Таємниця Кутузовського проспекту

Семенов Юлиан Семенович

Найдужче він боявся тихих розмов за спиною про те, як добратися на поминки, що вдалося дістати на стіл, хто з ким поїде, де треба прихопити ще одну пляшку; в храмі скорботи бездумні включався суєтний лічильник плотського життя, немов скинули вантаж — і гайда далі…

Костенко все-таки пересилив себе, набрав номер; усе зрозумів, почувши жіночий голос: чомусь у домі, де помирають, до телефону підходить саме жінка.

— Що? — спитав Костенко, жахаючись безглуздості свого запитання. — Де Андрій Володимирович?

— Подзвоніть

пізніше, — тихо відповіла жінка, — він збирає батька…

— У госпіталь?

— Ні… Збирає… Одягає його… Володимир Іванович помер…

— Скажіть, що Костенко дзвонив… Скажіть… Я дуже… Словом, сумую… З ним я, скажіть… Серцем з ним… Я приїду…

Поклавши трубку, він виразно побачив обличчя генерала, бездонні голубі очі, скорботний рот з опущеними куточками й акуратно заштопані рукава старенького светра (а я навіть не знаю, що сталося з дружиною капітана; чому розлучився; така сімейна людина; правильно, «ніжним дається печаль»; хто їм готував, хто прав; як пізно ми згадуємо про всі ці дрібниці, які й визначають життя). Саме ці заштопані рукава, латана скатертина на столі й скрипливі крісла він згадував зараз дуже чітко; хто пояснить вимогливу вибірковість пам’яті?

Через «вокі-токі» Костенко викликав чергового; той ніби зрозумів, що цікавить полковника.

— Никодимова і невідомий з квітами стоять біля стойки офіційних делегацій… і — Добре… Нехай наша дівчина попросить їх негайно подзвонити в Росконцерт… Дейвіда запросіть у депутатський, я туди підійду… Нехай товариші дивляться за Никодимовою та її супутником. Після розмови з Росконцертом вони комусь дзвонитимуть, мене цікавить цей номер… Нікого з тих, чиї фото я показував, у залі немає?

— Ні.

— А на стоянці?

— Також.

— Тут мусить бути ще хтось… Будьте пильні…

Через три хвилини Костенко підвівся, надів темні окуляри й, пройшовши через службовий вхід, рушив назустріч.

Дейвіду, який, весело теревенячи з аерофлотівською дівчиною, дріботів до депутатського залу.

Костенко пристроївся поряд, кивнув дівчині: «Спасибі», — і, взявши Дейвіда під руку, тихо спитав:

— З приїздом, Давидов, пригадуєте мене?

— У чому справа? Хто ви? — Дейвід злякано обернувся до нього й, пополотнівши, спробував висмикнути руку.

Костенко похитав головою:

— Десять хвилин тому ваші знайомі вбили дуже хорошого чоловіка… Він проходив по одній статті з Зоєю Олексіївною Федоровою… Ходімо кави вип’ємо, тут поряд… Люди ж навколо, нема чого хвилюватися; треба переговорити…

— Стривайте, стривайте! Ви товариш Костенко?! — удавано здивувався Дейвід. — Радий вас бачити…

— З приводу радості — не треба!

— Ні, але ж ви мене ошелешили! «Мої знайомі», когось убили»! Про що ви?!

— Ходімо сядемо… Не треба на проході товктися…

— Знаєте що, товаришу Костенко, давайте розставимо крапки над «і». — Дейвід хотів витягти сигарети, але ніяк не міг попасти

у кишеню. — Я ніякий не Давидов, а Джозеф Дейвід, громадянин США… І я перебуваю у міжнародній зоні, а не в Росії! Я ще не перейшов вашого кордону… Тому я зараз зчиню такий крик, що Горбачову з його перебудовою це не сподобається, а вже нашому Бушу тим паче…

— Ви кордону не перейшли, — погодився Костенко, — зате ваш паспорт перейшов… Ви ж його самі аерофлотівській дівчині віддали…

— Це провокація, — сказав Дейвід погаслим голосом. — Я протестую…

— Проти чого? Я запрошую вас випити чашку кави… Всього лише… Розмовлятимемо на людях, секретів особливих немає… Хоча ви можете попросити мене перенести розмову в інше місце, без свідків, — щоб у вас не було неприємностей у Нью-Йорку… Це лише здається, що Двадцять третя вулиця і ресторан «Ель Кіхоте» далеко від Шереметьєва…

Дейвід здригнувся:

— Звідки ви зна… Добре, я не проти, вип’ємо кави, але я не розумію, у чому справа? Мене люди ждуть…

— Якщо хороші люди — підождуть.

Костенко підвів Дейвіда до порожнього столика, неуважно кивнув на стілець, підійшов до стойки бару; галаслива група туристів, що вилітала «по трасі дружби Москва — Берлін», товпилася біля бару; судячи з одягу, туристи з провінції, колір піджаків і штанів гнітючо брунатно-чорний; коли ж ми одягнемо по-людськи нещасних, щоб в нас не тикали пальцями? Де совість у тих, хто зобов’язаний думати про престиж країни? Адже стрічають по одежі…

Замовивши каву, бутерброди з ковбасою і дві чарки горілки, Костенко терпляче чекав, поки все це поставлять на піднос; не обертався, був певен, що Дейвід жде його, готуючись до розмови, гарячково продумує варіанти відповідей, а запитань може бути безліч, є чум поцікавитись; це добре, що він зараз б’ється жопою об асфальт, нехай собі, голубок…

Костенко розрахувався з буфетницею (бідолашні, од страху товстіють, хочуть зразу втамувати віковічний голод, наїстися досхочу, бояться, що завтра заберуть місце, закриють бар, заборонять торгівлю, у нас усе може бути); обернувся, побачив Дейвіда, який стрімко й жадібно, як вурка перед допитом, затягувався «Кемелом» без фільтра, підбадьорливо кивнув йому й знову відразу — одсвітом, гуркотом — побачив обличчя генерала Строїлова, коли той поволі, валячись, немов стара сосна, падав на підлогу в передпокої…

Неквапливо сідаючи біля Дейвіда, полковник потер повіки; знову з’явилося обличчя Строїлова — близьке, прекрасне, живе.

Витягши з кишені «вокі-токі», Костенко викликав «дев’ятого»:

— Послухайте, зв’яжіться з нашими, нехай з’ясують, де тіло генерала… І поясніть сину — це треба зробити архітактовно, — що необхідно відвезти померлого в морг… Для розтину… Мене цікавить лобна частина, особливо права скроня… Якщо там набухла гематома від удару, значить, він не помер, а його вбили…