Таємниця янтарної кімнати
Шрифт:
Лаш підхопився. Дрібними кроками швидко пробіг по кімнаті і зупинився перед Паулюсом.
— Тут, у таборі військовополонених, я мав досить вільного часу і все-таки… І все-таки, пане фельдмаршал, я ще не готовий до того, щоб складати екзамен з цього… як це у них називається… марксизму-ленінізму.
— О генерале, у вас великі плани!
— Як бачите. Але росіяни цього не враховують. Вони судили мене, як воєнного злочинця!
— Ну, це право переможців. Це ще більше переконує мене у тому, що командуючий військовим округом Східної Пруссії генерал фон Лаш
Розмова ставала усе гострішою. Лаш нервував.
— Зрозумійте, генерале, — говорив далі Паулюс. — Вкрадено подарунок Фрідріха! Ганьба вкриває військових. Ми, німці, зобов'язані допомогти знайти янтарну кімнату.
— І одержати ще одну нагороду від росіян, — роздратовано вигукнув Лаш.
— Чесність буде вам нагородою, — кинув фельдмаршал і, втомленим жестом витягши монокль, попрямував до виходу. Він був незадоволений розмовою.
Лаш зробив кілька швидких кроків навздогін Паулюсу, потім цокнув каблуками і нервовим зривистим голосом прокричав: «Хайль!»
Не звернувши уваги на це чергове дивацтво, Паулюс вийшов з кімнати. Він хвилювався. Перепросивши у радянського офіцера за те, що перервав бесіду, Паулюс зауважив:
— Отакі безвідповідальні сліпці, які прикидаються національними героями, завдали Німеччині величезної шкоди. Та й не тільки Німеччині…
Отже, розмова з Лашем не вдалася.
Того ж вечора на офіціальному допиті Лаш повторив, що про долю художніх цінностей, вивезених з Росії, він нічого не знає.
Розділ восьмий
«НЕ ЗНАЮ», — ГОВОРИТЬ КОХ
Простора зала Варшавського воєводського суду переповнена. Особливо багато тут журналістів. Сергєєв безпомилково впізнавав їх серед публіки. Старі і молоді, худорляві і обрезклі, веселі і похмурі — всі були однакові: діловиті, трохи розв'язні, голосисті, люди, які вміють з першого слова перейти на «ти», а з другого — поплескати по плечу і спитати: «Як справи, старик?» Вони входили, виходили, голосно розмовляли, — словом, відчували себе в цій трохи похмурій залі, як вдома. Зрештою, журналісти скрізь відчувають себе як вдома. Така вже професія.
Завсідники варшавського суду тільки з цього пожвавлення одразу вгадали б: сьогодні слухається дуже цікава справа. Але сторонньої публіки тут нема. А процес і справді дуже важливий. Слухається справа Еріха Коха.
Еріх Кох! Ще порівняно недавно це ім'я примушувало сотні тисяч людей здригатися і втягати голову в плечі. Надзвичайний президент і гауляйтер Східної Пруссії, шеф цивільної влади окупованого Бєлостоцького округу, рейхскомісар України, голова усіх гітлерівських органів (серед них і гестапо та поліції) на цих територіях — ось ким був тоді Еріх Кох.
Але цим сказано ще далеко не все. Протягом довгих років Кох був найближчим співробітником Гітлера, його особистим другом. Він одним з перших вступив до націстської партії і пишався, що фюрер серед небагатьох «удостоїв» його найвищої
Представникам преси вже сказали; обвинувальний висновок з документами становить дванадцять товстих томів. Поки що мало хто знає зміст цих документів, зате кожний, хто сидить тепер у залі суду, знає про злочини людини, якій приготоване місце на лаві підсудних.
Лави ніякої немає. Так за традицією називається м'яке крісло, поставлене для підсудного навпроти суддівського місця.
— Встати, суд іде!
У величезній залі стає тихо.
За довгий стіл, вкритий червоним сукном, сідають члени суду. Люди перешіптуються, називають прізвища їх. Головує керівник четвертого відділу кримінального суду Варшавського воєводства Бінкевич, у складі суду — суддя Фридецький і три засідателі.
Ліворуч, за окремим столиком, займають місця прокурори Смоленський та Войташевський, навпроти — захисники обвинувачуваного доктор Сливовський і Венглінський, трохи далі — експерти: спеціаліст міжнародного права професор Клавковський і знавець польського кримінального права професор Поспєшальський.
— Введіть підсудного! — лунає голос головуючого, ici погляди звертаються до дверей, розчинених навстіж. Два міліціонери під руки вводять — майже несуть — невисокого чоловіка з ріденькою скуйовдженою зачіскою, обвислими «старопольськими» вусами, по-страдницькому опущеними повіками. Кох! На ньому зелений старий светр під потертим піджаком, хатні туфлі з стоптаними закаблуками, лискучі пом'яті штани.
— Старий лис, — шепоче до Сергєєва польський журналіст. — Учора прогулювався на подвір'ї в'язниці в елегантному костюмі. А сьогодні… Хоче викликати жалість! Жалість, якої сам не знав, коли мав у своїх руках майже надприродну владу!
Кох умощується в кріслі. Ті, що сидять поблизу, бачать, як гостро і зло блищать його очі.
Тиша. Негучний стрекіт кінознімальних апаратів не порушує її. І в цій напруженій тиші лунають перші слова головуючого.
Суд над гітлерівським воєнним злочинцем почався.
У ці дні мільйони людей різних країн, читаючи газетні повідомлення, ставили собі одне й те ж запитання: як розшукали Еріха Коха, де він перебував довгі роки?
… Після втечі з України Кох сховався у своєму старому лігві — Кенігсберзі. Тут минали останні дні його бурхливої «діяльності». Майже щодня жителі міста чули по радіо знайомий хрипкий голос гауляйтера. Кох наказував, вимагав, благав, переконував, умовляв:
— Кенігсберг — це військовий престиж Німеччини!
— Кенігсберг — німецька твердиня!
— Жителі міста — вірні носії тевтонського духу!
— Росіяни загинуть, а у Кенігсберг не ввійдуть!
— Кенігсберг росіянам не віддамо!
— Будемо битися з фанатичною люттю!
«Батько міста», як він сам називав себе, «коричневий цар Східної Пруссії», як його прозвали згодом, здавалося, не відходив од мікрофона, встановленого глибоко у броньованому підземеллі Будинку радіо.