипані і проламані величезними брилами льоду.
Буняка, який лежав непритомний, команда передала на катер з «Марії-Антуанетти», і ніхто не помітив відсутності хлопчика, його сина. Айсберг, що наробив стільки горя, велично віддалявся, злегка погойдуючись на велетенських хвилях, які скаженіли навколо нього, і ніхто не догадався подивитися, що робиться в його численних впадинах, проваллях, печерах і гротах…
Коли роботи по врятуванню пасажирів і команди закінчились, поранені, в тому числі й непритомні, були опізнані. Перекличка, влаштована по радіо між усіма врятованими, встановила, що невистачає трьох чоловік, серед них – Павла Буняка, чотирнадцяти років, сина радянського підданого Івана Буняка. Вирішили, що ці троє під час зіткнення упали в море й загинули. Все ж кілька швидкохідних катерів обслідували протягом п'ятнадцяти хвилин найближчий простір навколо «Діогена», що опускався під воду, і повернулися ні з чим.
Під сумний прощальний рев гудків своїх численних собратів «Діоген» з загаслими котлами поволі занурювався. Пароплави розійшлись, розвозячи врятованих в різні порти європейського узбережжя.
Океан стихав. Довгі похилі зали здіймалися і поволі котилися в далечінь. Після жорстокого урагану життя, яке заховалося було в глибини, знову закипіло на поверхні. Дедалі частіше і частіше з ультрамаринових хвиль випурхували зграйки летючих риб. Розправивши свої плавці, довгі і гострі, схожі на крила ластівки, вони проносилися з сухим шерхотом над валами і знозу ховалися в чистій блакиті океанських вод.
Вслід за ними, як гарматні снаряди, злітали в повітря зелено-червоні боніти, чудові золоті макрелі, то емальово-сині, то пурпурні, але всі з золотистожовтими хвостами.
Великі, дво– і триметрові тунці в мисливському азгрті показували час від часу над поверхнею вод свої жадібно розкриті круглі роти або могутні чорно-сині спини. Полювання розгорялось. Зграї летючих риб безперервно злітали і падали. І ні мисливців, ні дичину не бентежили досить незвичайні і дивовижні для цих місць речі, які плавали то тут, то там серед хвиль: дерев'яні лави, легкі плетені крісла, ґратчасті ящики з капустою, з апельсинами, уламки дощок, японська лакована етажерка, білі, до половини засклені двері, матраци, рятівний круг, обривки
Ось одна з дорад, понад метр в довжину, після невдалого стрибка через клітку з мертвими курми з гучним сплеском упала назад у воду, але з швидкістю блискавки знову кинулась за своєю жертвою. Вона все дужче й дужче розганялася, ковзаючи по поверхні, наче глісер, і коли летучка, втрачаючи сили, спускалася по стометровій дузі, дорада одним ударом хвоста раптом відірвалася від хвилі, злетіла на кілька метрів навперейми летучці, і в одну мить намічена жертва зникла у величезній круглій пащі доради.
Сонце кидало вже свої останні промені на круглі гребені валів, коли до дорад, боніт, тунців приєднався табун гостромордих дельфінів. Жорстока гра життя і смерті відновилася з новою силою.
Ця повна руху і фарб картина зовсім не привертала однак уваги трьох людей, які допитливо оглядали весь простір навкруги аж до далекого горизонту. Вони стояли на овальній рівній площадці, обгородженій легкими перилами, на вершині невеликого горба з гофрованого металу, пофарбованого в синьо-зелений колір. Біля переднього кінця площадки, майже біля самих перил, горб круто спускався вниз, у воду. Позаду площадки на протязі двох-трьох десятків метрів горб похило спускався до води, як спина величезного кита, і зразу ж губився в її чистій прозорій синяві. На цій спині, наче зсунута на потилицю шапка, містився закруглений зверху бугор з того самого гофрованого металу. Хвиля, що збігала, часом оголювала ще на кілька метрів похилу спину горба, показуючи, що вона тягнеться і далі, під водою.
Горб погойдувався на затихаючій розміреній зибі, то показуючись на гребенях хвиль, то ховаючись у проваллях між ними. Люди стояли на площадці, немов не відчуваючи качки.
Двоє з цих людей, одягнуті в сліпучо білі з золотими ґудзиками кітелі, з золотими шевронами на рукавах і «крабами» на кашкетах, мовчки оглядали горизонт і гребені далеких валів, дивлячись в чудернацькі інструменти, схожі одночасно на біноклі і на підзорні труби.
Третій, широкоплечий велетень, зсутулившись, стояв біля перил позаду начальства, в позі ведмедя, що намагається зберігати дисципліну і шанобливість. На ньому була білосніжна форменка і кашкет-безкозирка. Довгі вуса, обкурені над губами, світлими, білявими завитками звисали нижче підборіддя; маленькі очі на широкому, гладко поголеному кирпатому обличчі дивилися трохи насмішкувато, з добродушною хитринкою. І він не відриваючись уважно і пильно оглядав поверхню океану, не звертаючи уваги на гру хижаків з своїми жертвами.
Сонце заховалося. Швидко, на очах, згущалися сутінки, немовби знизу, з океану, підіймалася велетенська, все щільніша, все густіша запона.
Доради, боніти, дельфіни перестали стрибати. Однак полювання, мабуть, ще тривало під поверхнею. Зграйки летючих риб, як і раніше, з легким потріскуванням розправляючи плавці, злітали, опускалися і, ледве приторкнувшись до гребеня хвилі, знову здіймалися над водою. То одна, то друга з них в темряві, що швидко насувалася, з гучним хлопаючим ударом падала на це дивне судно, на його площадку, б'ючись об його гофровані боки, і, лишаючи на них кров та сріблясту луску, падала в воду.
Висока людина в білому кітелі опустила, нарешті, свій дивний бінокль і махнула рукою.
– Нічого не видно, Лорд, – сказала вона чистою російською мовою. – Мабуть, хлопчик справді загинув. Ми даремно витрачаємо час.
Незважаючи на сутінки, що згущалися, було ще добре видно його обличчя з золотистим загаром, світлу гостру борідку і чисто поголену верхню губу. Трохи зігнутий, з горбочком ніс через відсутність вусів здавався крючкуватим, як дзьоб хижого птаха. Очі сірі, не кліпаючі, завжди напівприкриті тонкими, з синявою повіками, ще більше посилювали цю подібність.