Таємниця двох океанів
Шрифт:
Через зірвані двері по шафі, що впала, вбігли люди. Лампи, які спалахнули, освітили розсипані на підлозі книги і осколки скла, серед яких нерухомо лежав на підлозі придавлений шафою Матвій Петрович. Кров з розбитої голови залила його обличчя, руки були розкинуті.
– Єрофєєв і Петров, звільніть пораненого! – почулася команда. – Максимов! Викликати медкарету! Коваленко, до мене! Допоможіть гасити вогонь! Зірвіть портьєру!
Молодий командир, з відзнаками лейтенанта державної безпеки, підбіг до таза. Вихопивши з рук Коваленка
– Тримайте портьєру, поки вогонь зовсім не погасне, – звернувся він до свого помічника. – Не придавлюйте паперів, щоб не зіпсувати попелу…
Лейтенант повернувся до пораненого, який лежав уже на широкому шкіряному дивані. Єрофєєв і Петров змивали кров з його голови. Через хвилину почувся легкий стогін. Матвій Петрович відкрив очі, і перше, що він побачив, був молодий командир, який схилився над ним і пильно вдивлявся в його обличчя.
– Здрастуйте, капітане Маеда… Як ви себе почуваєте?
Матвій Петрович підняв трохи голозу, швидко оглянув кімнату і, заплющивши очі, відкинувся на подушку.
– Я протестую… проти цього дикого нападу… Вимагаю негайно доставити мене в консульство, – промовив він слабим голосом.
– Квартира радянського підданого інженера Івашова, наскільки мені відомо, не користується правами екстериторіальності, – посміхнувшись, відповів лейтенант. – Вам слід було відчинити двері і назвати себе, капітане. Може, ми зуміли б тоді зробити церемонію нашого знайомства не такою хворобливою.
Матвій Петрович нічого не відповів і продовжував нерухомо лежати з заплющеними очима.
– Здається, знепритомнів, – зауважив Єрофєєв. До кімнати зайшов Максимов.
– Медкарета через десять хвилин прибуде, товаришу лейтенант, – доповів він.
– Чудово! Вони його приведуть до пам'яті, а поки що зробіть йому першу перев'язку. Потім обслідуєте цю кімнату. Єрофєєв, Петров і Коваленко – решту приміщень. Сергєєв залишиться зі мною. Всі знайдені папери – сюди, на стіл. Робити все максимально швидко і уважно!
Він повернувся до кутка. Накритий портьєрою таз зовсім перестав куріти. Очі лейтенанта зненацька зупинились на портьєрах іншого вікна, які колихалися від вітру. Він швидко кинувся туди.
– Сергєєв, це ви відчинили вікно?
– Ні, товаришу лейтенант. Воно, мабуть, було й раніше відчинене.
Підбігши до вікна, лейтенант різким рухом розсунув портьєри і виглянув. Внизу, в густій чорноті, не видно було землі.
Лейтенант захлопнув вікно.
– Сергєєв, лампу сюди!
Під яскравим світлом настільної лампи лейтенант крізь сильну лупу сантиметр за сантиметром уважно вивчав підвіконня.
– Тут хтось стояв… Зовсім недавно… Дощ навіть не встиг змити сліду, – тихо промовив лейтенант.
Складаним ножем він обережно зняв з підвіконня малесенький коржик, чорний і тонкий, не більший за десяти-копійчану монету, і поклав його на долоню.
– Тютюн… попіл…
– Ясно, товаришу лейтенант, – сказав Сергєєв, підсвічуючи лампою, – хтось тут напевне стояв.
– Так, але хто саме? – задумливо спитав лейтенант. Він знову почав оглядати підвіконня крізь лупу.
– Тут стояла людина, – пильно вглядаючись у підвіконня і все з більшою переконливістю в голосі, тихо говорив лейтенант, – тут стояла людина дуже висока на зріст, з дуже великими ногами. . Але хто ж він і куди подівся? Невже по вірьовці спустився з чотирнадцятого поверху? Це неймовірно!
Лейтенант знову відчинив вікно і крізь лупу почав розглядати зовнішній карниз. Ніяких слідів, подряпин, пошкоджень на ньому не було.
– Сергєєв, спустіться з Максимовим і огляньте двір внизу, під цим вікном.
Лейтенант витяг записну книжку, вирвав аркушик, загорнув у нього тонкий спресований коржик із землі й тютюну і поклав пакетик у книжку. Покінчивши з цим, лейтенант взявся за таз. Знявши портьєру, він побачив під нею купу напівобгорілих паперів, записок, книжок, фотознімків. Лейтенант обережно вийняв усі вцілілі попільні аркушики і, уважно переглядаючи їх, розкладав на столі, на географічній карті.
Кружок, окреслений олівцем, східніше Багамських островів у Саргассовому морі, привернув його увагу. Задумавшись на хвилину, він взяв один з напівобгорілих аркушиків. На ньому було видно уривки записів географічних широт і довгот – градуси, мінути, секунди. Лейтенант заглибився у вивчення аркушика.
Раптом він впустив його на стіл, різко повернувся і скочив. У наступну мить двоє тіл, звившись у клубок, покотилися на підлогу. Біля них, коротко дзенькнувши, упав фінський ніж.
Ще через хвилину капітан Маеда лежав із скрученими за спиною руками.
Лейтенант покликав Єрофєєва. Вдвох вони перенесли капітана на диван.
Можливо, що цього разу господар квартири справді знепритомнів.
Повернулись Сергєєв і Максимов. Вони принесли великий чорний плащ, застебнутий на багато ґудзиків. Багато тонких, пружних і довгих, від коміра донизу, прутів утворювали немовби внутрішній каркас величезної парасольки. До нижніх кінців цих прутів були прикріплені міцні шовкові шнури, які сходились на внутрішньому кільці, зробленому з широкого шовкового пояса.
– Де це ви знайшли? – запитав лейтенант, з подивом розглядаючи дивовижну знахідку.
– Саме під цим вікном, товаришу лейтенант, – відповів Сергєєв. – Воно висіло на дереві. Заплуталося в гіллі.
– Тепер усе зрозуміло, – сказав лейтенант. – Це портативний парашут. З допомогою нього зник із цієї кімнати другий, може найнебезпечніший злочинець.
З вулиці донеслося гучне виття сирени: прийшла мед-карета. Капітана Маеду в супроводі Єрофєєва і Коваленка відправили в тюремну лікарню.