Таємниця Кутузовського проспекту
Шрифт:
Спостерігаючи за Сталіним останні шість років практично щодня, Берія дедалі дужче й дужче боявся цієї людини, схилявся перед нею, відчуваючи свою малість, і вчився великої мудрості правити тими, кого давно й звисока зневажав, ставлячись до людей як до «маси», «матеріалу», «юрби».
Маючи справу з архівами, Берія відкривав для себе такі подробиці, які породжували в ньому жах: він жив у країні, де знання стало таким же небезпечним, як робота в чумному бараці або на артилерійському складі, замінованому досвідченими диверсантами.
Він читав не лише показання ленінців, що їх вибивали на слідстві, а й безпристрасні стенограми архівів,
Берія ніколи не міг забути документ, де описувалось, як у двадцять сьомому році на засіданні ЦК Троцький кинув Сталіну:
— Ви — могильник революції!
Кілька членів ЦК після цього говорили друзям по телефону (і це, звичайно, було зафіксовано), що Сталін став білим як крейда — ні до цього, ні після цього він таким не був, — похитнувшись, підвівся і, вийшовши з кабінету, так грюкнув дверима, що посипалась штукатурка.
Але скільки ж років він ішов до того, аби відомстити своєму ворогові за цю прилюдну образу! Він вислав Троцького — спочатку до Алма-Ати, потім до Туреччини; він міг знищити його на Принцевих островах, але не робив цього, бо знав: у Чека працюють ті, хто пам’ятає Жовтень, а значить, і роль Троцького, отже, спочатку треба знищити пам’ять, а вже після цього — самого ворога.
Сталін умів ждати; він мав інформацію про те, що Троцький ненавидить Ягоду, однак не давав Ягоді прямого доручення вбити головного недруга; дозволив лише муку — агенти Ягоди умертвили сина Троцького, Льва Сєдова, і дочку Зіну; не доручав він усунення Лейби і Єжову; лише перед ним, Лаврентієм Берією, поставив це завдання — через дванадцять років після завданої образи, але при цьому сформулював його якось зовсім особливо:
— Після того як троцькістські формування в Іспанії довели своє повне військове безсилля, сама ідея Троцького зникла з поля бодай трошечки серйозної політики… Але, оскільки Молотов підписав пакт з Берліном, що є апофеозом миротворчої політики, яка дає змогу нам бути не в боротьбі, а над нею, зміцнюючи при цьому свою могутність і розширяючи кордони Союзу Республік, Троцький, звичайно, неодмінно почне кампанію, щоб дискредитувати цей пакт, намагаючись насамперед одірвати від нас провідних художників Заходу… Емоціональні люди, вони можуть піддатися його доказам, у слові він митець… Саме тому нейтралізація такої активності Троцького угодна тепер історії, справі перемоги пролетаріату, торжеству російської революції, що стала державною суттю марксистсько-ленінського вчення.
Берія знітився тоді, бо вночі прочитав переклад останнього виступу Гітлера: «Ми живемо у такий час, коли ідеї націонал-соціалістичної революції німців стали основоположенням імперської ідеї третього рейху!»
… Коли Берія у далекому сорок першому запросив до себе Зою Федорову і та посміла не лягти з ним у ліжко, він, після страшного спалаху гніву, пригнувся, бо вранці спитав себе: «А що, коли вона, як і раніше, буває у Сталіна? Хазяїв уміє конспірувати, мабуть, не всі в його охороні повідомляють мені про те, хто навідує його, людьми править страх, а Хазяїн — творець цієї теорії державного страху, та де там страху, жаху…»
Тому Берія, готовий уже минулої ночі віддати наказ про початок розробки Федорової, стримав себе, повторивши презирливу фразу старця: «Не будь примітивним грузином, не кидайся з ножем на гаряче лайно,
І він затаївся, примусивши себе зіграти роль Сталіна; «вміння ждати — основа успіху».
…У лютому сорок п’ятого, коли надійшла перша інформація про те, що співробітник американської військової місії капітан флоту Джексон Роджер Тейт буває на вулиці Горького в домі лауреата Сталінських премій Зої Федорової — вони познайомилися на прийомі, про це вже говорили в колах творчої інтелігенції, роман починавсь у всіх на виду, — Берія відчув стомливе, спокійне торжество: «ось вона, розплата»…
Комбінація народилася сама собою, без залучення «сценаристів», які писали плани заходів: йти до Федорової треба від Тейта; вискоблити його підспідок, з’ясувати зв’язки, настрої, манеру поведінки, стиль життя, виходи на верхні поверхи адміністрації, минуле…
Перші дані нічого цікавого не дали: ірландець, аристократ, генеалогічне дерево обчислюється з чотирнадцятого століття, схильний, як усі «платники», до авантюр, виховувавсь у Франції, чудовий пілот, ще хлопчиськом був близький до штабу президента Будро Вільсона в Парижі під час підготовки Версальського договору, користується особливим довір’ям посла Аверелла Гаррімана, висококомпетентний, чудово знає Сибір і Далекий Схід, марить полярними дослідниками Амундсеном, Сєдовим і Скоттом, п’є в міру, розбавляючи віскі содовою, тому зовсім не п’яніє, в Зою закоханий безмірно, ні на кого, крім неї, не дивиться, до росіян ставиться з відвертою симпатією.
Прочитавши донесення, Берія сказав завідуючому секретаріатом Мамулову, щоб пом’яли Сєдова — з росіян мало хто знав цього дослідника, — чому американець говорить про нього з таким захватом, і переключився на інші справи, невдовзі забувши про це своє доручення.
І як же він здивувався, коли через два тижні Мамулов доповів, що Георгій Сєдов готував свою легендарну експедицію вдвох з Олександром Колчаком, і були вони дуже близькими друзями, і лише завдяки допомозі тієї людини, яка ввійшла в історію Росії як «верховний правитель».
Сєдов зміг одержати шхуну й гроші на експедицію — уряд ставився до нього, як до божевільного мрійника, і тільки Колчак відчайдушно, мов одержимий, допомагав йому, називаючи царську адміністрацію збіговиськом «безглуздих бюрократів, позбавлених польоту сміливості»…
Берія запитав довідку на Колчака, бо, як і всі в країні, знав про адмірала лише те, що було написано в нових підручниках історії та в сталінському «Короткому курсі».
Коли документ підготували, він узяв його на неділю в Срібний Бір, умостився на веранді, почав неквапливо перегортати сторінки й не помітив, як захопився, розчинившись у ще недалекому минулому — всього лише двадцять п’ять років минуло відтоді, як Колчака розстріляли в Іркутську.
…Командуючий Чорноморським флотом Колчак одразу став на бік революції, вітав падіння монархії і присягнув на вірність Тимчасовому уряду. Однак, коли в армії й на флоті почався розвал, позиція Колчака різко змінилась: він не вважав за потрібне приховувати своє ставлення до того, як розвалювався російський флот, якому він служив вірою й правдою.
Військовий міністр Гучков, зрозумівши стан тридцятисемирічного адмірала, послав Колчака в Сполучені Штати: широко освічений флотоводець повинен був заздалегідь готувати переоснащення російської армії, розподіляти замовлення на будівництво кораблів, вивчати військову техніку й знайомитися з новинками авіації.