Таємниця піратських печер
Шрифт:
— Це моя земля, — виголосив він удавано грубим голосом. — Я касік [4] Гуанабаю. Бачите мій пояс?
— Ура! Ура! — заплескала в долоні Аліна і почала стрибати навколо Пепе. — Я теж хочу бути касіком.
— Жінка не може бути касіком, Аліно. А ось я можу, але мені ще потрібне намисто із зубів акули… і ще одна річ.
— Яка саме? — поцікавився його брат.
— Татуювання на тілі.
— О! Так! — заплескала знову Аліна. — І я себе розмалюю. Я буду «касікою».
4
Касік —
— Ні,— заперечив хлопчик. — Тільки чоловіки…
— Так! — підвищила голос Аліна. — Я буду «касікою»! Я розмалюю себе! Хочеш ти цього чи не хочеш!
— Та годі вам сперечатися, — втрутився Маркос, усміхаючись, і вказав до моря: — Нумо, наввипередки!
Зчинивши великий галас, діти помчали до берега. Селестіно лишився в таборі готувати сніданок. На узліссі у Пепе спала хустина, і йому довелося зупинитись, щоб підняти її. Коли він нарешті добіг до Індіанської бухти, товариші почали кепкувати з нього.
— «Касік» програв, — вигукнула Аліна. — Він слабак.
Вода була тепла й прозора, і дітям захотілось помірятися силами в плаванні. Пако виявився неабияким плавцем: весь час був першим. Вони пустували, бризкаючйсь водою. Точилися справжні морські баталії.
— Здаюсь, — загукав Пепе, коли на нього напали всі гуртом. — Здаюсь, бо…
— Дивіться! — перебив його Маркос. — Он там, у кущах…
— Що там? — запитав Пепе. — Нічого не бачу.
— Я теж, — прошепотіла Аліна.
— Там хтось є,— запевнив хлопчик. — Гілки загойдались.
Діти прикипіли очима до берега, вичікуючи. Жодного звіра вони не помітили. Отже, якщо чагарник ворушився, то це була людина. Але хто? Може, за ними хтось стежить:
— Дивіться! — вигукнув цього разу Пако. — Там знову заворушилось.
— Піду погляну, хто там, — сказав Маркос і без зайвих вагань поплив до берега. Він вийшов з води й заглибився в нетрі.
На якусь мить діти розгубились, та потім, ніби змовившись, кинулись за товаришем.
— Маркосе! Маркосе! — покликала Аліна, продираючись крізь хащі.
— Я тут.
Вони зійшлися на галявині, де висока трава була прим’ята.
— Ось погляньте, — показав Маркос на трохи витолочене місце.
На вологій землі було видно сліди босих ніг.
— Сліди людини, — сказав Пепе. — Досить великі. Має бути хтось високий.
Аліна притулилась до брата.
— Може, це той божевільний, про якого говорив касир Антоніо? — спитала вона.
«Хасінто» — промайнуло в кожного. Звичайно, це був Хасінто — той старий, що блукає берегом і лякає людей. Їх бентежило, що за ними спостерігає той волоцюга.
Аліні стало моторошно. Водночас її розбирала цікавість, де живе той чоловік і де тримає своє майно. Звісно, якщо воно в нього є. Припущення, що Хасінто давно знайшов скарб, викликало
— Я не люблю, коли за мною підглядають, — виголосив він. — І хто знає, може, він і досі тут.
Усі роззирнулися навкруги. Берег був спокійний.
— Діти! — долинув здалеку хрипкий від натуги голос Селестіно. — Ідіть їсти.
Це їм було більше до вподоби, ніж відчувати на собі очі якогось дивака. За Маркосом вони попрямували до табору і невдовзі вже обідали. Навіть Мочіті подали їжу на металевій тарілці.
— Ну що, Пепе, ти хотів жити, як індіанець, — нагадала насмішкувато Аліна, — а зараз ласуєш консервами.
— Це не моя вина. Я залюбки їв би те, що вони. Наприклад, папуг, черепах, смачних морських корів або м’ясо… як його? Кобо! [5] Так, кобо. Крім того, з їхнього панцира робили ложки та інші речі.
5
Кобо — різновид слимака.
— А хліб? — спитав Маркос.
— У них не було хліба, але…
— Та ні, я питаю не про їхній хліб, а про наш. Де він подівся?
— А, згадав, Маркосе! — зрадів Пепе. — У індіанців не було хліба, вони пекли коржі з маніоки. Це робилося так…
— Пепе не хоче десерту, — у Аліни в очах заграли бісики. — Йому солодко від консервів.
— Якщо нема нічого іншого, то давай, — сказав юний археолог. — А індіанці, щоб ти знала, їли гуайяву, ананаси та всякі інші фрукти.
Після десерту помили в морі посуд, сполоснули водою з джерела зуби і посідали на галявині.
— Не можу й поворухнутись — так наївся, — признався Селестіно. — Полежу трохи на травичці, а тоді, якщо хочете, можемо сходити до печер.
— Ура! — вигукнув Пепе, який давно цього чекав. — Може, знайдемо індіанське поселення.
— Або скарб, — сказав Пако й підморгнув Аліні.
Дівчинка пропустила жарт повз вуха. У глибині душі вона не вірила, що скарб у печерах. Після вранішнього випадку на морі Аліна майже не сумнівалась: скарб здобув Хасінто. Треба тільки з’ясувати, де саме він його ховає.
— А де живе Хасінто? — спитала вона.
— Не знаю, Аліно, — відповів батько. — Кажуть, де йому заманеться.
Дівчинка нахилилась, узяла камінець і з, досади пожбурила його якнайдалі. Потім лягла горілиць у траву.
Тим часом неподалік хтось зачаївся між соснами і пильнував за кожним рухом дітей, кожним жестом. Невідомий прислухався до розмови. Його дуже зацікавили останні слова Аліни. Невідомий спостерігав.
Розділ VII
ПІРАТСЬКІ ПЕЧЕРИ