Таємниця янтарної кімнати
Шрифт:
— Так і напишуть. Там навіть про Растреллі не написали, а ти он куди махнув, — солдат Михайло Ткаченко! Таких Ткаченків на землі знаєш скільки?
— Добре, добре, не бурчи. Давай краще пошукаємо.
— Взводний не дозволяє поодинці лазити.
— Так то ж під час роботи. А зараз ми у звільненні. Обмерзлими східцями вони видерлися до підніжжя башти. Тут сходи круто повертали, ледве помітна стежка вела вздовж стіни, повз півкруглі арки, одна з яких — це солдати вже знали — була трохи вищою, і ширшою від інших і правила
Пройшовши під височенним, напівобваленим склепінням, покричавши і послухавши, як відгукується луна, друзі попрямували на площу, замкнену з чотирьох боків облізлими і заваленими стінами.
— Покуримо, Іване? — запропонував Ткаченко.
Вони сіли на купу каміння, ледь припорошеного пухким снігом, і скрутили цигарки. За звичкою ховаючи їх у рукави шинелей, затяглися раз, другий.
Ткаченко весь час оглядався на всі боки, мружив очі, немов розв'язував важку задачу.
— А знаєш, Іване, десь тут мають бути підвали. Пригадуєш, лейтенант казав минулого разу — скоро на цей бік переберемося. А що коли зараз спробувати? Ось хоч цю купу трохи поворушити.
— Так немає ні лопати, ні лома. Голими руками не візьмеш.
— Як немає? Ми ж учора частину ломів і лопат тут заховали, щоб у роту не тягати марно.
Справді, лом і лопати були на місці.
Копати почали навмання, там, де щойно сиділи. Верхній шар щебеню і уламків цегли зняли порівняно легко, потім довелося натиснути як слід: пішли більші брили. Нарешті, уперлися у сірий камінь-валун.
— Хитнемо його, Мишко? — спитав, розпалившись, Соломаха. — Спробуємо?
— Давай!
Взяли у чотири руки. Але камінь не піддавався. Намагалися підсунути під нього лом, розхитати — нічого не виходило.
— Може, покинемо? — почав благати весь спітнілий Ткаченко.
— Я тобі покину! Сам підмовив, а тепер — покинемо. Ану, давай ще! Щоб двоє чоловіків та з якоюсь каменюкою не впоралися?.. Давай!
Камінь хитнувся. Спочатку він трохи нахилився вбік, потім пішов угору, знизу з'явилася щілина з палець завширшки.
Соломаха миттю підсунув у щілину свій лом. Натиснули. Камінь не витримав, похитнувся і відвалився.
— Он якого дурня скрутили, — задоволено сказав Соломаха. — Тільки яка з цього користь?
Ткаченко кинув у яму цеглину, потім другу. Прислухалися. Цеглини летіли кудись в глибину..
— Тут щось є… — Соломаха здивовано похитав головою. — Може, до завтра відкладемо?
— Скажеш таке — до завтра! Хто тобі дозволить одному лазити? Краще зараз спробуємо. Дивись і знайдемо що-небудь. Спробуємо, га, Ваню? — голос Ткаченка став майже благальним.
Іван для годиться повередував трохи, потім сказав:
— Гаразд. Сірники у тебе є?
— Є трохи. Вистачить. Далеко не підемо.
— Далеко… Може, там і йти нема куди.
Перший поліз Ткаченко. Він спустив ноги у отвір, тримаючись руками за обледенілу цеглу.
— Давай, давай, — квапив Соломаха.
—
— Мишко, ти що? — злякано закричав Соломаха, нахиляючись над діркою.
— Нічого. Тут схил стрімкий. Ногою в щось уперся. Обережніше спускайся.
Вони сповзли по похилій цементній підлозі. Намацали ногами виступ, затрималися. Ткаченко запалив сірник. Друзі побачили біля себе рейки для вагонеток.
— Здорово! Просто тобі залізниця! А для чого? Спустимося далі, — запропонував Ткаченко.
— Добре.
Обережно, задкуючи, поповзли далі, тримаючись руками за рейки.
Перший зупинився Соломаха.
— Ти що, Іване?
— Ремінь нагорі забув. Поясний. Повернутися треба.
— Не пропаде. Людей там немає. Незабаром все одно вернемося. Не будемо ж ми цілий вихідний тут сидіти. Ходімо.
Щоб виміряти відстань, рухалися по черзі: спершу спускався один, потім другий, запам'ятовуючи, скільки «зростів» пройшли. Наміряли метрів тридцять, нарешті похилий спуск закінчився і підлога під ногами стала рівною.
Запалили сірник. Вони стояли у великій п'ятикутній кімнаті з низькою стелею і грубо поштукатуреними стінами, в які було вмонтовано незрозумілого призначення крани та вентилі. Підлога вистелена квадрат ними кам'яними плитами. Слабке полум'я сірника не давало можливості як слід роздивитися навколо, і тому друзі вирішили оглянути кожну стіну окремо.
Міряючи відстань кроками, вони пішли вздовж кімнати. Нічого цікавого не траплялося. Щоб зекономити сірники, посувалися у темряві, тримаючись руками за шорстку поверхню. Раптом Ткаченко стукнувся лобом об стіну і зупинився.
— Ти що, вирішив пробити? — іронічно спитав Соломах.
— Тут… тут якась дірка, Іване!
Присвітили. І справді, просто перед ними зяяв дверний проріз. Куди вели двері — не було видно.
— Давай обійдемо всі стіни, потім знову повернемося, — запропонував Соломаха.
Пішли далі. У кожній з п'яти стін виявили входи невідомо куди.
— Оце-то номер! Так можна до себе на Полтавщину під землею дійти, — пожартував чомусь не дуже весело Ткаченко. — Що ж, подивимось?
— Може, не треба, Мишко? — замість відповіді спитав Соломаха.
— Ще трохи, а? Скоро повернемось.
Іван погодився.
Підземний хід петляв, як траншея. Нічого особливого в ньому не було, тільки важкі краплі води падали за комір, гучно відлунювали кроки і тягло цвіллю та вогкістю.