Таємниця янтарної кімнати
Шрифт:
— Розбудіть через, годину. Нікого не приймати. Телефон вимкніть, — уривисто кинув він черговому у приймальні.
Але поспати генералові не пощастило. За кілька хвилин черговий винувато шепнув над самісіньким вухом:
— Пробачте, пане генерал. Вас до апарата.
— Я ж наказував — не будити! — спросонку буркнув Кюхлер.
— Але, пане генерал… Це пан гауляйтер Кох!..
— Що? Кох? Чого ж ти відразу не сказав, хай тобі чорт!
З улюбленцем фюрера жартувати не доводилося — генерал це засвоїв давно.
— Генерал Кюхлер? — почув він серед легкого
— Так, пане гауляйтер. Я вас слухаю.
— Ось що, Кюхлер. Фюрер доручив вам відповідальну і почесну справу. Вас зобов'язано керувати евакуацією з передмість Ленінграда цінностей, що віднині належать фатерлянду. В усіх питаннях звертайтеся до мене. Сподіваюсь, ви розумієте, як мені дорого все, що пов'язане з мистецтвом? Ну от. Чекайте письмових вказівок.
Настрій у Кюхлера вкрай зіпсувався. Генерал чудово знав, у чому полягає «любов до мистецтва» Еріха Коха: гауляйтер намислив будь-що перевершити Германа Герінга у збиранні колекцій. «Тепер доведеться крутитися між Герінгом і Кохом. Кожний тягтиме добро собі, а я маю відбувати перед ними обома», — невесело думав Кюхлер.
Він крутнув ручку радіоприймача. Знайомий голос Розенберга загримів на весь кабінет:
— … Ми збираємо науковий матеріал для вивчення найважливіших проблем слов'янознавства. Ми вживаємо усіх заходів, щоб врятувати культурні цінності російського народу від варварства більшовицьких комісарів…
«Вискочка! Теж «культуртрегер». Певно, і промову йому склав Геббельс. Відчувається його рука. А втім, хто їх там розбере…»
Після недовгих роздумів Кюхлер наказав викликати до себе доктора Роде.
Алеї тінистого парку були перерізані глибокими траншеями. В багатьох місцях мелькали плями поруділого дерну — нещодавно тут заклали протипіхотні міни. Наче пальці велетнів, стирчали стволи зенітних гармат. Вискалювалися з-під брустверів станкові кулемети: Одно слово, — оборонна система, знайома і звична. Набридло…
Вальтер фон Ріхард відвернувся од вікна. Нічого нового поки що він не побачив у цьому знаменитому Царському Селі. Звичайнісіньке містечко. Щоправда, кажуть, палац прекрасний…
Накинувши на плечі плащ, полковник вийшов з лімузина. На ґанку палацу його ніхто не зустрів.
— Бордель, — презирливо вилаявся генштабіст, прислухаючись до звуків п'яної пісні.
Він завжди зневажав армійщину — нащадок древнього роду фон Ріхардів, вихованець Лейпцігського університету, доктор мистецтвознавства з волі обставин надів тепер мундир полковника.
Ріхард повільно пройшов вестибюлем і піднявся на другий поверх.
Перші ж двері перед ним були зачинені. Ріхард штовхнув їх і зупинився на порозі.
Сизий дим від пострілів застилав приміщення. Примруживши очі, полковник розглядів кілька постатей. Клуби підіймалися вгору, з кожною секундою світлішало. Тепер генштабіст бачив усе. На нього поки що ніхто не звертав уваги. Кожний займався своєю справою.
На дивані з блискучою атласною оббивкою лежав офіцер у брудних чоботях і спльовував,
Ріхард почекав секунду. Потім цокнув підборами:
— Хайль Гітлер!
Першим підхопився той, що лежав на дивані. За ним виструнчилися й інші. Вони проревли хрипко і недружно:
— Хайль!
— Хто ви такий? — спитав один із офіцерів.
— Полковник генерального штабу, фон Ріхард. З особливим дорученням генерала-фельдмаршала Кюхлера, — повільно процідив полковник. — Ви підете зі мною, капітане. Покажіть мені кабінет командира дивізії.
… Від того дня пограбування палацу і парку було поставлене на «наукову основу». Почалося систематичне «вилучення» оздоблення парадних покоїв палацу.
Грабіжники з прославленою німецькою акуратністю, про яку. згадали після наказу начальства, ретельно знімали картини, плашка за плашкою розібрали підлогу Ліонської вітальні — унікальний паркет, оздоблений пластинками перламутру. З палацової церкви викрали праці живописця Шебуєва, стягли з п'єдесталів і вивезли величні бронзові статуї Геркулеса і Флори, які красувалися біля Камеронової галереї.
Влітку 1942 року прийшла черга янтарної кімнати.
Дехто з колишніх співробітників музею, залишених при ньому двірниками та прибиральницями, на власні очі бачив це страшне видовище.
Гітлерівці не крилися: вони відчували себе повновладними господарями на окупованій землі. Тісне кільце блокади стискало місто Леніна, гітлерівці з педантичною точністю в один і той же час щодня обстрілювали північну столицю, а тут, за кілька десятків кілометрів від непідкореного міста, загарбники робили свою чорну справу.
Якось на початку липня біля під'їзду палацу зупинилися грузовики, на яких були навалені ящики і паки вати. Незабаром прокотилася чутка: німці збираються вивозити янтарну кімнату.
Близько до палацу нікого не підпускали, на подвір'ї весь час розмірено ходили автоматники. У будинку циркумференції, [2] частину якого займали колишні працівники музею, наказали щільно зачинити вікна.
Там, у задушних кімнатах, обережно поглядаючи крізь запилені шибки на подвір'я, гомоніли люди. Молодь будувала фантастичні плани врятування янтарних панно. Інші, старші і тверезіші, розуміли: запобігти злочину вони не можуть. Залишалося зціпити зуби і мовчати.
2
Одноповерховий напівкруглий будинок, який огороджує подвір'я Катерининського палацу. В ньому були розташовані підсобні та господарські приміщення.