Таємниця двох океанів

Адамов Григорий Борисович

«Ну, точнісінько шаховий кінь з хвостом», подумав Павлик.

Це були дійсно морські коники, смішні і разом з тим граціозні створіння. Вони у великій кількості проносились у світлозелених щілинах між водоростями, то повільно, з важним виглядом випнувши черевце, гордо задравшії свої конячі голови і витріщивши здивовані очі, то лежачі! швидко розтинали воду, працюючи хвостом, немов гвинтом. Деякі, обвивши кінцем хвоста стебла водоростей, погойдувались на них, мабуть відпочиваючи і наглядаючи здобич. При цьому їхні очі вертілися в різні боки незалежно одне від одного, як у хамелеона. Два морських коники, швидко пропливаючи назустріч один одному, несподівано зчепилися хвостами, переплелися ними. Вони робили відчайдушні зусилля,

щоб розчепитися, тягли, смикалися в різні боки, з одчаєм повертаючи очима і зачепившись підборіддям за найближчі стебла.

Павлик, затамувавши подих і розкривши рот у широкій посмішці, не зводив очей з цих комічних коників, які немовби зіскочили з шахової дошки. Несподівано перед самими Павликовими очима, стоячи повиснув у воді морський коник з великим одвислим черевцем. Він пильно дивився на Павлика, вирячивши очі під смішною розкуйовдженою зачіскою з кількох волосинок, що стирчали кожна окремо. Раптом на нижній частині черевця морського коника шкіра заворушилася, і відкрилася щілина. З щілини показалася маленька гостра мордочка, і зараз же з цієї кишені, що відкрилася, вискочила фігура крихітного коника, дуже схожого на великого, і така смішна, що Павлик не зміг далі стримуватися і голосно засміявся. Слідом за першим із кишені вискочили один за одним кілька десятків цих мініатюрних створінь. Вони граціозно кружляли навколо свого плавучого дому і раптом, стрімко кинувшись до нього, в одну мить сховалися в рятувальній кишені, власникякої моментально зник з очей здивованого Павлика.

Павлик не одразу помітив, що саме так налякало цю життєрадісну родину. Потім серед плямуватих листків, які легенько ворушилися, він помітив очі, – похмурі, злісні, під понуро навислими бровами. Потім вималювались товсті, м'ясисті губи, вигнуті, опущені в кутках, з затиснутою в них тоненькою гілочкою водорості. Нарешті показалась і вся товста бізоняча голова, з кудлатими рогами і пучкуватою бородою. Здавалось, що вся риба складається із рухливих клаптиків і лахміття, які заміняли їй плавці та хвіст, а в більшості взагалі невідомо для чого були насаджені і теліпалися на голові, під головою, на щоках, за зябровими кришками. Багато білих плям – великих і малих – було розсипано по всьому тілу цієї незвичайної риби. Але саме ці дивовижні лахміття і плями робили її зовсім не помітною в хащі плямистих водоростей, що погойдувались.

«Теж мімікрія, – подумав Павлик, – пристосовується…»

Риба нерухомо повисіла кілька секунд, не зводячи похмурих очей з Павлика, потім, заспокоєна, повернулася до товстого стебла і почала тикати мордою в невеликий, з кулак, горбик, прикріплений над черешком широкого листка. Тільки уважно придивившись, Павлик помітив, що цей горбик є справжнім гніздом і що дивовижна риба прикріплює до нього принесену з собою гілочку. Гілочка вийшла з її рота, вкрита слизом, і міцно лягла на своє місце в стінці гнізда.

Мабуть, будівництво гнізда на цьому й закінчувалось. Риба піднялася над ним і почала тертися черевцем об краї його стінок. З черевця показалася нитка ікринок, які рядами укладалися всередину гнізда.

– Бічо! – знову несподівано і різко пролунав голос зоолога. – Починай пеленгувати! Напрям – зюйд-зюйд-ост, глибина – від вісімдесяти п'яти до вісімдесяти метрів, частота – двадцять тисяч кілоциклів, енергія – вісімдесят ват.

Павлик швидко отямився і чітко, по-морському, відповів:

– Єсть, Арсене Давидовичу! Напрям – зюйд-зюйд-ост, глибина – від вісімдесяти п'яти до вісімдесяти метрів, частота – двадцять тисяч кілоциклів, енергія – вісімдесят ват.

