Таємниця Кутузовського проспекту

Семенов Юлиан Семенович

…Коли Довгого вивели на вулицю, Костенко обняв стареньку, що плакала, пригорнув її до себе, і Степанова тоді вразила схожість їхніх облич: у них була однаково безнадійна скорбота і чітке розуміння того, що нікому, ніколи, нічого не дано змінити у цьому світі, — кому що відміряно, того не уникнути, хоч би як старався спокусити долю…

Зітхнувши, Костенко перегорнув паспорт Довгого, відкрив його портмоне, витяг звідти сотенну асигнацію й підштовхнув її старенькій мізинцем:

— Візьми, матусю… На перших порах, гляди, й вистачить, більше дати не можу, крадені…

Стара припала пошерхлими губами до його руки; він руки не відсмикнув, дивився кудись

у куток темної кімнатки з долівкою, трухлявими стінами й обшарпаними, перехнябленими рамами; розруха й безвихідь…

Уже в машині сказав Степанову:

— Скільки б не кричали про боротьбу із злочинністю — з місця не зрушимо, поки владі угодно, щоб народ жив у злиднях…

Приятеля Степанова з «Пост» звали Джон Малроу…

Він уважно вислухав Костенка; записав щось на маленьких аркушиках потріпаного блокнотика, спитав, чи одержить його газета право «першої ночі», якщо він накопає серйозну інформацію у Штатах; Степанов одразу встряв у розмову: «Ми опублікуємо матеріал — якщо все піде так, як сподівається полковник, — одночасно, це по-джентльменськи».

Так і домовились.

…Непіднаглядне перехрещення доль людських, народжене зустрічами — запланованими й випадковими, — становить одну з основних загадок цивілізації. Найвища таємниця людства — записні книжки з номерами телефонів та адресами; коли б якийсь диктатор зміг віддати наказ (ще зможе, знайдеться такий!), що зобов’яже математиків обчислити на комп’ютерах таємничі лінії спільності, що об’єднують (чи, навпаки, роз’єднують) людей, які створюють ті чи інші державності, то картина вийде жахлива, бо стане ясно, що історія розвивається не за об’єктивними законами, а за принципом неконтрольованих випадковостей, підвладних лише вищій логіці Буття.

Джон Малроу починав журналістську роботу з того, що проводив дні й ночі в управлінні кримінальної поліції Нью-Йорка; йшов шістдесят восьмий рік, вибух ліворадикального руху в Грінвіч-Віллідж, чудовому районі величезного міста, де традиційно жили художники, артисти, письменники, студентство. Вибух цей співпав з в’єтнамською трагедією; на кожному розі продавалися майки й значки: «Я люблю Хо!», «Народ, що пригнічує інші народи, кує кайдани для самого себе»; добре продавалися лозунги Мао: «Імперіалізм — паперовий тигр»; «Гвинтівка породжує владу». Тут же під час нічних гулянок продавали маріхуану; раз по раз спалахувала білоока, некерована поножовщина; затримані проходили наркологічний контроль — практично всі ширялись.

Одночасно (немовби заздалегідь було розроблено сценарій) у Вашингтоні почалися расові заколоти, запалали особняки — всього лише за три милі від Білого дому; столицю заклеїли лозунгами: «Чорні зраджують Америку»; «Білі расисти продовжують справу Гітлера»; «Кольорові — головна загроза світовій цивілізації»; «Євреї — наймити масонського капіталу, хайль Гітлер!»

Але у Вашингтоні не піддалися паніці; телебачення й газети друкували фотографії усміхненого Віллі Брандта: «Кожен справжній соціал-демократ в юності мусить пройти через ліворадикальний комунізм, природна хвороба зростання». Він сказав це, коли його сина заарештували в Західному Берліні на демонстрації, яку проводили німецькі маоїсти.

Американські політологи розробили стрімко-продуманий план: чорних громадських діячів запросили в урядові організації; у районах з кольоровим населенням лідерів етнічної меншості подвинули в мерії; тому расова проблема поступово нормалізувалась, хоч спочатку здавалося — особливо натурам

неврівноваженим, схильним до шарахання, — що становище в країні вийшло з-під контролю центральної влади…

Ось тоді Джон Малроу і зробив собі ім’я, бо саме під час зіткнення представників закону із злочинними елементами вибудовувалась концепція подолання безвихідної ситуації: влада досить сильна й мобільна, аби стримувати хаос, поки законодавці приведуть основні кодекси країни у відповідність до якісно нової ситуації, що створилася в світі.

…Джим Волл, інспектор поліції, у групі якого Малроу дуже часто пасся, став — через двадцять років — великим начальником; до того ж уклав свої гроші (хабарів не брав, невигідно — аж надто великий риск) в акції тієї хімічної компанії, де працювала дружина; одержав міцні дивіденди, це дало йому високе відчуття незалежності й упевнене право на відставку — у тому разі, якби наказ керівництва суперечив його принципам.

Прочитавши факс, який надіслав з Москви давній друг Джон Малроу, заступник директора Волл попросив нью-йоркських хлопців поцікавитися, хто такий Джозеф Дейвід; відповідь надійшла приголомшлива; Волл негайно послав факс Малроу: «Справа цікава; я не можу сказати того, що можна, ні по факсу, ні по телексу, хоч є й таке, про що розказати — навіть при нашій дружбі — я тобі не зможу».

Підстави відповідати саме так у Волла були серйозні: виявляється, нью-йоркське бюро його контори вже давно придивлялося до Джозефа Дейвіда в зв’язку з «російською мафією», яка досить міцно утвердилася в Брукліні й на Майамі.

Перші роки після виїзду з Москви Дейвід перебивався тим, що штовхав російських співаків та акторів у ресторани і на зйомки в масовках; не бізнес — абищиця; заважав мовний бар’єр; учив англійську по словнику, потім найнявся мажордомом до директора видавництва, сподівався, що, коли зануриться в англомовний світ, виключивши спілкування зі своїм и, справа зрушиться з мертвої точки.

Намагаючись бодай трохи зрозуміти боса та його гостей, сумно думав: «Ех, вас навчити б російської, ми гори зрушили б — з моїми московськими зв’язками!»; проштовхнув хазяїну томик мемуарів відмовників, одержав невеличкі комісійні; не бізнес; права на рукописи відомих людей еміграції йому не передавали, дуже дрібний; дедалі частіше згадував Росію — от де можна крутити бізнес, якщо тільки маєш голову на плечах…

Усе змінилось у вісімдесят шостому, коли дозволили приїздити до рідних, — одразу полетів до сестри, та працювала педіатром у Хабаровську, виїжджати категорично відмовилася, двоє синів в інституті, навіщо Бога гнівити?!

Дейвід потрапив у поле зору митного контролю, поліції і ФБР, коли він, повернувшись з чергового вояжу до Москви (це було два роки тому), звернувся до найпрестижніших мисливських магазинів з пропозицією купити тульські рушниці, виготовлені кращими російськими майстрами на спецзамовлення. Його вислухали з явним зацікавленням (ніхто так не вміє прощати калічення своєї мови, як американці; країна інтернаціональна, справжній Вавилон), попросили внести конкретні пропозиції, схвалили ідею («фантастик», «марвелес»), але після того як Дейвід передав умови майбутнім партнерам, у двері його маленької однокімнатної квартири на 23-й вулиці (неподалік готелю «Челсі») подзвонили близько другої години ночі; він подививсь у вічко; на площадці стояв старий у дорогому жовтому пальті з ангорської шерсті, в руках палиця а срібним набалдашником; поряд з ним стовбичив молодий здоровань у шкірянці, який заповзято жував гумку.