Він поспішно зняв з пояса плесковатий ультразвуковий пістолет, визначив по компасу на лівій руці напрям, а по глибиноміру висоту. Потім, піднявши пістолет і натискуючи кнопку на ньому, почав описувати ним перед собою дуги, повільно, майже непомітно для ока опускаючи дуло все нижче і нижче,

***

Павлик

ріс далеко від батьківщини, далеко від її радісного життя, захоплюючої боротьби з грізними силами природи і пережитками минулих рабських років, далеко від її перемог і досягнень. Шість років, таких важливих для формування людини, він провів у капіталістичній Америці, в атмосфері ворогування людини з людиною – робітників з капіталістами, бідних з багатими, людей фізичної праці з інтелігенцією. Павлик жив самітно, без матері, яка померла в перший рік після їхнього переїзду в тихий патріархальний Квебек, без братів і сестер, без друзів і товаришів. Його єдиним другом була лише ровесниця – дівчинка Лена, дочка головного бухгалтера консульства. Вона була слабенька дівчинка, часто хворіла і в школу не ходила, а навчалася дома. Може, коли б діти відвідували одну школу, Павликові довелося б захищати слабу, боязливу Лену і він виявив і виховав би в собі мужність, але цього не сталося. З радянських дітей відвідував школу лише Павлик. Зазнаючи гоніння від дітей, які наслухалися від багатих батьків про «жахливих більшовиків», Павлик почав у школі з поступливості, яка згодом переросла в обережність, потім в постійну полохливість і, зрештою, в щось схоже на боягузтво. Коли б Павлик таким повернувся в Радянський Союз, він, мабуть, довго був би схожий на емігранта-іноземця серед радянських дітей.

Але несподівано, пройшовши крізь смертельну небезпеку, Павлик потрапив на радянський підводний корабель, в тісне коло мужніх людей, в згуртовану сім'ю товаришів, які звикли до небезпек, уміють боротися з ними і перемагати. Вони привернули до себе його серце своєю життєрадісністю, своєю товариською спаяністю, своєю веселою дружбою, легкою і в той же час залізною дисципліною. Батьківщина – дужа, ласкава, мужня – прийняла Павлика в тісних просторах «Піонера». Вона набирала тут в його очах живих реальних форм, вона вдихнула в нього нові почуття, викликала в ньому пристрасне прагнення бути гідним її, палке бажання бути схожим на її кращих синів, до яких він так щасливо потрапив.

За кілька днів, що минули після пам'ятної і щасливо перенесеної небезпеки, Павлик багато чому навчився. Він грунтовно ознайомився з своїм скафандром, який підібрав йому Скворешня з найменших розмірів, що були в запасі на підводному човні, з ультразвуковим пістолетом, дізнався, як користуватися ним як зброєю і для зв'язку та сигналізації. Він навчився орієнтуватися в морських глибинах по глибиноміру і компасу; навчився пеленгувати і приймати пеленгацію своїм радіоапаратом, випливати і опускатися на дно, регулюючи свій повітряний мішок за спиною; запускати і зупиняти гвинт, керувати рулями і допомагати їм руками та всім тілом.

Всьому цьому, по суті не такому вже й складному, можна було досить швидко навчитися, і Павлик та його вчителі гордилися успіхами, яких він досяг. Було лише одне, що змушувало хлопчика таємно переживати і палати від сорому: при кожному виході з підводного човна ним опановував приступ одчайдушного страху, дрібний озноб пронизував його тіло, і він змушений був докладати неймовірних зусиль, щоб приховати страх від своїх нових друзів, йому здавалося, що він помер би від сорому, коли б вони дізналися, що він боїться.

Павлик упевнено пеленгував своїм друзям з допомогою ультразвукового пістолета.

Справа полягала в тому, щоб потрапити ультразвуковим променем у мембрану на грудях у когось із друзів. Там промінь перетворювався на чутний звук, і по частоті його визначалося, якого напряму треба дотримуватись, щоб дістатися до джерела звуку.

Через три хвилини, обрізаючи кортиком водорості на Павликовому гвинті, зоолог говорив:

– Ця черепаха мені не потрібна, Павлику. Краще б ти шукав мою Lammelibranchiata cephala. Я вже не наважуюсь навіть додавати своє ім'я до імені класу, який існує поки що в особі лише одного індивіда. Яке дике безглуздя!